Мститися чи пробачити: що кажуть українці, які пройшли полон

У червні 2025 року Росія і Україна провели два нових обміни військовополоненими. Тим, хто звільнився з полону, часто потрібен час, перш ніж вони готові говорити про пережите. DW взяла інтерв'ю у двох українських морпіхів, які повернулися з російського полону 2024 року. Обидва розповіли про тортури у полоні, але висловилися багато в чому протилежно про те, як переживають перенесені страждання і планують жити далі.

Поліглот із Києва втратив мову в полоні

Юрію Гульчуку зараз 23 роки. Він народився і виріс у Києві, вивчав іноземні мови в університеті, але так і не закінчив його. Він говорить китайською, англійською, польською мовами. Навчався за обміном в Угорщині та Німеччині, подорожував країнами Європи та в Китаї.

У грудні 2021 року Юрій добровільно пішов до армії. За його словами, основною причиною стало те, що він не міг знайти роботу, а потрібні були гроші. Він потрапив до 36-ї бригади морської піхоти ЗСУ, брав участь в обороні Маріуполя, де потрапив у полон у квітні 2022 року. Там він провів 2,5 року, зокрема в Оленівці Донецької області. Ту колонію за важкі умови називали «концтабором». У липні 2022 року там загинули понад 50 українських полонених, сторони звинуватили в атаці одна одну. Потім Юрій утримувався у РФ – у Рязанській області та в Мордовії.

Гульчук повернувся на батьківщину у вересні 2024 року під час обміну полоненими. Тоді багато ЗМІ опублікували відео, як юнака зустрічає мати. Вона обіймає і гладить сина, але той не реагує ні словами, ні емоціями, немов втратив дар мови. Уже за кілька днів Юрій одужав і заговорив. Він розповів про жорстокі тортури в полоні.

Захисник Зміїного пережив тортури і став амбасадором

Владу Задоріну зараз 26 років. Він народився у місті Благовіщенське (раніше Ульянівка) Кіровоградської області. Після повноліття працював у Польщі, у 2019 році підписав контракт із ЗСУ. Він служив у 35-й бригаді морської піхоти і на початку вторгнення опинився на острові Зміїний, захисники якого відкинули заклик корабля ВМФ РФ здаватися. На Зміїному Влад потрапив у полон, де провів майже два роки.

Влад повернувся на батьківщину під час обміну в січні 2024 року. Він пройшов реабілітацію, розірвав контракт із ЗСУ і оселився в Одесі. Зараз він працює в організації Break the Fake, яка називає своєю місією протидію російській дезінформації. Влад виступає у ЗМІ та на форумах, зокрема в Європі, розповідаючи про свій досвід, зокрема про систематичні тортури в полоні.

Мститися чи пробачити тих, хто катував?

Юрій і Влад по-різному ставляться до тих, хто катував їх у полоні. «Мені кажуть, що можуть зробити публічним ПІБ і місце проживання «доктора зла» – одного зі співробітників секретного центру ІК-10 у Мордовії. Він там працює медиком. Лютий хлопець, електрошокером любив бити. Там є хвацькі хлопці, які не проти і рукою, і ногою, і трубою, і мокрою ганчіркою побити», – розповів киянин Юрій. За його словами, іншими варіантами тортур було нацькувати собак або приставити електрошокер до геніталій.

Однак Юрій відмовився пізнавати того, хто його катував. «Для мене те, що він робив, – лише частина того зла, яке робили мені незаслужено люди. Якщо мені мститися росіянам, які так у полоні до мене ставилися, то тоді мені потрібно мстити й українцям, які до мене так ставилися, близьким людям. Інакше це буде несправедливо. Отже, мені залишається або мститися всім, сказати собі Lex Taliōnis, що перекладається «око за око», або пробачити всіх. Якщо я буду мститися всім, то сам себе цією злістю з'їм. Мені залишається пробачити всіх. І я кажу, що ні на цих зла не тримаю, ні на тих», – каже Юрій.

«Терпіти злобу всередині самого себе і щовечора засинати з думкою, що бажаєш комусь смерті, – сам себе роз'їдаєш цим. Простіше забути, запити холодною водою і рушати далі», – каже він. За його словами, «злоби у світі зараз і так достатньо». Він вважає, що саме «ті, хто живе цивільним життям, часто висловлюють ненависницькі підходи, що треба труїти, топити».

«Я просто всім серцем ненавиджу росіян. Вони стільки болю нам зробили, стільки принижень. Я в полон потрапив зі 120 кілограмами, вийшов з 60 кілограмами. Їв мишей, туалетний папір, господарське мило. Вони спеціально нам не давали їсти, відбивали нирки. Мені три хребці молотком забили, жовчний міхур вирізали. У мене закрита черепно-мозкова травма, тому що мені пляшки об голову розбивали. Я їх повинен любити? Маю вважати їх братами? Це ті, хто прийшов мене, мою сім'ю вбивати. Ми нікого не чіпали», – сказав захисник Зміїного Задорін.

«Я всіх, хто мене катував, передав у відповідні органи. Я всіх їх пізнав, тому що я їх усіх бачив. Ми знаємо все про них: де вони живуть, куди їхні діти ходять у садочок, усі їхні банківські рахунки, де вони в магазині продукти купують. Тому всі, хто причетний до цих воєнних злочинів, будуть рано чи пізно покарані. Уже є випадки», – вів далі Влад.

Грошові виплати тим, хто повернувся з полону

І Гульчук, і Задорін розповіли, що отримали від держави значні виплати за час, проведений у полоні. Юрій купив на них квартиру в Києві. За його словами, весь час, поки він був у полоні, батькам переказували кошти на карту.

«Ті хлопці, які на «нулі», на передку, отримують бойові. І ми в полоні теж отримуємо ці ж гроші військові, вони зберігаються за нами», – підтвердив Влад. За його словами, крім виплат від держави, є одноразові перекази від міста, селища, району, області. Це приблизно «ще 5 тисяч доларів зверху».

При цьому, за словами ветеранів, довічної пенсії за перебування в полоні не передбачено. Однак ті, хто повернувся, можуть оформити пенсію через інвалідність на основі посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Його діагностують у всіх, хто пройшов полон. «Зараз ввели, що фактором отримання інвалідності є полон, – каже Влад. – У мене скоро перекомісія, і далі я буду робити інвалідність».

Однак Юрій вважає це неприйнятним і тому більше нічого не отримує від держави. «При інвалідності є свої мінуси, на кшталт труднощів влаштуватися на роботу, але зате є допомога, – сказав він. – Я навіть не дивився в цьому напрямку. Тому що для мене важливо не сприймати себе як інваліда. У моєму уявленні фізичне здоров'я йде від психічного налаштування. І як себе налаштуєш, так далі й підеш по життю. Я собі кажу, що я здоровий».

»Тебе не будуть весь час утримувати на податки інших людей, – каже про це Задорін. - Не хочеш оформляти інвалідність – іди працюй. Або-або».

Чи потрібна реабілітація тим, хто пройшов полон і тортури?

Юрій і Влад по-різному дивляться і на необхідність реабілітації. Захисник Зміїного Задорін радить «обов'язково проходити всі обстеження, не говорити, що ти здоровий». «Тому що болячки вилазять через рік, я по собі знаю. Коли ти повертаєшся, ти на адреналіні, ти тримаєшся. Але через рік це все вилазить, – сказав він. – Я проходив реабілітацію в Литві, мені дуже допомогло. Є ПТСР, але я працюю з цим». «Потрібно проходити всі реабілітаційні центри. У нас є ветеранські хаби, куди ти можеш звернутися, тебе відправлять кудись відпочити в гори, в Карпати, на терапії», – каже Влад.

Водночас він визнає, що в декого є проблеми: «Навіть ту реабілітацію, яку надають у нас в Україні, в центрах або за кордоном, – мало хто взагалі хоче її приймати. Можуть походити пару днів на заняття, на якісь програми, а потім сказати: «Навіщо мені це треба?». І потім самі скаржаться, що реабілітація не допомагає».

«Обміни (полоненими. – ред.) стали частішими, людей стало більше. А реабілітаційних центрів мало. Хлопці їдуть за кордон і там проходять реабілітацію, наше МОЗ усе це забезпечує», – каже Влад. За його словами, українські фахівці під час реабілітації враховують досвід США та Ізраїлю. «Здебільшого люди нормально справляються з цим», хоча деякі «в алкоголь падають, не кажучи про інші речовини», зазначив Задорін.

Захисник Маріуполя Гульчук, який побував у колонії в Оленівці, – один із тих, хто відмовився від реабілітації. Після звільнення з полону він потрапив у центр «Лісова поляна» під Києвом, але провів там лише два тижні. »З реабілітаційного центру я змився настільки швидко, наскільки взагалі можливо», – розповів він. За його словами, це пов'язано з тим, що ще до війни він бував у центрі психологічної допомоги через конфлікт із батьками. »Мене тримали під замком ще до полону, – зізнається Юрій. – Це та причина, через яку мені трошки простіше було психологічно, ніж іншим».

Юрій поділився, що ще до війни, під час конфлікту з батьками, звик усі проблеми «просто не сприймати буквально, лише як фоновий шум, бо тільки так психіка могла вижити хоч у якомусь вигляді». За словами чоловіка, саме це стало причиною мовчання і беземоційності під час повернення з полону, що привернуло увагу ЗМІ.

Чи продовжують служити ті, хто повернувся з полону?

І Юрій, і Влад кажуть, що після звільнення їх не примушували повертатися в армію, а дали свободу вибору. Їхнє рішення розірвати контракт із ЗСУ сприйняли спокійно, без будь-якого тиску. «Спокійно реагують, самі запитують: «Звільняєшся чи ні?». Лояльно ставляться, дають проходити медкомісію. Можеш робити свої справи, бути на службі, тобі виплачують зарплату і всі виплати, а потім спокійно звільняють», – каже Задорін, який служив на Зміїному.

«Мені держава дала можливість продовжити службу з відпусткою на три місяці без переривання контракту, і далі вже не в штурмовики, а в якусь тилову частину. Я звільнився, бо в мене інший рід діяльності, свій фронт, інформаційний, – продовжив Влад. – На фронті не потрібні ті, хто не мотивований. Тому що вони і себе вб'ють, і інших поруч. Це небезпечно».

«Дали вибір: або продовжую служити, або звільняюся зі збройних сил. Я, вибрав, природно, звільнитися. Щось наслужився вже!» – сказав киянин Юрій. За його словами, він не обговорював це ні з ким із колишніх командирів. «Для мене це був єдиний можливий варіант, – продовжив він. – За моєю інформацією, з обміняних дуже багато хто йде з армії, одиниці залишаються».

Плани на майбутнє тих, хто пройшов полон

Наразі Юрій не має постійної роботи, лише невеличкі підробітки як репетитор англійської мови. «Цей рік планую просто спокійно пожити, приходити до тями фізично і психологічно. Потім планую поїхати в Німеччину, вчитися і знайти роботу», – розповів він. У вільний час він вчить німецьку мову, займається стрільбою в тирі, ходить на уроки вокалу, відвідує тренажерний зал, подорожує.

Влад виступає від імені організації Break the Fake. «Працюємо над тим, щоб максимально наближати перемогу України», – розповідає він про цю діяльність.

У розмові з DW він наголосив на проблемі того, що влада РФ часто не визнає українців військовополоненими. Це особливо стосується тих солдатів ЗСУ, кого вважають зниклими безвісти. Наприклад, деяких із них ідентифікували на відео з Чечні, де знущаються над українцями. Такі люди, за словами чоловіка, стають безправними, до них не допускають жодних міжнародних спостерігачів, іноді розстрілюють.

Влад Задорін жорстко критикує роботу міжнародних гуманітарних організацій, зокрема Червоний Хрест, який він називає «організцією-імпотентом». «Я за два роки в полоні не бачив жодної організації, яка спостерігає за утриманням військовополонених», – каже Задорін. За його словами, опубліковані в ЗМІ дані про кількість українських полонених у Росії занижені. Загалом у РФ понад 250 місць, де їх утримують, каже Влад, і зазначає, що сам пройшов через сім.

За його словами, умови утримання там відрізняються. «Ситуації різні бувають, усе індивідуально. Хлопці перебувають у різних умовах утримання. Хтось у більш нормальних, де менше б'ють, дають, можливо, навіть поїсти, – каже Влад. – Від цього теж залежить, чи приходить людина нормальною назад у соціум, чи ні».

Микита Ошуєв