Андрій Ковальський – про зруйновану квартиру, виховання дітей, телемарафон та нові пріоритети
Андрій Ковальський – про зруйновану квартиру, виховання дітей, телемарафон та нові пріоритети

Андрій Ковальський – про зруйновану квартиру, виховання дітей, телемарафон та нові пріоритети

До Міжнародного дня батька ведучі каналів ICTV і ICTV2 записали 8 авторських аудіоказок, які безкоштовно можна послухати на MEGOGO. Одну з таких «Татусевих казок» - «Казку про Ква і Кві, або Як звучить справжня сила» - написав ведучий «Фактів» на ICTV Андрій Ковальський.

В інтерв’ю Коротко про Андрій Ковальський розповів, як вперше писав казку і чому обрав її героями своїх дітей, яким батьком себе вважає, як пояснював синові і доньці, що вони не повернуться додому після влучання російського дрона в їхню квартиру, як змінилися його пріоритети та чому йому цікаво працювати на одному каналі вже 25 років.

Написав казку саме про своїх дітей

- Андрію, як вам цей досвід? Про що ваша казка?

- Це мій перший досвід. Було дуже цікаво спробувати себе в новій ролі, тому що діти в мене вже доволі дорослі – Поліні 7 років, Назару - 9. Звісно, вони все рівно ще діти, але я відчуваю, що втрачаю отой момент, коли діти - це ще діти.

Все їхнє дитинство я намагався бути правильним батьком. Книжки якісь читати, казочки. Але зараз можу сказати, що не дуже гарний батько, як мені видається, тому що прочитав не так багато казок, книжок, як міг би і хотів. І це запрошення прочитати казку для дитини - це як внутрішня сатисфакція і задоволення, в першу чергу, якихось своїх потреб, можливість бути ближче з дитиною.

Тому ця казка - казка саме про моїх дітей. Я намагався передати в цій історії те, що відчуваю до своїх дітей і як би хотів, щоб мої діти між собою комунікували. Я постійно повторюю і доньці, і сину: «Вам неймовірно пощастило, бо ви з самого дитинства маєте найкращого друга і подругу». Здається, вони цього ще не розуміють. Тому наше з дружиною завдання, як батьків, щоб діти це зрозуміли і з цим росли.

На жаль, вони, як діти, часто сваряться, б'ються. Тому через головних героїв - Кві і Ква, братика і сестричку, які сварилися, причому через дурниці, - я намагався донести свій меседж. Адже тільки перед обличчям справжньої небезпеки стає зрозуміло, що Кві і Ква насправді люблять одне одного, цінують і найголовніше – лише разом вони найпотужніша сила, яка може звернути гори.

Сподіваюся, мені це вдасться їм донести, бо діти казку ще не чули. Я на них її не тестував. Хочу подивитися на їхню реакцію, і потім, в залежності від реакції, батько зізнається - це його робота чи не його (сміється).

- Вони впізнають вас по голосу?

- Думаю, впізнають, бо вони звикли мене чути і на телебаченні, і на радіо, і на YouTube. Тим паче, я підписувався в кінці цієї казки. Питання навіть не в тому, впізнають чи не впізнають. Найголовніше - чи вони зрозуміють те, що я хотів до них донести.

Мені здається, через такий довгий шлях цієї казки - створення, начитувавання, - яка потім прийде в їхню кімнату через телевізор чи через гаджет, - це буде для них більш вагомо. Для дітей дуже важливі авторитети. Коли діти стають підлітками, батьки часто втрачають статус авторитета, і доводиться шукати інші шляхи, підходи. Я спробував і думаю, що все вийде.

- Це повністю вами вигадана і написана казка, чи хтось допомагав?

- Це було дуже складно. Спочатку я придумав ідею, який меседж хочу донести. Батьків рано чи пізно не стане, з великою долею вірогідності залишаться на цьому світі тільки брат і сестра, тому хочу, щоб вони одне одного підсилювали, а не ворогували.

Потім показував текст дружині, вона читала, трішки коригувала. Тому, можна сказати, це наша з нею колективна творчість.

Наскільки я знаю, цю казку мали підкоригувати психологи, щоб ми не наробили якихось дурниць, не травмували дітей. Не знаю, чи вони це робили, але я не побачив якихось змін. Тобто якщо вони й були, то не кардинальні, дуже косметичні. І це дає мені впевненість, що я впорався.

- А діти люблять слухати казки? Бо у сучасних дітей купа гаджетів, мультики у будь-який час і на будь-який смак.

- Сину 9 років, і він не дуже любить, вважає це наче якоюсь слабкістю. Знаєте, коли хлопці про щось кажуть, що це не хлоп’ячі, а дівчачі штучки. Поліна любить. Любить і сама придумувати казки, а потім навіть влаштовує домашній театр і грає ролі.

Читати діти не дуже люблять. Такого читання, як це було в нашому з вами дитинстві, на жаль, немає. Книжки вони люблять купувати, гортати, а з читанням складніше, їм важко втримати увагу.

І це проблема не лише моїх дітей, це проблема всього покоління, коли діти не можуть концентруватися довго на одному, їм потрібно, щоб постійно мінялась картинка в гаджетах, щось мелькало, стрибало. А книжка доволі статична і може тримати тільки сюжетом. Тому ця казка, думаю, буде непоганим тестом. Вона невелика, доволі динамічна, гадаю, дітям не буде складно її прослухати.

Мої діти, коли щось цікаве послухають чи почують, потім починають переказувати і намагаються повторювати близько до тексту. Цікаво, чи будуть вони переказувати цю казку. Якщо будуть, значить, тато - молодець.

З дружиною Тетяною та дітьми – Поліною та Назаром. Фото: надано ICTV2

Мої діти добре розуміють, хто наш ворог

- Ви кажете, що не дуже гарний батько, як хотілося б. Думаю, такі думки є у більшості батьків. А що б діти сказали – який ви тато? Напевно, вони вам про це говорять.

- Звісно, діти говорять про свої почуття. Але це ж діти - у них усе змінюється по сто разів на день: і настрій, і ставлення, і «картинка світу». Наприклад, тато дозволив те, чого вони дуже хотіли, і він уже найкращий у світі, обіймають, цілують, тішаться. А варто хоч трохи щось заборонити - одразу можеш почути: «Все, я більше не товаришую з тобою!» (усміхається). Тож чекати від них об'єктивності точно не варто.

Та для мене об’єктивність і не головне. Для мене важливо бачити щирість. Коли дитина обіймає тебе незалежно від свого настрою, коли щиро радіє, щойно побачить, - от це і є справжній показник.

Мої діти кажуть, що люблять мене, кілька разів на день. І це не тому, що я питаю: «Назарчику, Полінко, а ви мене любите?» Це просто від них. Коли дитина підходить, обіймає, тихо каже «я тебе люблю» і йде далі гратися чи займатися своїми справами, - от тоді розумієш, що найважливіше у тебе точно є.

- Вони у вас говорять гарною українською мовою. Ходять в україномовну школу?

- Мої діти ходять у звичайну україномовну школу - це не якась приватна чи елітна, а звичайний київський ліцей. У мене є особливий біль в спілкування однолітків... У класі обох дітей більше 20 дітей, але лише 5-6 із них спілкуються українською в повсякденному житті. На уроках, звісно, говорять українською, бо так треба. А от на перервах - ні. І це дуже показово.

- Я запитую батьків, у кого маленькі діти, як вони тримаються в російськомовному середовищі, щоб не переходити на російську? Бо це діти, вони хочуть комунікувати, гратися, вони ще не все розуміють.

- У нас із цим усе дуже просто і чітко: діти добре розуміють, хто наш ворог. До нашої квартири влучив дрон. Вони бачили це на власні очі - бачили, яку біду він приніс, як усе могло завершитися. Вони були зовсім поряд зі смертю. Можливо, ще не до кінця це усвідомлюють, але відчуття – глибоке.

Поліна навіть виправляє Назара, коли в нього проскакують російські слова. Він говорить українською, але іноді «вилазить» суржик, бо чує його в школі, в класі, серед друзів. Та російською мовою вдома ніхто не послуговується. Російськомовний контент - під забороною. І діти це сприймають абсолютно нормально. Це наша принципова позиція.

Я сам не переходжу на російську навіть тоді, коли до мене звертаються нею. Який у цьому сенс, якщо всі розуміють українську? Чому я, людина, яка вільно володіє українською, маю підлаштовуватись? І діти це відчувають. Для них українська – це природно, це їхня мова.

До речі, в нас навіть є символічна система «штрафів» - за кожне російське слово треба заплатити гривню у сімейний бюджет. Працює чудово.

Телеведучий каже, що його діти добре розуміють, хто наш ворог. Фото: надано ICTV2

Вже немає тієї прив’язаності до стін чи документів на власність

- Коли російський дрон знищив вашу квартиру, як ви пояснювали дітям, що поки не підете додому?

- Діти спали, коли це сталося. Я виносив їх сонних у сусідню квартиру, думаючи, що вони нічого не зрозуміли. Наївні батьки… Пізніше вони почали згадувати, як усе горіло, як я ніс їх крізь дим, закриваючи обличчя, вони пам’ятають усе.

У нас були скляні стіни, і все скло повилітало. Добре, що мій друг, який робив ремонт, тоді порадив поставити загартоване скло. Воно розбилося не на гострі уламки, а на дрібні кристали. Я виносив дітей босоніж - ноги, звісно, порізав. Уявіть, що було б, якби це було звичайне скло… Ми ходили по ньому. Було боляче, але без серйозних травм. Коли згодом ми повернулися до квартири подивитися, що залишилось, малій було п’ять. І я бачу - в неї щось у кишенях. Питаю: «Що це?» Вона відповідає: «Кристалики. Я хочу, щоб у мене щось залишилося з нашої квартири».

Вона назбирала повні кишені уламків скла, бо воно красиво виблискувало. У її дитячому світі це стало чимось цінним - тим, що вціліло.

Ми нічого не приховували від них. Вони знають, хто ворог. Ми говорили про це чесно. Бо робити вигляд, що нічого не відбувається, - це ще більша травма. Я консультувався з психологом, і вона сказала: «Уявіть, що в кімнаті стоїть величезний слон, а всі роблять вигляд, що його немає. Ось так само з війною - її не можна ігнорувати, якщо вона є». Тому під час обстрілів ми не придумуємо байок. Ми говоримо, що це летить «шахед». Це війна. Це наші його збивають. Треба ховатися. І діти все розуміють. Не знаю, наскільки їм важко. Але я точно знаю: вони мають право знати правду. І ми даємо їм це право.

- У них немає такого тотального страху?

- Ні, немає. На початку повномасштабного вторгнення вони мужньо прожили майже 50 днів у підвалі. Спали в машині, жили в паркінгу, де не було ані свіжого повітря, ані світла. У них був гнійний кон’юнктивіт - очі запалені, бо дихали пилом і вогкістю. Але вони трималися. Наші українські діти - загартовані. Вони пройшли те, що дорослі іноді не витримують. І все це - з дитячими рюкзачками, м’якими іграшками й безмежною довірою до нас, батьків.

- Ви вже повернулися до свого житла?

- Ні, ще ні. Це доволі складна й тривала процедура. Місто вже відбудувало фасад будинку і дах. Це був непростий процес, бо пошкодження були серйозні: фасадні конструкції були порушені, і перед початком робіт довелося пройти через купу паперової тяганини.

Поки не відновили зовнішню частину будинку, ми не могли повноцінно починати ремонт всередині - особливо в тій частині, куди був приліт, інші кімнати вже завершили. Там, по суті, просто не було стін. Глобальне відновлення ще попереду. Сподіваюся, найважче вже позаду. Але до завершення ще треба час.

- Хочеться ж додому?

- Знаєте, зараз для мене дім - це вся Україна. Ми живемо в орендованому житлі, і чесно кажучи, моє ставлення до поняття «свого дому» дуже змінилося. Якщо зараз ти в якомусь місці почуваєшся комфортно і безпечно - цього вже достатньо. Це і є дім.

До великої війни ми багато працювали, вкладали всі зароблені гроші у квартиру, яка тепер нам чужа, не затишна, не своя, вона лише формально наша. Це було важливо, здавалося, що «своє» - це стабільність, опора. А тепер… Тепер усе інакше. Пріоритети змінилися. Безпека, спокій, можливість бути з тими, кого любиш, важать набагато більше. І вже немає тієї прив’язаності до стін чи документів на власність.

Я навчився ставитися до цього спокійніше. Дім - там, де твої діти, де ти дихаєш вільно.

Квартира Андрія Ковальського після влучання російського дрона. Фото: facebook.com/kovalskiy/

Телемарафон - це не тільки те, що ви бачите в телевізорі

- Цього року - 25 років, як ви працюєте на ICTV. Це вагома дата. Ніколи не хотілося змінити канал?

- Знаєте, я вже 25 років з ICTV, але в різних ролях і статусах. Починав як журналіст, потім став ведучим, згодом - керівником спортивної редакції. З початком повномасштабної війни долучився до телемарафону, як ведучий від ICTV. Тобто робота постійно змінюється, і вона точно не одноманітна.

До того ж, мене ніколи не обмежували лише телеканалом. У мене є простір для творчої реалізації: я роблю подкасти з відомими людьми на YouTube, працюю на радіо, періодично співпрацюю з MEGOGO - і це приємна «турбота», бо надихає.

І все ж ICTV за ці 25 років став для мене більше, ніж просто робота - це вже родина. Та, яку я ніколи не думав зрадити, навіть попри численні пропозиції, які періодично надходять. Бо коли є довіра, повага і відчуття свого місця, не хочеться нічого змінювати. Я люблю те, чим займаюся. І навіть через чверть століття мені досі цікаво.

- Чи були пропозиції перейти на інший канал?

- Раніше це не заборонялося, але й не особливо віталося, коли ведучі чи журналісти переходили до конкурентів у межах одного сегменту. Це трохи стримувало. Хоча, відверто кажучи, особливої потреби не було. Ну куди йти, якщо ти вже їздиш на найкращій машині в світі? Навіщо міняти її, якщо вона тебе влаштовує у всьому? Так само і з ICTV - у мене з самого початку була і є найкраща команда, найкраще середовище, найкращі можливості. Це як одна родина, де вже за ці роки все про всіх знаєш.

До того ж, одна професія підсилює іншу. Коли працюєш на радіо - це допомагає на телебаченні. Коли робиш подкаст - розвиваєш навичку глибшої розмови. Усе взаємопов’язано.

Головне - не лінуватися. Шукати. Пробувати. Бо коли чую від когось, що «роботи немає», хочеться сказати просто: плюнь йому в очі. Робота є завжди. Питання лише в одному - чи готовий ти її робити.

- Ви один із ведучих телемарафону. В чому сьогодні його цінність? Це перший час ми сиділи перед телевізором. Зараз навіть офіційні структури дають новини у своїх Telegram-каналах, люди можуть слідкувати.

- Ключове слово, як ви сказали, - можуть. Люди можуть посадити картоплю, виростити і з'їсти її. Люди можуть сконструювати самі машину і поїхати. Але вони цього не роблять. Навіть якщо вони можуть це зробити. Люди готові платити, щоб, наприклад, прийти в магазин і купити готову картоплю.

Телемарафон - це не просто канал чи канали, які показують одну і ту ж саму картинку, як нам намагається піднести російська пропаганда. Я був здивований, але теледивлення марафону - в топі, воно перекриває перегляд і споживання інформації від всіх інших джерел.

У чому цінність марафону? Тут лише офіційна і перевірена інформація. І замість того, щоб збирати цю інформацію по всіх Telegram-каналах чи сайтах, люди отримують її в одному місці - у телемарафоні.

Телемарафон - це не тільки те, що ви бачите в телевізорі. Це насичення інформацією всього простору. Якщо ви уважно подивитеся, то дуже багато Telegram-каналів беруть інформацію з телемарафону і дуже часто навіть на нього не посилаються. Посилаються тільки добросовісні. Тому вся найактуальніша, найсвіжіша інформація потрапляє в інформпростір через телемарафон.

До того ж, читають інформацію в Telegram-каналах, як правило, мешканці великих міст. Далі за Києвом, за містами-мільйонниками, люди споживають інформацію як звикли споживати - через телевізор. Тому коли кажуть, що ми не дивимося телевізор… Та телевізор сам вас знайде - через гаджет, через YouTube, через Telegram, і ви навіть не будете розуміти, хто цей контент створив.

Тому марафон - це все ж таки дуже важлива річ, як інструмент донесення правдивої, перевіреної, проукраїнської інформації.

Андрію Ковальському і через чверть століття цікаво працювати на ICTV. Фото: надано ICTV2

Тепер я, скоріше, ховаюся в роботі, бо коли зупиняєшся – стає страшно

- У квітні ви взяли участь у військовому вишколі разом з іншими ведучими-колегами. Де ви почувалися найбільш дієвим у військовій справі?

- Якщо чесно, мені це все не близьке. Я дуже боюся крові - настільки, що можу втратити свідомість, якщо бачу її багато. Навіть під час тренування, коли ми відпрацьовували тампонування, я прекрасно розумів, що це штучна рана, що це гума, фарба, що це не по-справжньому… Але серце все одно вискакувало з грудей.

Зброя - теж не моя історія. Я тренувався зі стрільбою ще в старших класах, коли у школі була військова підготовка. Минуло 27 років, але руки пам’ятають: я швидко розібрав і зібрав автомат. Та кайфу від цього не відчуваю. Я не з тих, хто отримує задоволення від стрільби. Я, навпаки, боюся зброї. Поважаю її, розумію, навіщо вона потрібна, але вона не для мене.

А військова медицина - це взагалі моя найслабша точка. Так, я накладав турнікет, тренувався, але чи зможу зробити це в реальній критичній ситуації - не впевнений.

Не всі витримують тиск, біль, шок. Ось моя дружина - витримала. Коли прилетів дрон, вона не розгубилася. В мороз, у самій білизні, серед уламків і диму, швидко знайшла вогнегасники і загасила полум’я. І цим врятувала не тільки нашу квартиру, а й фактично весь будинок.

- А які у вас сьогодні мрії? І чи дозволяєте собі мріяти?

- Я, мабуть, з тих людей, які бояться мріяти. Не тому, що не вірю в здійснення мрій, а тому що боюся обставин, які можуть усе перекреслити. Не тому, що вони нереальні, а тому, що іноді настає щось, чого ти просто не в силах подолати.

Так було 26 лютого 2022 року. У нас були зібрані валізи - ми мали їхати у відпустку, про яку мріяли кілька років. І от почалася війна. Ми з переляку спустили ті валізи в підвал - із купальниками, плавками, кремом для засмаги… Вони простояли там майже два місяці. А коли нарешті дістали їх назад, я дивився на них як на пам’ятник нездійсненним мріям.

Тепер я, скоріше, ховаюся в роботі. Завантажую себе настільки, щоб не залишалось часу на зайві думки. Бо коли зупиняєшся - стає страшно. І - коли ловлю себе на питанні «А якщо все зупиниться? Що далі?» Чесно - лячно.

Тому я не будую довгострокових планів. Просто живу день за днем. І вчуся радіти тим речам, які є тут і зараз.

Теги за темою
Зірки
Джерело матеріала
loader
loader