Товариство східних секретів

У попередній статті йшлося про те, як Японія загалом готувалась до військової агресії в Азії, що стане важливою складовою Другої світової війни. Цього разу ми розглянемо один з улюблених інструментів японської розвідувальної дипломатії, а саме — таємні товариства.

Можна виділити з основної маси три основні групи: «Геняося» («Чорний океан»), «Кокугонша» (Товариство «Основи державності») та «Кокурюкай» («Чорний дракон»). Власне, у Малайї вони продемонстрували чи не найвищий рівень. Там ці організації координували розвідку, пропаганду та саму підготовку до війни, граючи не лише в тіні. У певному сенсі товариствам вистачало нахабства, щоб частину своєї діяльності вести цілком публічно.

«Геняося», заснований 1879 року, став піонером японських секретних організацій, що прямо працювали на зовнішню експансію. Його діяльність була агресивною та часто включала насильницькі методи. «Геняося» встиг провести операції в Кореї, де його дочірня організація «Теньо Кьодан» («Товариство духовного порятунку пригноблених») організувала вбивство королеви 1895 року. Саме це стало каталізатором для Японсько-цінської війни.

У Малайї вплив «Геняося» був менш прямим, але там було випробувано методи проникнення через комерційні та культурні канали. Все вийшло настільки вдало, що згодом ці дії лягли в основу стратегії інших товариств, схожих за напрямом.

Шпигуни йдуть по музеях, усе в порядку.

Наприклад, 1900 року Рьохей Учіда відвідав Сінгапур, але був депортований. Що ж робити? Роботу кидати не хотілось. Так невелика перемога над «Геняося» стала уроком для таємних агентів: після цього їхнє товариство зосередилося на створенні дочірніх організацій, таких як «Кокурюкай». Власне, вони і продовжили його роботу.

Представники групи просували ідею японської гегемонії в Азії. Це позначилось на паназіатських наративах, якими виправдовували проникнення агентури в Малайю. Ця ідеологія надихала молодші організації, такі як «Дай ніппон сейнент» («Товариство молодих людей»), яке в 1930-х роках стане одним із найрадикальніших осередків японського націоналізму.

Поряд працювало «Кокугонша», перед яким ставили іншу мету — протидію комунізму та лівим ідеям у самій Японії. Однак його діяльність також мала міжнародний вимір, у тому числі це стосувалось і Малайї. Там працювали одразу три дочірні організації, які впливали на хід подій: «Кокуцуїто», «Мейрінкай» та «Дай аджіа кьокай».

«Кокуцуїто», засноване 1919 року, було силовою організацією, яка розганяла ліві зібрання. Здавалося б, звичайні «тітушки» на зарплаті. Та з новими завданнями прийшли й нові можливості. Тож у Малайї методи японських «тітушок» використовувалися для нейтралізації анти-японських рухів, зокрема серед китайської діаспори.

«Мейрінкай» («Товариство просвітленої етики»), засноване 1932 року Коічіро Ісіхарою, Шумей Окавою та генерал-лейтенантом Кунішіті Танакою, стало найвпливовішим у своїй трійці. У кращі часи там нараховували 5 млн активних учасників, переважно це були військові резервісти. Поміж усім, воно виступало за передачу влади мілітаристам і знищення політичних партій.

Ісіхара, якого ми згадували в попередній статті, використовував свою компанію Ishihara Sangyo та газету Osaka Jiji для пропаганди «просування на південь». Крім уже згаданої нами книжки The Building of New Japan, він видав працю Japan at the Crossroads (1940 рік, хвилинку). Там було розміщено діаграми, що чітко демонстрували наміри Японії щодо Малайї.

Ще було товариство «Кокугонша». На відміну від тих же гавриків із «Геняося», воно діяло більш витончено. Активно використовувало ідеологічні та культурні інструменти. Його вплив у Малайї проявлявся через пропаганду та створення мереж лояльних контактів, що сприяло формуванню «п’ятої колони».

Росіяни знайшли найслабшу ланку в Балтії. Так, уже.

«Кокурюкай», засноване Рьохеєм Учідою за підтримки Міцуру Тоями, було дочірньою організацією «Геняося». Втім, згодом воно стало більш спеціалізованим на розвідці та роботі з «п’ятою колоною». Його початковою метою було просування японських кордонів до річки Кокурю (Амур). Згодом товариство розширило діяльність на всю Азію, включаючи Малайю.

Для більш широкої роботи товариство «Кокурюкай» створило школу іноземних мов у Токіо. Звісно, у вільний від думок про потужну педагогіку час там готували агентів для роботи за кордоном.

У Малайї товариство збирало дані про роботу Сінгапурської військово-морської бази, що була ключовим британським об’єктом у регіоні. Його агенти діяли під прикриттям як бізнесмени, дипломати чи журналісти.

Там згодом і відбулось масштабування роботи. Східноазійське економічне бюро досліджень (Toa Keizai Chosa Kyoku), яке колись було створене як відгалуження «Кокурюкай», пішло у доросле життя з окремим завданням. Його зробили центральним осередком економічної розвідки Японії на континенті.

Від православ’я до танків, Кремль має багато сюрпризів.

Кузня кадрів, яку влаштували члени «Кокурюкай», пропустила через себе багатьох діячів. Кокі Хірота, який був міністром закордонних справ та прем’єром Японії, пройшов саме цю школу життя.

Немає нічого дивного в тому, що саме діяльність товариства «Кокурюкай» стала основним орієнтиром для японських спецслужб, які набирали дедалі більшої ваги. Слід визнати, що цей комплімент був повністю заслуженим.

Загалом, я б виділив два фактори, які спричинили такий успіх японської агентури. По-перше, жодного агента не затримала (тим паче, не розколола) контррозвідка держав регіону. По-друге, кожен елемент системи був повністю децентралізованим. І, щойно він зарекомендував себе, його виокремлювали для подальшої роботи.

Я не знаю, які плани розробляє українська розвідка. Проте хотілося, аби досвід інших держав було враховано. Це занадто хороший орієнтир, щоб його ігнорувати.