"Крик доньки "мій тато" розривав тишу": історія Марії Росоловської про втрату чоловіка на війні

"Раніше він завжди дарував мені квіти. Тепер я ношу їх на його могилу", – говорить Марія Росоловська, згадуючи свого чоловіка Андрія, який загинув на фронті. Він був її першим коханням – у 15 закохалися, у 18 одружилися. А згодом народили донечку Ангеліну, якій зараз вже 10 років.

Саме заради доньки з дружиною у лютому 2022 року Андрій долучився до війська, аби зупинити Росію якомога далі від своєї родини. 1 березня 2025 року він загинув, і тепер Марія з донькою вчаться жити без найріднішого, що був їм міцною опорою.

У межах проєкту "Життя після втрати" Марія розповіла 24 Каналу про свого чоловіка та про те, як вони з донькою долають шлях втрати.

У лютому 2022 Андрій без вагань пішов на фронт

До повномасштабного вторгнення Андрій ніколи не служив, але у лютому 2022 року без вагань долучився до війська. Там пройшов шлях від кулеметника до командира штурмовиків. У листопаді 2024 року був на підвищенні кваліфікації в Норвегії. Отримував різні нагороди, зокрема має відзнаку від Президента України, але додому передав лише частину, решта – згоріла на фронті.

Він був кам'яною стіною для своєї родини, а згодом і побратимів, говорить Марія. Відданий і працьовитий, був справжнім лідером для своїх хлопців і не переставав про них думати навіть у відпустках чи під час реабілітації. Просив дружину не ображатися, адже вони теж стали його сім'єю. Та найбільше Андрій любив доньку й жартував, що ходитиме з нею на побачення, щоб уберегти від поганих хлопців.

Коли він сказав, що піде служити, мені було страшно. Але я ніколи з ним не сперечалася, тому що він впертий – завжди робив те, що хоче. Я казала, що можу тільки підтримати його, бо це був свідомий вибір. Він людина, яка має свою волю,
– розповідає Марія.

Марія з чоловіком / Фото із сімейного архіву

У лютому 2024 року Андрій зазнав поранення, коли біг до свого побратима. Йому прострелили обидві ноги, а в одну ще й влучив уламок. Андрій пів року провів на реабілітації. Тоді вони з Марією зіштовхнулися з його флешбеками з фронту та ПТСР. Уламок з ноги так і не забрали, а Андрій повернувся на фронт до побратимів.

Як Марія розказала доньці про загибель тата

Марія ж присвятила себе громадському сектору та волонтерству. Тож зранку 2 березня була у своїй організації, коли їй зателефонувала мама Андрія із трагічною звісткою. Марія згадує, якби була сама вдома, не витримала б. А так їй допомогли колеги.

У такі жахливі речі завжди не хочеться вірити, тому Марія почала перевіряти інформацію через знайомих і побратимів чоловіка. Потім довелося сказати доньці, і це було найважчим.

Увечері ми привезли її на організацію. Закрилися в кабінеті. Зі мною поруч була дитяча психологиня, але вона просто стояла. І я сказала доньці, що, на жаль, наш тато тепер ангел. Звичайно, дитина кричала. Такий крик, який розриває тишу: "Мій тато, мій тато"… Психологиня не стрималася і розплакалася,
– пригадує Марія.

Не могла встати з ліжка і зловживала антидепресантами

Перші тижні були дуже важкими. Марія згадує, що бували моменти, коли просто не могла встати з ліжка. Вона звернулася до лікарки, їй прописали багато ліків, антидепресанти. Але перші дні Марія зловживала ними, чим погіршила свій стан і довго не могла повернутися до нормального життя.

Друзі родини забирали Ангеліну, щоб якось відволікти її. Водили в басейн. А ще дівчинка багато малювала ангелів, як її тато тепер. Ангеліна, розповідає Марія, як тато – тримає все в собі, але творчість їй допомагала. Зараз, коли Марія плаче, донька просить маму "не розводити сирість", бо так просив їхній тато.

У мене було нерозуміння, як жити далі. Процес горювання дуже довгий. Це шлях, який займає роки. Але щоб вирватися з того всього, потрібно йти маленькими кроками. Тому я старалася діяти, вставати з ліжка попри все,
– ділиться Марія.

Вона брала участь в різних акціях та заходах. Якщо був автопробіг за загиблими Героями – вона їхала. Якщо перекривали вулиці під час хвилини мовчання, щоб люди спинилися та вшанували пам'ять полеглих захисників, вона була там разом з іншими жінками, що втратили своїх чоловіків.

Марія зупиняє транспорт у хвилину мовчання / Фото із сімейного архіву

Загибель чоловіка повністю перевернула життя Марії. Вона зрозуміла, що хоче допомагати ветеранам, членам сімей військових, загиблих та зниклих безвісти. Тому продовжує навчатися та вдосконалюватися у цій сфері. Марія говорить, що коли бачить військових, їй стає легше. Також вона хоче втілити ті мрії Андрія, які він не встиг.

За два тижні після загибелі чоловіка до нашої організації приїжджали гості з Британії. Вони хотіли поговорити про ветеранів – як їх підтримувати, як інтегрувати в цивільне життя. Ми мали говорити про це. Мене представили… Мені 31 рік, а мене вже представили як вдову,
– говорить Марія.

Марія з донькою після загибелі Андрія / Фото із сімейного архіву

"Зате тепер маєш гроші": про реакцію суспільства і підтримку

Після загибелі чоловіка Марію додали до чату з жінками, що також втратили на війні чоловіків. Тоді їй допомогла інша вдова військового. Вона зателефонувала й попросила Марію "не їсти себе", адже що вона тоді скаже чоловікові на небесах – що він дав їй можливість жити, а вона поховала себе?

Проте не всі люди вміють підтримати в горі. Іноді Марія чує: "Ну, зате тепер ти матимеш гроші". Головне – не звертати увагу на таких людей, вони завжди будуть. А бути зі своїми людьми та не боятися просити про допомогу. Навіть якщо це щось банальне – наприклад, прийти погодувати дитину.

Але прожити горе за вас ніхто не зможе. Навіть якби була можливість розділити його на тисячу частин і розділити між друзями – вони не зможуть його прожити. Це саме ваш шлях. Але те, що не вбиває, робить нас сильнішими. Треба продовжувати гідно жити та вшановувати пам'ять Героїв,
– говорить Марія.

Втрату не можна пережити повністю – з нею доводиться навчитися жити. Але пам'ять про загиблих дає силу тим, хто залишився. Марія продовжує діяти, підтримувати інших і говорити про свого чоловіка, бо хоче, щоб про нього пам'ятали, як і про всіх Героїв, що віддали життя за свободу України.