«2000 метрів до Андріївки»: Чернов здійснив те, що здається неможливим — одночасно антивоєнне і патріотичне кіно
Цього року стрічка здобула нагороду за найкращу режисуру в програмі World Cinema Documentary на кінофестивалі «Санденс» та премію F:ACT Копенгагенського міжнародного фестивалю документального кіно CPH:DOX.
Андріївка — село Бахмутської міської громади Бахмутського району Донецької області, Україна. Площа 0.206 км², населення за переписом 2001 року становило 74 особи.
Цих людей там більше нема. Самого села теж більше нема.
Андріївці не пощастило опинитися на стратегічно важливому перехресті, захоплення якого дозволяло перерізати постачання російського окупаційного угруповання в Бахмуті. Єдиний незамінований шлях до Андріївки — лісопосадка, поточена російськими траншеями.
«2000 метрів до Андріївки» починаються цитатою з «Прощавай, зброє!» Гемінґвея: «Було багато слів, які було нестерпно чути, і врешті-решт тільки назви місць мали гідність».
Гідність назви забезпечує сума зусиль, вкладених у місце. Для Третьої окремої штурмової бригади, що штурмувала Андріївку, ціна цих 2 кілометрів колосальна. За словами Чернова, «це історія цього лісу й історія людей, що там лишилися назавжди».
«2000 метрів до Андріївки» — робота, антитетична до «20 днів у Маріуполі». Бо у фільмі 2023 року йшлося про час — три неповних тижні вмирання міста. Смислова вісь «2000 метрів до Андріївки» — просторова: розтрощена смужка лісу і село-цвинтар насамкінець. Час тут спинений у колі пострілів, вибухів, коротких перебіжок, поранень, втрат. Вічний день бою.
Тут є все, що можна очікувати від фронтової документалістики: відео з натільних камер бійців, зйомка операторів фільму, верхні плани з дрона, врізки новинних сюжетів. Але виклик, що кидає Чернов сам собі, виходить за суто хронікальні межі.
Цього разу присутність автора (авторів) мінімізована наскільки можливо — на відміну від «20 днів…», де сповідь ліричного героя, а також лихі пригоди знімальної групи становили основу наративу. Однак і в «Андріївці» Чернов прагне знову максимально зануритись у події — саме тому додає сцени, зняті камерами наших оборонців: лихоманка бою, поранення і смерті в прямому ефірі, «не думай тільки підірвати себе», погляд присмертного бійця у небо.
Коли Мстислав і другий оператор Алекс Бабенко перебирають оповідь на себе, зупиняють сюжет у передишках — виходять дивовижної глибини й ніжності портрети наших воїнів. Наприклад, розмова з 64-річним бійцем на псевдо Шева, що починається з самокрутки з тютюном — сцена, бездоганно кіногенічна і водночас до сліз зворушлива.
Інколи Мстислав підіймається над полем бою, отримуючи те, що з часів Гічкока називається ракурсом Бога — погляд, що зазвичай наче втоплює героїв у просторі та підвищує напругу — а тут задає масштаб загрози й спустошення. Бо хлопці прийдуть у пустку, яка колись була тихим українським селом, і замість будівель там будуть лише уламки стін, в один із яких нарешті встромлять синьо-жовтий прапор, і всюди лежатимуть тіла окупантів і людей.
Цей фільм повен болю, втрат, свинцевої окопної рутини. І водночас кожною своєю миттю «2000 метрів до Андріївки» стверджують справедливість і шляхетність того, що роблять герої.
Так Чернов здійснив те, що здається неможливим: кіно рівним чином антивоєнне і патріотичне.
Мстислав Чернов, пряма мова:
— Ми показували в декількох країнах — і для дипломатів, і для пересічних людей на фестивалях. По-перше, коли настільки багато абстрактних розмов у політичній площині про те, що Україна повинна зробити, щоб був мир, скільки повинна віддати кілометрів, міст, землі — всі, хто бачить, чого вартий кожен метр української землі для нас, розуміють ціну того, що вони просять віддати. Розуміють, чому українці хочуть миру, але готові боротися до кінця за міста, за посадки, за побратимів і за свої сім’ї. І наша задача була перенести абстракцію новинних заголовків і політичних розмов у дуже конкретні імена, дуже конкретні місця, щоб вони просто розуміли. По-друге, це пам’ять. Зберегти пам’ять про наших друзів, зберегти пам’ять про близьких.
Ось сцена, коли Шева сидить і палить, і ми говоримо про сигарети, про його дружину, про те, що він не вважає себе героєм. Пам’ятаю, як продюсер у монтажній кімнаті сказав: «Слухайте, ця сцена задовга. Треба її скоротити». Ми відповіли: «Коли його сім’я дивитиметься цей фільм, для них кожна секунда на екрані буде важлива. І ми не можемо собі дозволити щось вирізати». Це додавало інтелектуальної та моральної роботи при монтажі. Фільм спочатку вийшов на чотири години й ми ніяк не могли його менше зробити, тому що все було важливо, кожне життя важливе, кожна хвилина, але ж є ліміт. Тому побудувати мову кіно було нелегко. Багато камер, сім різних медіумів, дві часових лінії. Але ми можемо тепер бачити війну такою, як її ніколи ніхто не бачив. Технології дозволяють нам бути близько до людей, які захищають нас, щоб ми не втрачали з ними зв’язок. І це теж одна з задач монтажу: впевнитися, що кожну хвилину ми там, ми не відступаємо, завжди поряд, і глядачі завжди поряд. Тож монтаж зайняв рік, це велика робота.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
