"Не йдіть на юристів і менеджерів": заступник міністра освіти про вступну кампанію, професії майбутнього і виїзд підлітків за кордон
"Не йдіть на юристів і менеджерів": заступник міністра освіти про вступну кампанію, професії майбутнього і виїзд підлітків за кордон

"Не йдіть на юристів і менеджерів": заступник міністра освіти про вступну кампанію, професії майбутнього і виїзд підлітків за кордон

Держава здорожує популярні спеціальності

Червень — час важливих рішень для тисяч українських сімей. Оскільки вже 1 липня 2025 року починається вступна кампанія для здобуття ступеня бакалавра. Це ще один рік, коли вона відбувається в умовах, які диктує не лише безпекова ситуація, а й демографія та міграція. Число молодих українців, які тимчасово або назавжди виїжджають за кордон, зростає, а питання їхнього повернення — на порядку денному для освітньої політики країни.

Чи справді українські підлітки масово тікають від армії за кордон? Які професії будуть годувати через п'ять років — фінансисти чи слюсарі? І як визначити, який університет дійсно хороший? Про це "Телеграф" у першій частині інтерв’ю відверто поспілкувався із заступником міністра освіти і науки Михайлом Винницьким.

"16-17-річні виїжджають, а 18-19-річні повертаються — пояснюю тенденцію"

— Хочу почати з того що торкається серця всієї країни. Це доля наших дітей які виїхали за кордон. Чи підраховує Міністерство, скільки українських дітей, зокрема, студентів, навчається за кордоном зараз? На Вашу думку, яка частка повернеться додому?

— Дивіться, у нас Державна прикордонна служба збирає дуже загальну статистику щодо неповнолітніх громадян, які перетинають кордон. Що ми зараз бачимо? Ми бачимо достатньо велику кількість осіб, які виїжджають за кордон у віці, наприклад, 16–17 років. А потім ми бачимо досить надихаючу статистику: 18–19-річні, які повертаються. І є статистика, про яку я сьогодні можу говорити відкрито — наші результати реєстрації на НМТ.

Минулого року було трохи більш як 20 тисяч, цього року — також трохи більш як 20 тисяч. Це кількість реєстрацій на НМТ з-за кордону. Тобто людина фізично перебуває за межами України, але має бажання вступити до українського закладу вищої освіти.

Я на цьому наголошую, тому що НМТ не потрібен для вступу до польського, чеського, німецького, італійського, французького, британського чи американського університету. Там свої вступні іспити, і потрібен лише атестат. А атестати вони всі мають. А от для вступу в український заклад потрібен саме НМТ.

Відповідно, у 34 країнах, у 55 містах ми забезпечили можливість скласти НМТ. Український центр оцінювання якості освіти організував цю можливість. І те, що ця цифра стабільно тримається на рівні 20 тисяч, це насправді добре. Тому що це означає, що ці учні, перебуваючи за кордоном, усе ж таки обирають українські заклади освіти і вступають саме сюди.

Це показник якості нашої освіти. Тому що людина має базу для порівняння. Вона живе в Польщі, Німеччині, Італії. Вона порівнює можливості, які має там, і можливості, які є в Україні, і обирає її.

Тож це дуже позитивна тенденція. Так, є досить велика кількість людей, які виїжджають за кордон, але вона врівноважується значною кількістю тих, хто повертається.

— Моєю другою частиною запитання було: як Ви вважаєте, яка частина з дітей, які зараз за кордоном повернеться додому?

— Як вам сказати. Повернеться — коли? Це ви мене запитуєте вже швидше не як заступника міністра, а як соціолога. Я ніколи не займався міграцією професійно, але в нас є чітке розуміння, чому певні категорії людей мігрують з однієї країни в іншу.

Я народився в Канаді. Я навчався в Канаді й у Великій Британії. Науковий ступінь захищав в такому маловідомому університеті, як Кембридж.

Вже 23 роки живу в Україні. Чому? Тому що для мене можливості для самореалізації тут завжди були набагато більші, ніж у комфортній Канаді, Англії чи Західній Європі. Але я дуже добре розумію, що є велика кількість наших людей, які, навпаки, їдуть туди.

Тому що там є певна стабільність, тому що там є певна передбачуваність життя. Чи буде ця стабільність і передбачуваність в Україні найближчим часом? Навряд чи, на жаль. А може, й на добре — не знаю.

Підприємливі люди, інноваційні люди, ті, хто має внутрішній драйв — їх не так цікавить стабільність, як можливості для самореалізації. Тому міграція буде йти в обидві сторони. До нас приїдуть ті, хто не боїться змін і бачить себе як чинник цих змін.

А від нас поїдуть і надалі будуть їхати ті, для кого зміни — некомфортні, і хто шукає стабільності. Світ уже не раз проживав подібні міграційні хвилі. У Сполучені Штати у XIX столітті люди їхали не за стабільністю, а за можливістю самореалізуватися.

І Сполучені Штати як країна сформувалися саме довкола цієї підприємливості. Ізраїль у 60-х, 70-х, 80-х роках — дуже подібна ситуація.

Я дуже вірю в майбутнє України. Але я вірю в майбутнє України як інноваційного центру низових ініціатив. І тому розумію, що тут не завжди буде комфортно для тих, хто шукає стабільності в житті.

"Люди проживуть там ще 2-3 роки і почнуть думати про громадянство"

— Як освітня політика України трансформується з урахуванням того, що частина дітей може назавжди залишитися за кордоном?

— Наше завдання як в освітній політиці, так і в державній політиці загалом — забезпечити певне відчуття зв’язку між нашими людьми в Україні, а також між Україною й тими українцями, які зараз живуть поза її межами. І, ймовірно, й надалі житимуть за кордоном.

Україна — глобальна нація. До речі, одна з дуже небагатьох глобальних націй. У нас є своя Батьківщина, але українці живуть по всьому світу, інтегруються в ті суспільства, в яких проживають, не втрачаючи при цьому своєї української ідентичності. Серед таких глобальних націй можна ще назвати євреїв, вірмен, можливо, корейців, а також деякі спільноти певних регіонів Китаю.

І немає нічого страшного в тому, що українці живуть у різних куточках світу. Звісно, нам потрібен певний людський капітал всередині країни, але майбутнє — за мобільністю. І нам важливо, щоб українці незалежно від місця проживання відчували себе частиною України.

Українець це той, хто сприймає 600 тисяч квадратних кілометрів української території як свій дім. Він може жити в Австралії, Аргентині, Бразилії, Новій Зеландії, Китаї — але він знає: окрім того дому, де перебуває фізично, в нього є ще один дім тут. І саме на побудову таких глобальних зв'язків націлена наша державна політика.

— Якщо точніше, яку саме стратегію має МОН, щоб зберегти зв’язок дітей української діаспори з нашою мовою, культурою та освітою — особливо в умовах тривалої міграції через війну? У соцмережах ширяться відео, що деяким дітям все складніше розмовляти українською.

— Це велика проблема. Міністерство освіти на сьогодні забезпечує онлайн-школу, зокрема Міжнародну українську школу. Ми створюємо можливості для того, щоб люди, які тимчасово перебувають за кордоном, не втрачали зв’язок з українською системою освіти.

Міністерство справді багато робить у цьому напрямі — зокрема через міжнародні програми. Але варто розуміти, що більшість із цих програм спочатку запускалися як короткострокові.

Ми усвідомлюємо, що значна частина людей, які зараз перебувають за межами України, не обов’язково повернуться. І, власне, зараз президент подав до Верховної Ради законопроєкт про множинне громадянство. Це дуже правильний крок.

Ми бачимо, що люди ще проживуть там (де б вони не були) два-три роки, і почнуть замислюватися над тим, щоб отримати громадянство тієї країни.

Ми хочемо забезпечити, щоб, навіть отримуючи громадянство Канади, Німеччини, Франції, Швеції, Італії чи будь-якої іншої країни, ці люди не були змушені відмовлятися від свого українського громадянства.

Така практика існує у багатьох країнах світу. Звісно, ми не говоримо про можливість подвійного або множинного громадянства з країною-агресором, Білоруссю чи іншими державами, які не є дружніми до України.

Але для країн ЄС, НАТО, "Великої Сімки" — це абсолютно логічно.

"Україна — не тюрма. Але питання в іншому"

— Багато батьків і самі школярі зізнаються: хлопці після 9 або 11 класу їдуть за кордон. Але МОН каже, що це не масово. Зокрема, це говорили Ви та міністр Оксен Лісовий. А є якась статистика, що це підтверджує?

— Ні, ні. Дивіться, що я сказав: що це — нераціонально. А що саме нераціонально? Те, що це рішення не має нічого спільного з раціональністю. Бо дітей вивозять у 17 років, нібито через страх мобілізації.

Ну, вибачте, але мобілізаційний вік — 25 років. І ніхто не планує його змінювати. Ми це постійно повторюємо. Жодних ідей чи пропозицій про зниження віку мобілізації не існує.

Є ще одне питання, яке часто підіймають: "Якщо хлопцю 18 — він уже не зможе виїхати з країни". Зачекайте, стоп. Ми на сьогодні забезпечили величезну кількість програм академічної мобільності. Студенти-бакалаври віком від 18 до 22 років мають можливість поїхати на семестр за кордон, повчитися — і повернутися.

Так, зараз воєнний стан. Це означає, що, ну вибачте, на Мальдіви чи до Єгипту просто так не поїдеш погрітися. Тому що в нас є обов’язки — в тому числі обороняти свою країну. Так само це стосується й економічної логіки.

Але якщо говорити про академічну мобільність — вона є. І так, існує тенденція, що у 17 років виїжджають. Але, як я вже казав, є й інша тенденція: у 18-19 — повертаються. Бо проживши там рік-півтора, багато молодих хлопців і дівчат починають розуміти: в Україні — якісна освіта, дешевше жити, цікавіше жити.

Очевидно, я не маю на увазі регіони, які сьогодні під постійними обстрілами — Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Харків, Суми. А якщо людина виїхала, скажімо, зі Львова, Франківська, Тернополя, Рівного, Чернівців, Луцька, Вінниці — з цих регіонів, ми добре розуміємо, що причина виїзду не завжди пов’язана з безпекою.

І дуже часто такі люди повертаються через рік або два життя за кордоном. І я особисто вважаю це позитивною тенденцією. Бо вони побачили, яке життя за кордоном, і все одно хочуть повернутися в Україну. Бо тут, на їхню думку, краще.

— Чи може міністерство щось вдіяти, щоб діти не виїжджали?

— Україна не тюрма. Люди мають право виїжджати, якщо хочуть. Питання інше — що ми можемо зробити, аби люди не хотіли виїжджати? І отут ми якраз багато працюємо: через програму "Захист України", через оновлену програму з історії, через ініціативи, спрямовані на формування й укріплення національної ідентичності.

Бо більшість тих, хто виїжджає, роблять це не через війну, а тому, що переконані: "там краще". Це радше економічні причини. А іноді — і прояв комплексу меншовартості. Ми справді багато робимо, щоб позбутися цього комплексу.

Але ті, хто їдуть через безпекові причини — ну, поки триває війна, поки є агресор, який обстрілює наші міста, — ми можемо зрозуміти, чому люди тимчасово залишають країну.

"Є спеціальності, на які не варто вступати"

— Незабаром розпочинається вступна кампанія. На що б Ви звернули увагу при виборі професії у 2025 році? Які помилки найчастіше роблять абітурієнти та батьки?

— Перше — це помилка думати насамперед про професію. Я не вірю, що більшість наших випускників у 17 років мають усвідомлене розуміння того, чим вони хочуть займатися все життя. Так, є винятки — але саме винятки.

Бо що ми бачимо на практиці? Рішення про вступ часто приймається на підставі "престижно", "хтось сказав", "там добре платять", "там цікаво", "батьки хочуть" — і так далі. А результатом такого неусвідомленого вибору стає ситуація, коли найпопулярніші спеціальності — це ті, де насправді на ринку праці дуже мало місць.

Вступати на право, менеджмент, фінанси це, мабуть, не найбільш зважене рішення зважаючи на кількість вакансій на ринку праці для випускників за цими спеціальностями. І, чесно кажучи, навіть на журналістику не радив би зараз вступати — не тому, що ви погана журналістка, навпаки. Але ви вже працюєте під час навчання і це радше виняток, ніж правило. Тому що випускників багато, а робочих місць за фахом дуже мало. загалом усе, що пов’язане з бізнес-адмініструванням — це, так звані, кон’юнктурні спеціальності, тобто ринок праці перенасичений.

Що ми зробили цього року? Перше — зменшили кількість державного замовлення на ці спеціальності. Чому? Бо держава не повинна витрачати гроші на підготовку фахівців, які потім не зможуть знайти роботу.

Друге — ми ввели так звану індикативну собівартість. Це призвело до того, що ціна контракту на популярні, але неперспективні спеціальності суттєво зросла. Тепер вона фактично зрівнялася з тією сумою, яку держава платить за одного бюджетника — це приблизно 47–50 тисяч гривень на рік, залежно від регіону.

Так, є гранти для тих, у кого хороші бали, але загалом навчання на цих спеціальностях дороге. І держава таким чином намагається сказати абітурієнтові: "Не йди туди. Там дорого. Там не перспективно".

"Найбільше бюджетних місць — на терапевтів, вчителів і агрономів"

— А які професії будуть найбільш перспективними в Україні та світі найближчим часом?

— Усе, що стосується розвитку людського капіталу, — це наш пріоритет. Це вчителі, лікарі, терапевти-реабілітологи, психологи. Всі ці професії — про людину. Вчитель — це про дитину. Терапевт — це, зокрема, про ветеранів. Медицина — ми всі так чи інакше звертаємось до лікарів. Психолог — професія, яка, на жаль, стає все більш затребуваною і через війну, і через загальну зміну ритму життя.Усі ці спеціальності мають значну кількість бюджетних місць. Передбачені гранти. І найголовніше — після завершення навчання є великі перспективи працевлаштування. Це дуже важливо.

Друга група — спеціальності, пов’язані з інфраструктурою держави. Це інженерні напрямки: механічна інженерія, будівельна, хімічна, енергетична. Спеціальність "Будівництво і архітектура". Також — все, що пов’язано з транспортом, включно з авіацією. Це базові речі, які треба буде активно відновлювати після війни.

Є ще один ключовий напрям — інтелектуальна інфраструктура. Це традиційні природничі науки: фізика, хімія, біологія. На жаль, ці предмети непопулярні серед абітурієнтів, і це велика проблема. Ми зараз працюємо над тим, щоби зробити їх привабливішими. Бо без сильної природничої науки країна не має довгострокової перспективи.

Комп’ютерні науки — ще один стратегічний пріоритет. Минулого року саме в цьому напрямку було найбільше грантів. І це логічно: є п’ять різних спеціальностей у сфері комп’ютерних наук, і Україна вже давно є важливим ІТ-центром у Європі.

І нарешті — сільське господарство.Це наш фундамент. Агрономія, агротехнології, агроінженерія, тваринництво, ветеринарія, садівництво. Без цього ми просто не можемо існувати як країна. І тут теж є бюджетні місця та підтримка держави.

От така логіка наших пріоритетів: людина, інфраструктура, інтелект, технології та аграрна основа.

— Отже, IT — все ще "золота жила" чи вже перенасичений ринок?

— Ще він не перенасичений. Але ваше питання дуже правильне, тому що вже є певні тенденції, що ринок рухається в той бік. Але зустрічі з роботодавцями, які ми нещодавно провели — і з IT-асоціацією України, і з іншими — показують, що все-таки є попит. Попит на нових працівників ще є.

Він уже не такий великий, як був раніше, але він є. І ми зараз бачимо розвиток нових інженерно-ІТ галузей — те, що пов’язане з дронами, з штучним інтелектом, з радіоелектронною боротьбою. Це все так чи інакше ІТ, науково-ІТ пов’язане. Тому попит далі залишається.

— Ви згадали, що будівельники, електрики, техніки – будуть мати попит, а загалом робітничі професії будуть добре оплачуваними в сучасній Україні?

— Абсолютно. І ми бачимо не тільки в сучасній Україні, а й по всій Європі, що дуже часто людина з робітничою професією заробляє вдвічі, а то й втричі більше, ніж та, що має вищу освіту.

І знаєте, в цьому немає нічого поганого. У нас, на жаль, відносно мало тих, хто обирає профтех. Зараз ми дуже сильно інвестуємо в професійно-технічну освіту.

Матеріальна база профтеху дуже суттєво покращується — масивні інвестиції в майстерні, і в усе, що стосується професійної освіти. І ця освіта стає популярнішою.

Але у нас досі залишається певний культурний стереотип. Знаєте, ви ще, наскільки я зрозумів, не мама, але спитайте деяких мам, чи вони хотіли б, щоб їхня дитина не мала вищої освіти. І тут ми бачимо культурний тиск: "Ти мусиш мати вищу освіту."

Ми спостерігаємо тенденцію в Європі, і вона вже частково з’являється в Україні, що люди з вищою освітою у 24 роки часто не можуть знайти себе на ринку праці, і у 25-30 років йдуть у профтех.

Зараз ця тенденція не дуже репрезентативна, бо іноді це пов'язано більше з реаліями воєнного часу. Але навіть у нормальних обставинах така перекваліфікація була звичайною практикою, і в цьому немає нічого поганого — це частина освіти протягом усього життя.

— А я от якраз хотіла запитати, яку пораду Ви б дали батькам, що чинять надмірний тиск на дитину?

— Не тисніть. Але, якщо вже рішили вступити у вищу освіту, в першу чергу я завжди рекомендую: вибирайте не спеціальність, а університет. Шановні батьки, шановні вступники, зрозумійте: наступні чотири роки вашого життя (це приблизно 20% усього вашого свідомого життя) ви проведете саме в стінах цього університету. І змінити спеціальність у межах університету зазвичай можна. Але якщо ви опинитесь в університеті, який вам не подобається, — це вже буде серйозною проблемою.

Друге. Назва університету залишається з вами на все життя. Тому певна престижність університету, його бренд, стіни, атмосфера — усе це, на мою думку, важливіше за спеціальність. Спеціальність завжди можна змінити. А от університет — це серйозніше.

"12-річка буде найкращою річчю, яка сталася для вищої освіти в Україні"

— Чи варто робити паузу після школи, щоб зрозуміти, чого хочеш насправді?

— Так! Можете навіть великими літерами надрукувати: ЗАСТУПНИК МІНІСТРА КРИЧИТЬ — ТАК! Я займаюся вищою освітою не перший рік, викладаю понад 20 років, як в Україні, так і за кордоном. І одна з фундаментальних відмінностей нашої вищої освіти у порівнянні з європейською це те, що в нас вступник має 17 років, а в них — 18.

У нас ще поки що збереглася 11-річна школа, але зовсім скоро буде 12-річка. І це, я вам чесно кажу, буде найкраща річ, яка коли-небудь сталася для вищої освіти в Україні.

Нам потрібен 18-річний вступник. Нам потрібна та людина, яка вже трохи пожила, яка вже доросла, яка вже усвідомила свій вибір — і яка робить його не тому, що так сказали батьки, а тому, що сама хоче.

Я — один із перших викладачів проєкту "Українська академія лідерства". Це якраз і є програма так званого Gap Year — рік після школи, перед вступом до університету. Ми її реалізовуємо вже багато років, і я вважаю, що це наразі одна з найкращих програм неформальної освіти в Україні.

Дуже важливо, щоб рішення про вступ до університету було усвідомленим. І немає нічого поганого в тому, щоб взяти рік паузи: попрацювати офіціантом, не знаю, в селі, пожити, побачити, поїздити — в тому числі по нашій країні. А якщо є можливість — то й за кордон. І вже потім свідомо повернутись до вищої освіти.

— Ви згадали про вибір хорошого університету. Якими ж критеріями варто керуватися при його виборі, адже не завжди найвідоміші університети гарантують якісне навчання?

— Знаєте, тут питання не лише в тому, наскільки добре навчають. Я поясню це так. Що таке хороший чоловік чи хороша жінка? У кожного своя відповідь. Комусь важлива зовнішність. Комусь — можливість поговорити. Комусь ще щось. Ми всі розуміємо цю аналогію із закладом, з університетом — вона абсолютно пряма.

Адже крім навчального середовища, яке, безумовно, важливе, в університеті існує ще середовище спілкування, спільнота.

Через COVID, а потім через перші роки війни, коли було онлайн-навчання тощо ми стали менше помічати важливість міжособистісної взаємодії під час навчання. Але сьогодні ми повертаємося в аудиторії. І це означає, що ми знову фізично бачимо одне одного.

Ми знову перебуваємо поруч. А університет — це не лише навчання. Це й місце спорту, місце театру, місце активностей, органів студентського самоврядування. Це, можливо, місце першої роботи, бо так чи інакше університет завжди дає якісь перші професійні можливості.

Це можливість неформального спілкування з викладачами, з друзями, і так далі. Тобто зрозумійте, яке середовище вам комфортне — увійдіть у нього. А вже потім обирайте ті освітні програми, які це середовище пропонує.

Теги за темою
Освіта
Джерело матеріала
loader
loader