You’ll Never Walk Alone: Аліссон розповів, як партнери допомогли йому пережити найтяжчий період у житті

В уяві я бачу свого батька молодим. Це більше, ніж просто спогад. Спогади зазвичай нечіткі, правда? А це щось інше. Це яскраве. Тепле. Майже як сон.

Мабуть, мені роки три, але я вже ганяю маленький футбольний м’яч у нашій вітальні разом із братом Муріелем. Йому вісім, і я вже всюди ходжу за ним. У нас кажуть: "мотузка на поясі" — настільки я до нього прив’язаний.

Батько щойно повернувся додому після довгого робочого дня й лежить на дивані, повністю розслаблений. Знаєш, як батьки лежать після роботи — ніби важать 180 кілограмів?
— Ааааааах… Tô cansado pra caramba… (Я страшенно втомився – прим. ред.)

У Бразилії це цілий ритуал. Подушка під головою, права рука звисає з дивана.

Ми з братом вбігаємо до кімнати й починаємо його трусити.
— Паайіііі! Ну ходи вже!!!

Він пручається кілька секунд, а потім скочується з дивана просто на килим.
— Тааааак!!!!

А потім батько закочується аж під диван. Зникає повністю. Видно тільки дві великі руки, що стирчать із темряви й шалено махають.
— Сьогодні ви мені не заб'єте. Я Таффарел!

Це чемпіонат світу. Килим — наш стадіон. Щілина під диваном — наші ворота. А великі батькові руки — це Таффарел.

Брат — це Рівалдо, Бебето, Роналдо, Дунга…

А мені дістається той, кого він не вибрав. (Доля всіх молодших братів.)

Це так яскраво, що я навіть можу згадати запахи. Відчуваю, як пахне диван. Як пахне вечеря, яку готує мама. Як пахнуть батькові робочі речі.

Я бачу його великі руки, що сновигають з боку в бік, намагаючись героїчно парирувати пенальті у фіналі чемпіонату світу. Іноді він висовується з-під дивана й корчить кумедну гримасу. Ми з братом регочемо до сліз.

Я можу не просто заплющити очі й уявити це… Я відчуваю це, ніби було вчора.

---

Коли мені зателефонували й сказали, що батька не стало, я був за океаном від дому. Я був у Ліверпулі, це було посеред сезону-2020/2021. Його смерть була раптовою. Повним шоком. Мама подзвонила й сказала, що сталася трагедія — батько втопився в озері біля нашого будинку.

Я пам’ятаю лише те, як страшенно загубився. Здавалося неможливим, що така людина, як мій батько, справді могла піти з життя. Він був справжнім мужиком, як кажуть. Сильніший за всіх, кого я знав.

З дитинства я чув про нього легенди. Він теж був воротарем. Напевно, це в нас у ДНК. На полі, казали, він не знав страху. Міг кинутись обличчям просто під ногу суперника.

"Твій батько — він був божевільний", — говорили мені його друзі.

Я думав, що це просто перебільшення. Але це була правда — і все йшло набагато глибше, ніж просто футбол.

І на полі, і в житті він був справжнім чоловіком. Усе, що він робив, було з думкою: "Спершу — родина". Завжди.

Його смерть зламала мене. Я навіть не міг думати про футбол. Мені доводилось нагадувати собі, що я взагалі футболіст, що ми боремось за місце в четвірці. І все було ще складніше, бо це відбувалося під час пандемії — дістатись додому було справжнім жахом. Дружина була вагітна третьою дитиною, а в Бразилії знову вибухнула хвиля COVID. Її лікар сказав, що подорож для неї надто ризикована, тому вона змушена була залишитися в Ліверпулі з нашими дітьми. Це була справжня мука для неї, бо вона обожнювала мого батька. Ми завжди жартували, що він її любив навіть більше за мене. Якщо ми з нею трохи сперечалися при батькові, він завжди казав: «Я думаю, Наталіа має рацію».

Вона була донькою, якої в нього ніколи не було.

Тож мені потрібно було летіти до Бразилії самому.

Наступні два-три дні пролетіли як у тумані. Єдине, що я добре пам’ятаю — це квіти, що нескінченним потоком приходили до нашого дому. Від Вірджила, Енді, Фабіньйо, Фірміно, Тьяго… і далі, і далі. Усі мої брати. Усі надсилали квіти з записками співчуття. І не лише мої одноклубники — навіть Пеп Гвардіола й Карло Анчелотті надіслали мені листи зі словами підтримки. Це глибоко торкнулося мого серця. Кожні десять хвилин у двері знову стукав кур’єр із квітами.

Я не думаю, що ці люди можуть у повній мірі зрозуміти, скільки важать такі дрібниці, коли ти страждаєш. Це було нагадуванням, що навіть твої найзапекліші суперники бачать у тобі людину — за прізвищем на футболці.

Ніколи не забуду, як подзвонив Юрген. Я почувався винним, що пропускаю тренування, бо ми були поза зоною Ліги чемпіонів і кожне очко було на вагу золота. Але Юрген сказав, щоб я взяв стільки часу, скільки потрібно.

Я почав: "Так, але ж…"

А він: "Ні, ні. Про це не думай узагалі".

Юрген теж втратив батька приблизно в тому ж віці, і він дуже добре розумів мій біль. Він був для мене не просто тренером, а скоріше другим батьком. Думаю, це побачили всі — з того моменту, коли він як шалений вибіг півполя, щоб стрибнути мені в обійми після гола Орігі в матчі з Евертоном. Іноді я переглядаю той момент на смартфоні й кожного разу сміюся. Але було стільки інших моментів, які залишились за кадром — як ми сиділи в автобусі після виїзних матчів, пили пиво й святкували перемоги. Як справжній німець і справжній бразилець.

Юрген дав мені час, щоб пережити втрату, — не кожен тренер здатен на таке розуміння. Але для мене це і є "по-ліверпульськи". Тут усе інакше. І гравці теж. Рей Хоан, який тоді був нашим тім-менеджером, написав мені, що хлопці вирішили оплатити приватний рейс на похорон. Щоб я ні про що не хвилювався. Але це була майже безвихідна ситуація: тоді після повернення з-за кордону потрібно було проходити 14-денний карантин у готелі. Повернутися з похорону батька — і бути дві тижні замкненим наодинці… А найгірше — уявляти, що моя вагітна дружина залишиться сама так довго. Вона вже входила в третій триместр, і могло трапитися що завгодно.

Я подзвонив мамі і брату. Пояснив ситуацію. І це була найважча розмова в моєму житті. Ми багато плакали. Але зрештою я вирішив: батько хотів би, щоб я залишився з дітьми і його “улюбленою донькою” — і захищав їх. Як він завжди робив. І це був найкращий спосіб віддати йому шану.

Я обіймав його при кожній нагоді. Казав, що люблю, при кожній можливості. Нічого не залишилося невисловленим. Він знав.

І все одно — я ніколи не почувався таким далеким від дому. Ми дивилися похорон по FaceTime. Мій брат тримав телефон увесь час, і я зміг помолитися разом із мамою, поплакати з нею — і навіть попрощатися з батьком біля труни. І хоч як дивно це звучить, у той момент ти забуваєш, що по інший бік — екран. Спогади й любов долають усі відстані. І ти говориш з батьком, який уже у вічності.

Правда, мені не було чого додати. Ми вже сказали одне одному все. Єдине, що залишалося, — це “дякую”. Не тільки за те, що він був моїм батьком, а й за те, що був моїм другом.

Без команди й без клубу я не впорався б. Коли я повернувся до тренувань через кілька днів після похорону, то раптом згадував батька у найнеочікуваніші моменти. І сльози самі наверталися. Я бачив, як він стоїть мовчки біля поля, коли я ще хлопчиком грав у футбол. Як ми разом ловили рибу біля озера. Як сиділи біля мангалу й пили чимаррао, мовчки. Як він занурював обличчя в торт, коли Таффарел зробив той легендарний сейв після удару з пенальті у 98-му. Або як після важкого дня валявся на дивані й усе одно знаходив сили залізти під нього — прикидаючись Таффарелом...

І я починав плакати просто посеред тренування. Уявіть: ти намагаєшся виставити стінку перед штрафним Трента, а в тебе сльози на очах! Це й без того непросто, а тут іще таке…

Але мої партнери були неймовірні. Жодного разу — жодного — я не відчув осуду. Вони поводилися так, ніби це і їхній біль. Наче ми — одна родина. Тренування повернули мені спокій. Я завжди казав: я не обрав футбол. Неможливо обрати те, що вже в тобі, в самій крові.

У Бразилії футбол — це хвиля. І я знову встав на неї. І вона привела мене до спокійної води.

Коли я повертався додому після тренування, сил залишалося обмаль. Усе, чого я хотів — це впасти на диван, як колись мій батько. Ноги на підлокітник, чимаррао в одній руці, подушка під головою. І щодня, як за годинником, мій син Маттео влітав у вітальню після школи й клав м’яч мені просто в руку:

— Граааааймоооо!

Йому п’ять років, і він обожнює футбол. Як ми дізналися, що він навчився писати? Зайшли на YouTube, а в історії пошуку — самі шедеври:

"livrpol"
"hi liit liverpol"
"livrpool dad save"
"liverpool vs meelan"
"all we need is alisson becker song"

(Останнє — для доньки Хелени. Вона щоранку хоче співати цю пісню за сніданком.)

Маттео ставав дедалі кращим, аж поки не навчився правильно писати Liverpool. Він страшенно сердиться, коли змушуємо його лягати спати під час пізніх матчів Ліги чемпіонів. Справжня трагедія! Але щойно прокидається — одразу вмикає огляди на YouTube.

І жодної критики:
— Ми вчора зіграли внічию.
— Та невже?
— Так, вони забили і ми забили. Люблю тебе, тату.

А потім — гра на підлозі. І не має значення, наскільки я втомлений. Тато завжди має бути воротарем.

Спочатку замість воріт був просто край дивана. Але зрештою він змусив нас купити "справжні". Ми поставили маленькі ворота прямо перед диваном, я ліг на килим і почав ловити його удари — так само, як колись мій батько ловив мої.

Наш килим — це поле.
Мій син — то Мo, або Трент, або Віні Жуніор.
Я завжди кажу, що хочу бути Таффарелом. Але мушу бути Аліссоном.

Історія повторюється.
Історія розширюється.

Через три місяці після смерті мого батька народився наш син Рафаел. Для мене й дружини це стало світлом надії. Ім’я для нього ми вибрали особливе. З івриту воно перекладається як "Бог зцілив".

Через шість днів після народження Рафаела сталося щось, що я досі не можу пояснити.

Ми грали важливий матч проти Вест Брома. Боролися за місце в Лізі чемпіонів, і треба було обов’язково перемагати. Але на полі нічого не клеїлося, і на табло було 1:1, лишалося кілька секунд. Як воротар, у такі моменти ти просто стоїш у своїй штрафній і відчуваєш повну безпорадність.

Аж тут — кутовий. І наш тренер воротарів кричить мені, щоб я біг уперед. Втрачати вже нічого. Я помчав щодуху, встиг у штрафний майданчик саме тоді, як Трент подавав.

Як воротар, ти ніколи, ніколи не думаєш, що справді заб’єш. Просто створюєш хаос у штрафному.

Наступне, що я пам’ятаю — м’яч летить мені в обличчя. Я легенько скидаю його головою — і падаю. І раптом навколо — усі мене обіймають. Тіаго обіймає й плаче. Фірміно обіймає, плаче й водночас сміється. Мо святкує, мов дитина — стрибає вгору-вниз. Ніколи не бачив його таким щасливим, коли хтось інший забиває гол! Суцільна радість.

А особливим момент зробило ще й те, що ми все ще грали на порожніх стадіонах. Не було реву трибун — тільки любов моїх партнерів, які допомогли мені пережити найтяжчий період у житті. Вся лава запасних, персонал, екіперувальники — всі кричали так, ніби ми знову стоїмо перед трофеєм.

Я подивився в небо. День був типовий для Англії — сірий, дощовий. Але для мене небо було наповнене світлом.

Я сказав:
— Пай… пай…
Це для тебе, тату.

Коли я повернувся до роздягальні, знімав бутси й раптом — оте саме питання, яке не відпускає, коли втрачаєш когось близького:

"Він бачив це? Він дивився?"

Я — людина віри. Багато хто це знає. Але не всі знають, що так було не завжди. Справжня віра прийшла до мене пізніше. У дитинстві ми були "домашніми" християнами. Батьки молилися щодня, але ми рідко ходили до церкви. Я вірив у Бога, але це був далекий Бог.

А з віком — з радощами і болем — я зрозумів: Бог набагато ближчий, ніж ми можемо уявити.

Віра — це не те, що можна побачити чи описати словами. Це не просто емоція чи гасло. Це повна довіра Синові Божому — Ісусу Христу.

Я думаю про це щоразу, коли чую перші рядки найсильнішої пісні у футболі:
“When you walk through a storm”

У футболі є тисячі пісень, по всьому світу. Але є лише одна, що торкає серце так глибоко. Чому? Думаю, тому що вона – про щось більше. Про сенс життя.

Ким би ти не був, одного дня ти зіткнешся зі справжнім болем. Твої мрії будуть зруйновані. Ти втратиш тих, кого дуже любиш.

І в ті моменти неможливо не поставити собі найважче запитання:
"Чи вони ще дивляться на нас згори? Чи я побачу їх знову?"

Я дуже сподіваюся зустріти свого батька знову. Побачити його на березі вічності, з чимаррао в руці. І, можливо, ми підемо на риболовлю, як у старі часи. Без зайвих слів — просто будемо поруч, біля води.

А поки що я знаю одне напевне: I never, ever walk alone. За ці останні чотири роки після смерті батька мої товариші по команді, тренери, друзі та сусіди виявили до мене та моєї родини неймовірну любов і підтримку. І я знаю, що частинка мого батька досі поруч. Не тільки в моїх снах, а щоразу, коли я повертаюсь додому після тренування, падаю на диван, ніби важу 200 кілограмів, і чую кроки Маттео й Рафаеля з іншої кімнати:
— Пааааайййййй!!!
— Я втомлений до чортиків…
— Ти мусиш бути воротарем!!!!
— Ну гаразд, гаразд, гаразд…

Я звалююся на підлогу з глухим стуком.
— Єєєєєєєєєєє!

(А моя донька Хелена тим часом просто танцює, кружляючи, поки ми граємо.)

Щоразу, коли вони підбігають. Щоразу, коли я падаю на килим і охороняю ворота руками. Щоразу, коли роблю дурнувате клоунське обличчя — я відчуваю присутність свого батька.
— Сьогодні ти не заб'єш. Я — Таффарел!!

Звук дитячого сміху.
Це — для мене відлуння Бога.

YNWA,
Аліссон

Переклад матеріалу The Players' Tribune