День журналіста. Доки є ми – є правда

З Днем журналіста! Шановні колеги, у це професійне свято — вже четверте, яке ми зустрічаємо під звуки сирен – хочу сказати: завдяки вам Україна звучить. Завдяки вам світ знає правду. І завдяки вам ми всі тримаємося.

6 червня – символічна дата. Саме цього дня 1992 року нашу Спілку прийняли до Міжнародної федерації журналістів. Тоді незалежна Україна увійшла у світову журналістську спільноту. Сьогодні ця солідарність із міжнародними колегами стала нашою великою опорою – і моральною, і практичною.

Ваша мужність вражає світ

Останні місяці я мав честь представляти українську журналістику на міжнародних майданчиках – від Конгресів журналістських спілок Данії, Швеції та Німеччини до засідань у штаб-квартирах Міжнародної та Європейської федерацій  журналістів у Брюсселі та Ради ООН з прав людини в Женеві. І щоразу я бачив глибоку повагу до вашої роботи.

Василя Мирошника із «Зорі», який долає маршрут, названий британською газетою Daily Mail «найнебезпечнішим газетним маршрутом у світі», знають тепер у Швеції. Анатолія Білоножка з «Миколаївських новин», який три роки працює без нормального водопостачання, та годинами шукає питну воду замість новин, але не пропустив жодного випуску, згадують данські колеги. Світлану Карпенко з «Трудової слави», яка везе газети разом із рятувальниками до прифронтового Оріхова разом із хлібом, знають у всій Європі.

Коли 200 делегатів Конгресу німецьких журналістів спонтанно вирішили створити фонд підтримки українських медіа, навіть шкільна газета пожертвувала 200 євро. Президент Німецької спілки журналістів Міка Бустер сказав: «Жодна сума не була замалою. Ми хочемо продовжувати допомагати. Ми хочемо чути ваші історії».

Світ чує ваш голос

Завдяки спільній роботі з Free Press Unlimited ми створили англомовне видання Frontline Press, яке розповідає світові про феномен української прифронтової преси. Це видання поповнило архів Міжнародної федерації журналістів разом із газетою «Ворскла» з Сумщини – як свідчення стійкості української журналістики для майбутніх поколінь.

Боремося за кожного

Сьогодні в російському полоні перебуває 31 цивільний представник медіа. Ірина Левченко, Дмитро Хилюк, Ірина Данилович, Владислав Єсипенко – ми пам'ятаємо кожне ім'я. Під час зустрічі з Апостольським Нунцієм в Україні я передав оновлений список полонених журналістів, і Святий Престол підтвердив готовність використовувати дипломатичні канали для їх звільнення.

Трагічна загибель Вікторії Рощиної в російському полоні – це рана, яка болить усій спільноті. Посол Ватикану сказав: «Я молюся за неї».

Водночас ми радіємо за Нарімана Джеляла, який після звільнення з полону став Послом України в Туреччині. Його слова в нашому Центрі журналістської солідарності:

«Від імені всіх ув’язнених журналістів дякую за підтримку. Журналісти важливі!»

Підтримка, яка надихає

Сьогодні виживання незалежних медіа стало завданням не те що «з зірочкою», а з двома чи навіть трьома зірочками. Глобальні виклики цифрової ери накладаються на український воєнний контекст і множаться на важкий пострадянський спадок. Але ми не здаємося.

32 прифронтові газети відродилися завдяки нашій спільній роботі. Наші Центри журналістської солідарності надали допомогу сотням колег – від захисного спорядження до екстреної фінансової підтримки. Ця модель вже запроваджується в інших регіонах з війнами – у секторі Газа – за українським зразком.

Завдяки міжнародній солідарності ми підтримали сотні українських медійників. Данська та норвезька спілки журналістів профінансували роботу Центрів солідарності, коли весною припинилося фінансування ЮНЕСКО. Німецькі журналісти зібрали кошти для дванадцяти  прифронтових газет. Представники швейцарського фонду Fondation Hirondelle, який підтримує українські медіа з перших днів війни, символічно відкрили офіс у Києві.

Але найголовніше – ми підтримуємо не кабінетну журналістику, а польову. Коли про те, чим живе Україна, пишуть не з віденської кав'ярні, а пробираючись польовими дорогами під обстрілами в полях Харківщини. Коли на обрії в журналіста – не краківські ратуші, а градирні захопленої ворогом Запорізької АЕС. Саме таким журналістам і таким редакціям ми допомагаємо насамперед.

Доки є ми – є правда

У штаб-квартирі Європейської федерації журналістів у Брюсселі висить наш український прапор з підписами колег із прифронтових регіонів. Це нагадує європейським партнерам: Ukrainian journalists are important. Журналісти важливі.

Світ намагається звикнути до «втоми від України». Але поки ви продовжуєте працювати під обстрілами, поки верстаєте номери під звуки сирен, поки доставляєте газети власноруч у села біля лінії фронту – Україна не зникне з перших шпальт світових медіа.

Ваші слова, ваші репортажі, ваша правда – це те, що тримає світ поруч із нами. Як сказав Василь Мирошник: «Доки наша газета друкується українською, Росія не може претендувати на цю землю».

Дорогі колеги!

Ми всі розуміємо: справжні титани сьогодні – це наші військові, які на передовій щодня боронять не лише землю, а й нашу свободу слова. Глибока шана нашим захисникам — вони наші справжні герої, завдяки яким ми маємо можливість виконувати свою місію.

Колеги-журналісти, ви працюєте там, де інші евакуюються. Ви несете світло правди туди, де намагаються поширити темряву брехні. Ви доводите всьому світові, що українська журналістика – це не просто професія, це місія служіння своєму народові.

Зі святом вас, мої дорогі колеги! Нехай ваші слова і надалі будуть сильнішими за ворожі снаряди!