Написав лист, як жити після загибелі: історія жінки, яка втратила чоловіка з позивним "Марвел"

Мріяв знімати художнє кіно, писав оповідання, хотів облаштувати власний будиночок із затишним садом для дружини та двох діток, але все змінилося в один момент. Коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України, Максим Шварцман недовго думаючи у перші ж дні долучився до війська.

15 липня 2023 року під час виконання бойового завдання на Бахмутському напрямку Максим загинув. Він був частиною 92-го батальйону 107 бригади Чернівецької ТрО, проте він також був і частиною сім'ї Шварцман, яка втратила люблячого чоловіка та турботливого батька.

У рамках проєкту "Життя після втрати" дружина Максима Марина Шварцман поділилася із 24 Каналом історією про втрату дорогої людини. Для неї чоловік завжди був головною опорою, проте зараз жінці доводиться вчитися жити по-новому, долаючи кожного дня нестерпний смуток.

"Боялись своїх почуттів"

Марина та Максим познайомилися на роботі – обоє були дотичні до медіасфери. Він одразу їй сподобався, адже мав цікаву, не схожу на інших зовнішність. А йому припала до душі її доброта і легкість у розмовах.

Вони багато спілкувалися під час роботи, їздили разом на зйомки, працювали над спільними творчими проєктами. Спочатку Максим намагався триматись на відстані, проте Марина відчувала, що подобається йому. Він то цілував її в щічку, то намагався непомітно доторкнутися до волосся. Проте вона не питала про його почуття і не робила перших кроків. Згадуючи про це, каже: "Ми тоді ще молоді були".

Я завжди відчувала потяг, симпатію, щось особливе, що мене приваблювало у ньому. Але у почуття та стосунки це переросло значно пізніше,
– розказала Марина.

Був момент, коли вони поїхали на знімання у село під Чернівцями до господаря, який вирощував квіти, тримав диких голубів та інших птахів.

"Мені дуже це запам'яталося – був початок літа, тихий вечір, повний місяць, павліни сиділи на черешнях. Це вже був якийсь такий момент, коли мені здалося, що він зрозумів, що хоче бути зі мною. Я це теж тоді зрозуміла", – пригадала вона.

Після цієї поїздки майбутня пара почала спілкуватись ближче, хоча до стосунків ще не доходило. На роботі вони проводили багато часу разом і одного вечора Максим написав Марині повідомлення, яке жінка не зберегла і дуже про це шкодує. Тоді ще були кнопкові телефони. А писав він: "Більше несила боротись – я кохаю тебе. Можеш тепер ненавидіти мене все життя".

Я тоді розгубилась, не знала як реагувати – нічого не відповіла йому. Звичайно, це для мене було дуже важливо, але несподівано. Я розуміла, що подобаюсь йому, але не думала, що це буде прямо ось так. Після цього, через 2 місяці, він провів мене вперше додому. І тоді ми розпочали зустрічатись,
– пригадала Марина.

Через пів року пара почала жити разом, бо обоє дуже цього хотіли. На день народження Марини Максим освідчився їй. Він став на коліно і запитав, чи вона вийде за нього заміж та подарував каблучку.

"Але насправді більш трепетним та потаємним для мене був той момент, коли він зізнався в коханні. Коли ми жили разом, то я відчувала, що він моя опора, а освідчення вже було як саме собою. Для мене це було очікувано", – сказала вона.

Весілля Максима та Марини / Фото з сімейного архіву

Через кілька місяців вони відсвяткували одруження та вінчання. Не тягнули з часом, адже хотіли будувати велику та міцну сім'ю.

"Борщ тата був смачнішим"

Марина зазначила, що життя у них з чоловіком було непростим. Спочатку вони жили в орендованій квартирі, а коли народилася старша донька, то сім'я переїхала на батьківщину до Максима у Каланчак Херсонської області.

Тоді якраз на початку 2014 року відбувались події в Криму. Я виходила дивитись, чи під вікнами не стоять танки. Було страшно. Ми там прожили пів року, після чого повернулися назад у Чернівці. Макс пішов на роботу, а я завагітніла сином. Ми розуміли, що буде важко, бо постійно орендували квартиру і жили на зарплату,
– розповіла вона.

Сім'я вирішила поїхати в Ізраїль, спробувати себе там, адже Макс мав право на репатріацію. Там вони прожили 7 місяців, в цей період Марина народила сина. Проте вона бачила, що в новій країні чоловіку важко. Він був творчою людиною, любив простір та свободу, але йому доводилось працювати в цеху, щоб утримувати сім'ю.

Він сказав: "Я їду кожного дня на велосипеді повз Середземне море, але не можу там поплавати". Рутинна робота та фінансові складнощі дуже пригнічували Максима, тому родина вирішила повернутись у Чернівці.

Молода пара разом / Фото з сімейного архіву

"Я пішла на роботу, а для нього в той період роботи не було, тому він став татом у декреті", – сказала жінка.

Марина пригадує, що їхній сім'ї завжди було затишно та комфортно разом – вони були одним цілим. Усі свята родина проводила лише разом. На вихідні для вечірніх посиденьок готували або купували щось смачненьке і всі разом розмовляли або дивились фільми.

У нас пічка була у квартирі. Максим часто розпалював там вогонь, ми сідали біля нього, дивлячись. Для мене найбільш цінне те, що ми були згуртованою родиною. Діти до цього звикли,
– підкреслила вона.

Попри труднощі, Максим всіляко намагався підтримувати дружину. Вона розповідає, що коли вони не могли орендувати хорошу квартиру, то жили там, де, наприклад, не було пральної машини. Тоді Максим просто прав одяг руками. Він хотів хоча б так допомагати коханій, адже у них було двоє дітей.

"За час, коли ми жили разом, я ніколи не прибирала у квартирі. Це завжди робив він. Я готувала їсти, хоча він теж потім навчився робити смачніше деякі страви. Коли він варив борщ, то закривався на кухні, щоб я часом не подивилась, що він туди кладе", – посміхнулась Марина.

Діти завжди казали й досі згадують, що борщ тата був смачніший. Для їхньої сім'ї кожен вечір і кожна хвилинка, проведена разом, була цінною.

Родина часто їздила в село до родичів, діти просили Максима "йти в нетрі" – гуляти місцями, де небагато людей, але які мають свою історію. Тоді батько розповідав їм багато цікавих історій під час прогулянок. Це був один з улюблених видів відпочинку всієї сім'ї.

Сім'я з дітьми на відпочинку / Фото з сімейного архіву

Бувало, Марина з чоловіком та дітьми на осінні канікули їздили до її бабусі. Там був сад, де можна було розводити багаття і смажити якісь смаколики.

Ми коли говорили про власний будиночок, то завжди уявляли, що там має бути сад, де можна було б влаштовувати сімейні барбекю. І зараз хочеться посидіти біля вогню, щоб відчути ось цю сімейну ідилію,
– сказала вона.

Максим дуже хотів мати свій дім. Це було його великою мрією. Марина розповіла, що коли чоловік пішов служити, то вона почала відкладати гроші на власну оселю. За деякий час, жінка навіть пригледіла під Чернівцями один варіант – хотіла купувати цей будиночок, але все ж передумала. Вона зрозуміла, що їй важливо втілити цю мрію разом із Максимом. Він погодився, що купівлю можна відкласти.

"Можливо, це було якесь передчуття, але я вирішила, що буду чекати його, адже без нього мені будинок був не потрібен", – підкреслила вона.

Максим мріяв знімати кіно. Він горів цією справою, проте розумів і дуже шкодував, що у нього не було необхідної освіти. Часто казав, що мріяти та мати смак – це одне, а коли є ще освіта, то це зовсім інше.

Я кілька разів пропонувала йому піти вчитися на режисуру, але він відкидав ці ідеї. Він працював репортажним оператором. Ми дуже багато знімали моїх авторських програм, в яких я була повністю впевнена. Він виставляв світло, грався з кадрами, робив різні ефекти. Він завжди казав, що це самодіяльність, але його художня зйомка виглядала так гарно,
– сказала вона.

Також Максим писав оповідання, вірші та пісні. Деякі були присвячені Марині. Ще він любив малювати. Коли розпочинав цей процес, то намагався залишитись наодинці – часто допізна закривався на кухні, а поки його картина не була завершеною, то не показував її. Те саме стосувалось і текстів, які писав.

Максим до початку служби / Фото з сімейного архіву

Марина згадує, що до війни її чоловік був життєрадісним, любив часті прогулянки та посиденьки, проте перед початком повномасштабного вторгнення було помітно, що він дуже напружений.

Максим ніколи не був у територіальній обороні, не служив у війську. За словами Марини, він дуже це не любив, адже там треба було жити за вказівкою, а йому це не подобалось.

24 лютого 2022 року я прокинулась о 6:00, розбудила його і сказала, що почалася війна. На другий день він сказав, що треба йти у військкомат. Звичайно, я не була в захваті, але істерик не влаштовувала. Він зранку пішов туди, а в обід повернувся, забрав речі й все,
– розповіла вона.

Дружина сподівалась, що Максим перший час ночуватиме вдома і лише вдень ходитиме на службу, але, на жаль, ні. Вона якось прийшла до чоловіка на службу, але він попросив, щоб вони з дітьми їхали до Марининої сестри в Польщу. Вони так і зробили, проте вже через 2 місяці повернулись.

"Він боявся, що ми повернемось, а його в той же день кудись відправлять і я не встигну з ним побачитись. Проте підрозділ Максима був у Чернівцях ще до кінця літа. Він десь-колись приходив на вихідні, але вже на початку вересня його відправили на службу у Харківську область із 92-м батальйоном територіальної оборони", – сказала вона.

"Не любив говорити про службу"

Пара завжди намагалась підтримувати контакт, коли Максим був на бойових завданнях. Попри проблеми зі зв'язком, чоловік завжди старався дзвонити та писати дружині.

"Коли Максим міг, то ми завжди були на зв'язку, проте на Харківщині це траплялось із перервами у 3 – 10 днів. На Бахмутському напрямку ситуація була краща", – пригадала Марина.

17 жовтня у Максима був День народження, лише наступного дня він зміг написати та подзвонити до дружини, адже в той день перебував на позиціях. Він розповів, що до них приїжджав місцевий військовий капелан – отець Василь Гасинець, який постійно їздить на фронт. Він привіз для всіх вафельний торт.

Ніхто не знав, що у Макса був День народження, але він дуже радів, що на своє свято їв торт. Мені це було так приємно. Я за цей торт отцю Василю завжди така вдячна,
– пригадала зі сльозами на очах Марина.

Цікаво, що Максим завжди намагався тримати дружину подальше від подробиць служби. Вона не знала, який у нього був позивний, лише випадково побачила, що на фото, яке надіслав чоловік, на формі писало "Марвел". Коли йшов на бойові завдання, то попереджав Марину лише про те, що деякий час не виходитиме на зв’язок, але про деталі служби він майже ніколи не говорив.

Максим у ЗСУ / Фото з сімейного архіву

Максим, коли дзвонив додому, то бувало злився на питання про те, як у нього справи і казав: "Я знаю як я, а ви розповідайте, як ви, що у вас відбувається". Він намагався розділяти службу й особисте життя.

Йому було важливо знати про подробиці життя родини: як у дружини справи на роботі, як діти вчаться у школі, який у них настрій. Він усе завжди розпитував. Окрім цього всього, Марина розповідала чоловіку про свої почуття та переживання. Їй було боляче через те, що її чоловік воює, а хтось ні.

"Але він завжди присікав це, кажучи, що це їхній вибір. Його побратими казали, що він був завжди з тих, хто "брав і робив". Він ніколи не шукав приводу, щоб відмовитись від роботи. Коли треба було копати, то він йшов і копав. Ніколи не жалівся", – розповіла жінка.

"Тіло Максима було видно з дрона"

Із середини червня 2023 року підрозділ Максима перевели під Бахмут. Він сказав про це Марині вже тоді, коли був там. Тоді вона розплакалась.

Перед тим, як Максим пішов на завдання, то близько 00:00 написав, що деякий час не буде зв'язку. Я написала, що чекаю та цілую. Він ще відреагував на це повідомлення і все. О дев'ятій ранку наступного дня я йому написала: "Привіт". Я завжди йому писала протягом дня, хоч знала, що він не читає, коли йде (на завдання – 24 Канал), але коли приходить, то переглядає всі повідомлення,
– сказала вона.

Попри те, що зв'язку могло не бути й 10 днів, Марина кожного дня щось писала чоловіку. На жаль, останні її повідомлення він так і не побачив…

"У нашому під'їзді жило подружжя, де чоловік служив в АТО, і він якраз приїхав у відпустку. Його дружина подзвонила до мене о 15:00 і запитала, чи з Максимом все гаразд. Очевидно, що вони вже тоді знали, що наш батальйон потрапив під обстріл і там є загиблі. Просто не знали, хто саме", – розповіла вона.

Увечері того ж дня до Марини подзвонила дружина одного з побратимів Максима. Вони та ще один військовий разом пішли на бойове завдання. Вона запитала, чи Марині вже щось відомо.

Я тоді якраз пішла по воду, а діти були на майданчику. Вона сказала, що мій та її чоловік загинули. Я сказала: "Добре, дякую". Зараз сама дивуюсь, як я це все в той момент сприйняла, але, звичайно, всередині були зовсім інші відчуття,
– поділилась жінка.

Вона пішла на майданчик, забрала дітей, відвела їх у квартиру, а сама спустилася вниз до сусідки, яка раніше дзвонила.

Її чоловік одразу почав по своїх джерелах дізнаватися деталі. У перші дні після звістки про загибель був безлад, адже хтось сказав, що військового з позивним Marvel кудись вивозили. Марина хотіла вірити, що її чоловік живий, але жодних деталей довго не було.

Проте за деякий час до неї все ж подзвонили із його підрозділу. Сказали, що тіла загиблих видно із дрона, але забрати їх поки не можна, бо позиції, де був Максим, вдалось окупувати росіянам. Та за деякий час наші військові їх все ж відбили. Після розтину стало зрозуміло, що причиною загибелі чоловіка Марини була кровотеча у легенях.

Чоловік Марини із побратимами / Фото з сімейного архіву

"Це був дуже складний період. Сусіди посадили мене в машину і відвезли до психіатра. Я їхала туди із надією, що стане краще, лікарка мені мала дати ліки. Вона виписала заспокійливе на 2 місяці. Ці пігулки не могли зупинити сльози, але трішки заспокоїти – так. Я їхала в цій машині як за порятунком якимось, але була у шоковому стані", – пригадала жінка.

"Коли я піду до тата?"

Марина, зібравшись силами, вирішила, що треба розповісти про загибель батька дітям, адже вони бачили заплакану маму, але не розуміли, чому вона у такому стані.

"Я дала їм валер'янку. Це не допомогло, звичайно. Я просто сказала, що тато загинув. Вони розплакались. Я їх заспокоювала", – сказала жінка.

На похорон дітей не брала, адже Максим цього не хотів. Він хотів, щоб діти мали спогади лише про те, яким він був за життя.

Прикро, але страшна звістка важко вплинула на дітей Марини. Старша донька закрилась у собі, перестала говорити про тата. Коли вона бачила, що мама плаче, то просто виходила з кімнати. Вона мала з ним дуже близькі стосунки. Жінка розповіла, що лише зараз вони починають потрохи пропрацьовувати травму доньки.

А син зовсім по-іншому переживає втрату. Він постійно каже, що сумує за татом. Питає: "Чому він в мене в серці, але я його не бачу, не можу його обняти? Коли я піду до тата?"

"Приснився у формі, яку побачила на упізнанні тіла"

Приблизно на дев'ятий день після звістки про втрату Максим приснився Марині, а наступного ранку вона мала йти на упізнання.

"Мені приснився сон, що він зайшов у спальню. Уві сні я розуміла, що сплю, а він мертвий. Він підійшов до ліжка, і ми почали кохатись. Він мене обіймав, але нічого не говорив. Він був у військовій формі. Я розуміла, що це його дух. Я прокинулась на позитивній ноті й зробила висновок, що то, напевно, було прощання", – розповіла вона.

Марині здалось, що у сні вона бачила ту ж форму, яку їй показали під час упізнання. В той день військові, які теж були там присутні, сказали, що вона не має бачити останки чоловіка, але мусить.

Коли Марина відкрила мішок, де було тіло Максима, то в ту мить запищав його годинник. Коли її запитали чи це він, вона сказала, що не знає, адже по останках було важко щось розпізнати. Однак при ньому була ксерокопія паспорта та телефон.

У той період я була як робот, прийшла на упізнання, сказала, що це він на основі його особистих речей. Мені сказали прийти через день об 11:00 на кладовище, я так і зробила. Я шкодувала, що перед похованням не пішла в морг, щоб попрощатись з ним, але на той момент біля мене не було нікого, хто б порадив, як зробити,
– сказала вона.

Між загибеллю Марининого чоловіка та його похованням пройшло 2 тижні.

Військова служба Максима / Фото з сімейного архіву

Жінка розповіла, що у неї немає відчуття, що Максим у могилі. Для неї він завжди десь "там", десь вище, де завгодно, тільки не на цвинтарі.

Ми якось прийшли із сином туди й він запитав: "Чому у тата так мало ліхтарів?" Сказав, що татові бракує світла. Я це якось запам'ятала і тепер намагаюсь якомога більше свічок палити у нього на могилі, бо для мене він став світлом,
– сказала вона.

Марина також зауважила, що Максим сниться їй не часто, але коли це трапляється, то переважно саме в ті моменти, коли їй найбільше потрібна підтримка. Важливо, коли вона прокидається після цього сну, то завжди відчуває позитивні емоції.

Після похорону вона з дітьми переїхала в іншу квартиру. Якийсь період просто сиділа при відчиненому вікні ввечері, адже не могла спати. Болючі емоції втрати та необхідність звикати до нової реальності ранять душу Марини, але вона намагається справлятись.

"Я працюю, пишу, виховую дітей, але коли повертаюсь у себе, то іноді не до кінця усвідомлюю, що з нами це сталось", – поділилась своїми думками жінка.

"Привіт, кохана, пишу тобі вперше…"

Марина творча особистість, перший свій роман "Різдвяний граф" вона видала у 2022 році, а писала його в той період, коли її коханий був поруч. Максим підтримував дружину, казав, що вона молодець, адже повірила, що зможе втілити свою мрію у життя.

На жаль, Максима не було на презентації, адже тоді він вже був у війську, але дружина надіслала йому свою книгу.

Був момент, коли я прибирала і розбила нашу рамочку, де ми були з Максимом удвох. Я не купила нову, а поставила це фото у книжку і відправила йому, залишивши там автограф з підписом,
– розповіла вона.

Напередодні упізнання Марині привезли речі Максима: рюкзак і ящик від патронів, на якому було написано Marvel. Він тримав там найцінніші речі. У ящику був паспорт, перша книга дружини, дитячі малюнки, документи та шеврони. Ці речі подарували болюче усвідомлення – Максим повернувся додому.

Максим зі зброєю у руках / Фото з сімейного архіву

Зараз Марині важко продовжувати писати власні художні роботи, але вона планує видати книгу з напрацюваннями Максима – його оповіданнями, сценаріями та картинами. Він також писав роман або повість, але ця робота залишилась незавершеною.

Дописати її я не зможу, він ніколи не розповідав, що робить, поки не завершить свою роботу. Але я тільки зараз це все перечитала та відредагувала. Лише через рік після загибелі я знайшла в собі сили це зробити,
– сказала вона.

Якось із фронту Максим надіслав Марині своє оповідання й одразу додав: "Воно не про війну". Були також і листи-повідомлення. Перший починався словами: "Привіт, кохана, пишу тобі вперше 35-літній…", адже напередодні у нього був день народження. У другому листі Максим написав дещо страшне, чого ніколи б не хотілось читати. Там було про те, що робити, якщо він загине.

"Він написав, як його поховати, що я молодець, що все зможу. Цей лист відкриває його як людину, яким він був. Я думаю, що ці листи-повідомлення опублікую теж у його книзі", – додала Марина.

"Мій біль залишиться зі мною"

Жінка часто виходить на публіку із презентацією книжок. Одна з них безпосередньо пов'язана із втратою чоловіка. Марина завжди на цьому наголошує, але іноді у неї з'являються думки, чи дійсно вона хоче, щоб її завжди представляли як вдову.

"Моя втрата, мій біль – це те, що я ще не прожила, те, що назавжди залишиться зі мною. Але є я і без цього. Я жива людина із власним характером, мріями, бажаннями та потребами. Іноді хочеться, щоб тебе відмежували від цього і просто представили як жінку, як авторку", – сказала Марина.

Вона розуміє, що це один зі способів вшанування пам'яті полеглого Героя. І це важливо для Марини та інших жінок, які втратили своїх чоловіків, але для неї це ніби зобов'язання.

Це щось, що на тебе кладуть і тобі від того буває важко. Так, ніби ти не маєш права усміхатися чи кудись ходити та робити щось. Іноді це тисне. Це не від того, що я не люблю свого чоловіка, адже це історія тільки моя. У мене певний період було враження, що хтось хоче забрати мої спогади, але я усвідомлюю, що уже ніхто нічого не забере,
– поділилась жінка.

Їй емоційно дуже важко переживати втрату. Вона у постійному стресі, адже у їхніх з Максимом дітей є лише вона. Цей тягар відповідальності тримає у постійній напрузі, але Марина вчиться справлятись із цим.

Якось вона натрапила на історію, коли дружині загиблого військового нахамили та погрожували через те, що вона припаркувалася у неправильному місці, адже не було де.

"У мене також були ситуації, коли зі мною некоректно поводились люди. Це про той момент, коли хочеться захисту, а його немає. Я розумію, що серед інших ти звичайна людина, але всередині знаєш, як важко проживаєш втрату, як важко це проживають твої діти, що твоє життя – повністю зламане. Але доводиться виходити на вулицю і удавати, що ти такий, як усі", – зауважила дружина Максима.

Вона підкреслила, що справлятись із горем допомагала робота, адже там можна було трішки відволіктись. Марина в той період якраз працювала над проєктом "Про що мріють ангели". Ця книга про вбитих росіянами дітей. Жінка вважає цю роботу певним посланням для світу.

Коли я писала про це, то думала про свого чоловіка. Тобто ці діти стали ангелами, вони сидять на хмаринках, вони говорять, вони щасливі. Але не тільки діти, адже Бог забирає найкращих і серед дорослих. Я от собі думаю, якщо він його (Максима – 24 Канал) забрав, то значить він для чогось там був дуже потрібен. І це ще не кінець, і ми колись зустрінемось,
– сказала Марина.

Вона жартує, що Максим найбільше б хотів, щоб він нікого не турбував і щоб ніхто за нього не хвилювався. Проте їй важливо, щоб всі знали, яким він був розумним та напрочуд мудрим.

Максим на службі у лісі / Фото з сімейного архіву

"Він був різностороннім, мав чудову уяву. Він був класним батьком, люблячим чоловіком. Насправді таких дуже мало. Він винятково гідна людина. Яскравим також є той момент, коли він не дозволяв мені нікого критикувати за те, що хтось не служить в армії. Чи коли він з кимось сперечався, бо розумів, що людина неправа, то у майбутньому вже ніколи не йшов з нею на контакт заради вигоди", – розповіла вона.

Дружинам, які втратили коханих

Марина поділилась, що її дратує, коли кажуть: "Тримайся заради дітей". Все тому, що вона і так усвідомлює свій тягар відповідальності, а коли про це ще й говорять – це тисне ще більше. Жінка розуміє, що кожна дружина намагається справлятись із втратою по-своєму, але вона радить іншим "триматися заради себе".

З її досвіду, також важливо бути готовим того, що через рік усвідомлення втрати накриває ще раз. Треба мати силу це прийняти та намагатись жити з цим далі.

"Головне жити, сподіватися, вірити у людей, у перемогу та менше реагувати на все те, що відбувається зовні, бо дуже багато подразників та спекуляцій. Мені було легше, адже мій чоловік написав мені листа, де сказав, що я сама собі моральний компас, якщо мене хтось полюбить, то я маю бути щаслива, щоб я не звертала уваги на все те, що мені говорять інші. Він сказав, що знає, що я сильна та впораюсь", – наголосила Марина.

На її думку, найважливіше вижити в той момент, коли приходить звістка про втрату. Звісно, важко оглядатись назад, згадувати щасливі миті з коханою людиною, але іншого варіанту, окрім як прийняти нову реальність, на жаль, немає.

"Я хочу, щоб всі жінки продовжували жити настільки, наскільки можуть, кожна по-своєму, щоб втілювати в життя його плани, але й про свої не забували. Важливо не картати себе, якщо ти десь щось відкрила для себе, десь повеселилась чи подивилася на іншого чоловіка, якщо вже пройшов час. Важливо не картати себе, адже наша природна потреба полягає в обіймах, дотиках, в опорі. Це не применшує любов до власного чоловіка, який з нами був і загинув за нас", – сказала Марина.

Попри болючу та несправедливу втрату близької людини, не має бути соромно продовжувати жити. Наші Герої, які віддають життя в боротьбі з російськими окупантами, роблять це задля того, щоб Україна була вільною, а кожен українець – щасливим. Важливо пам'ятати про це.