Масове самогубство у місті Деммін після приходу Червоної армії у 1945 році: «Утопитися в цих річках була потрібна величезна рішучість»

Вісімдесят років тому, з 30 квітня і до 3 травня 1945 року, в маленькому німецькому місті Деммін сталося масове самогубство жителів. Охоплені страхом перед Червоною армією, що наступала і зайняла місто, місцеві, переважно жінки, ухвалили рішення не тільки за себе, а й за своїх дітей.

Загалом загинуло близько тисячі осіб. Про це пише “Нова газета Європа”.

Від Берліна до ганзейського міста Демміна (наголос на “і”), що в землі Мекленбург-Передня Померанія, дві з невеликим години їзди. Поїзд зупиняється, з нього виходить з десяток людей. Когось зустрічають. За п’ять хвилин територія навколо станції порожніє (саму будівлю вокзалу закрито, здається, вже дуже давно). Я прямую в бік головного міського кладовища – Святого Варфоломія. Одна вулиця, інша, третя – людей немає, хоча машини іноді проїжджають. Деммін – чергове старовинне (перша згадка датована 1075 роком) німецьке містечко, яке здається порожнім і в якому нічого не відбувається. Звісно, це не так – але навіть у п’ятницю ввечері Деммін абсолютно спокійний.

Найголовніше в історії цього міста, втім, давно сталося.

З двадцятих чисел квітня 1945 року 65-та армія Другого Білоруського фронту просувалася зі Щецина з метою захоплення німецьких територій на північ від Берліна. Сумнівів у швидкому закінченні війни не залишалося, але капітулювати гітлерівський режим поки не хотів. Вермахт продовжував оборонятися і відступати, відступати і оборонятися. З Демміна війська, підконтрольні Берліну, вийшли в останні дні квітня. З ними місто покинули також поліція, бургомістр, члени міської ради та деякі функціонери NSDAP.

Останнє, про що думали німецькі військові і чиновники, які відступали і тікали, – долі місцевих жителів. Їх у місті залишалося близько п’ятнадцяти тисяч, плюс кілька тисяч біженців з інших областей.

Річка Пене в Демміні, 2007 рік. Фото: Botaurus / Wikimedia

Деммін з усіх боків оточений лісами та річками Пеене, Требель і Толлензе. У звичайний час на це уваги не звертаєш – яка різниця, мости-то є.

Однак рано вранці 30-го квітня вермахт підірвав усі три міські мости – на північній, західній і південній сторонах. Сенс у цій дії був, але не найпряміший. Перша ж танкова бригада Червоної армії, супроводжувана кількома сотнями піхотинців (включно з інженерами), легко і швидко побудувала тимчасовий міст із південного боку, і вже до полудня все місто, над яким підняли білий прапор, було захоплено майже без застосування зброї.

Однак подальше просування Червоної армії на північний захід, у бік Ростока, було призупинено – до спорудження ще одного тимчасового мосту. На якийсь час радянські танки і солдати опинилися в Демміні, мародерствуючи, ґвалтуючи жінок і вбиваючи всіх підряд.

Частково, хоча й не повністю, це було помстою за майже відразу ж отруєних у місцевій аптеці радянських військовослужбовців – власники аптеки Мюллери запросили до себе офіцерів, напоїли їх отруєним вином і випили його самі. Померли всі, включно з аптекарями, але розплачуватися здебільшого довелося німецьким дівчаткам, жінкам і навіть стареньким жінкам: за свідченнями очевидців, гвалтували буквально всіх, а тих, хто намагався заперечувати (самих жінок або чоловіків, що проходили повз них), одразу ж розстрілювали.

У ніч на 1 травня 1945 року в Деммині було підпалено перші будинки. Причини і винуватці пожеж досі так офіційно і не встановлені. Загалом згоріло дві третини міста, старий центр, переважно дерев’яний, вигорів майже весь. Пожежа тривала кілька днів, її не могли швидко загасити через брак води.

До того моменту хвиля самогубств досягла свого піку. Більшість втопилася, хтось вішався, труївся, чим міг. Стрілятися з очевидних причин могли лише деякі: зброї і патронів майже ні в кого з тих, хто залишився в місті, не було.

“Найжахливіше те, що там було багато дітей. Що може бути гірше, коли дорослі із собою в смерть забирають дітей?” – риторично запитує літня фрау Мюнх, яка мені вказала дорогу до пам’ятних могил на старовинному кладовищі. Одягнена в яскраво-червону куртку фрау Мюнх, яка в березні відзначила вісімдесятиріччя (теоретично вона сама могла стати такою ж жертвою масового суїциду!), нещодавно поховала чоловіка і прийшла його провідати.

“Зараз у місті про ті події згадують?” – “Ні, зовсім ні. Це справа минула. Але в багатьох досі живий страх, що війна може знову початися”. – “А раніше говорили?” – “Так, багато”. Я запитав, чи можуть про це хоча б трохи згадати зараз, у річницю трагедії. Моя співрозмовниця уточнила: “У приватних розмовах?” – “Так”.

Мюнх негативно мотнула головою.

Ринкова площа Демміна до і після Другої світової війни. Фото: Kreisheimatmuseum Demmin / ddp / Vida Press

Причини і методи

Про будь-яку єдину причину драми, що сталася, говорити неможливо – і спроби пояснити події в Демміні чимось одним як мінімум наївні. Хвиля самогубств прокотилася по всій Німеччині. Щось подібне було і серед військових: після поразки в Сталінградській битві наклало на себе руки близько двох тисяч солдатів і офіцерів вермахту. Але серед цивільного населення такого, як у Деммині, не сталося більше ніде.

Найімовірніше, цю саму хвилю спровокували всі причини разом.

Відчуття програної війни. Тут пояснювати нічого не треба, за винятком одного нюансу: до підриву мостів місто якимось дивом уникало руйнувань. Бомби падали на сусідні міста, але не на Деммін. Постачання продуктами і товарами залишалося на прийнятному рівні. Місцеві жителі дізнавалися про події з преси, а діти, з якими про війну не говорили, взагалі мали про неї найнезрозуміліше уявлення, лише дивуючись літакам, що летять (що тоді було великою рідкістю).

Страх. Помста “червоних” через насильство вершилася постійно, на очах у жителів; і не було приводів вважати, що це припиниться (підуть “ці” – прийдуть “інші”).

Травма після пережитого насильства. Багатьом жінкам, які зазнали насильства радянських солдатів, ворогів, було особливо важко жити далі, особливо в тих умовах. Історик Флоріан Хубер у своїй книжці “Дитя, пообіцяй мені, що застрелишся” (Kind, versprich mir, dass du dich erschießt; 2015), присвяченій трагічним подіям у Демміні й інших місцях, вважає, що ця причина була найважливішою, хоча й, на думку Хубера, не єдиною.

Паніка через відчуття відрізаності міста від великої землі: мости підірвані, місто горить, постачання під загрозою. Як бігти, куди бігти? І з ким, на кого покластися (усі жінки, за винятком зовсім літніх, давно залишилися без чоловіків)? Люди опинилися в пастці.

Відчуття покинутості, безпорадності, беззахисності, зради: влада втекла, управління немає.

Ідеологічний сором, усвідомлення провини. Виключати це також не можна: на березневих виборах 1933 року саме в Демміні націонал-соціалісти здобули пропорційно найбільше голосів по країні: 54% (загальний результат партії – трохи менше 44%). Скільки людей по-справжньому підтримували NSDAP? Скільки з них слухняно присягали Гітлеру й усвідомлено вважали розумними всі його антилюдські ідеї, плани та дії?

Зрештою, у Деммині жили і євреї – нехай і нечисленні, але яких так само депортували до концтаборів. (У місті трапляються меморіальні “камені спотикання” на згадку про вбитих під час Голокосту, а місцеву синагогу від руйнації під час ночі погромів 1938 року врятував тільки той факт, що будівля за кілька місяців до того вже була продана місцевій меблевій компанії).

Чи був серед жителів Демміна хоч один, хто заступився за депортованих, – адже, як пише той самий Хубер, жодному німцеві не потрібні були розповіді “третіх осіб” про те, що відбувалося з євреями? Відповідей на ці запитання немає. Як і сумнівів, що хтось міг покаятися. Занадто пізно – але міг.

Зруйновані в травні 1945 року території (виділені сірим кольором) у Демміні. Фото: Wikswat / Wikimedia (CC BY-SA 3.0)

Нацистська пропаганда. Радіо і газети до останнього підігрівали і нагнітали відповідні настрої, порівнюючи радянську армію з “монгольськими ордами” і натякаючи, що краще смерть, ніж поразка. А Флоріан Хубер наводить навіть конкретний епізод, коли Геббельс особисто і прямо давав рекомендацію накласти на себе руки одному зі знайомих офіцерів.

Вплинути могло і відзначення – з великою кількістю алкоголю – Першотравня радянськими військовими, до чого додалася радість від звістки про смерть Гітлера і відчуття швидкої неминучої перемоги. Для місцевих жодного свята не було, звісно, але хтось міг поцупити спиртне і прийняти фатальне рішення після вживання алкоголю.

У кожного могли бути ще й особисті причини, які неможливо вгадати.

Зрештою, масовий ефект. Наклали на себе руки перші, про це дізналися другі – і так по ланцюжку.

Як розповідали очевидці, жінки прив’язували до своїх тіл рюкзаки, набиті камінням, одягали на себе важкі шуби, в кишені яких клали кругляки. Хто міг, прив’язував до своїх тіл і дітей, в іншому разі просто брали їх за руки і не випускали. І заходили в ті самі три річки – які не вирізнялися глибиною і бурхливою течією. “Щоб захотіти втопитися в цих річках, була потрібна величезна рішучість”, – пише історик Хубер.

Але він же задається й іншим надважливим питанням: якщо стільки людей одночасно втратили сенс життя, у чому ж він полягав до того? І повертається до того ж, про що вже багаторазово говорилося: про наслідки Версальського миру, про глухе невдоволення старшого покоління і про доконане “пробудження” молодих. Усе це вкупі з результатами Другої світової їх привело в початкову точку: до приниження, страху і до втрати сенсу життя.

Зруйнований Деммін. Фото: Karl Trettin / Wikimedia

Скільки їх було?

Тридцятого квітня, у день, коли війська Другого Білоруського підійшли до Демміна і увійшли до нього, місцевий РАЦС зафіксував двадцять один випадок самогубства (того самого дня в Берліні стався ще один знаковий – найважливіший у двадцятому столітті – акт суїциду). Але це був тільки початок.

Жінки, намагаючись врятуватися від насильства, вивішували білі прапори та мазали обличчя сажею, прагнучи себе “понівечити” і таким чином відвести від себе увагу радянських солдатів. Не допомагало.

Хтось убивав свою сім’ю, потім намагався завдати максимальної шкоди радянським військовим – а потім накладав на себе руки.

Через місяці трупи, як і раніше, прибивало до берегів трьох річок, останки виявляли і в сусідніх лісах. До середини липня в імпровізованому реєстрі загиблих було записано понад шістсот осіб.

Узагальнена думка дослідників – кількість тих, хто позбавив себе життя, становила близько тисячі, хоча дехто висловлював й інші припущення (аж до двох тисяч). Але якщо орієнтуватися на тисячу, значить, наклав на себе руки приблизно кожен двадцятий житель Демміна. Загальна ж кількість самогубств у Німеччині в 1945 році не піддається навіть приблизній оцінці.

Комусь із дітей, уже, здавалося, засуджених долею, довелося вижити. У 2024 році мовник Norddeutscher Rundfunk на своєму сайті опублікував спогади Брігітти Росов, дев’яностолітньої жінки, чия мати порізала вени собі і трьом своїм дітям, – але їм усім вдалося врятуватися.

У випадку Бригіти надріз виявився недостатньо глибоким, хоча й відчутним (а рука виявилася понівеченою назавжди), її брат вирвався і втік, а за кілька хвилин його привели назад радянські солдати, які “дуже розсердилися” на жінку через те, що вона порізала вени дітям. Рани обробили – і фатальних наслідків вдалося уникнути. У “компенсацію” Бригітта Росов через десятиліття пронесла жахливі картинки інших смертей – те, що їй довелося побачити, забути виявилося неможливо.

Інший відомий випадок – коли чотирнадцятирічний Гайнц-Герхард Квадт, що стояв біля води зі своїми трьома братами і сестрами та зневіреною матір’ю, почав її вмовляти не позбавляти себе та їхнього життя, і зрештою зумів її переконати.

Меморіал над братською могилою жертв самогубства 1945 року, Деммін, 2017 рік. Фото: Wikswat / Wikimedia (CC BY-SA 3.0)

Комусь із жінок також вдалося вижити: збереглися свідчення, що радянські солдати стрибали у воду, щоб врятувати тих, хто добровільно тонув. Були й зовсім дивовижні “воскресіння” – кілька дітей зуміли виплисти, вже сховавшись під водою. Але все це лише поодинокі епізоди.

Неможливо точно встановити не тільки кількість загиблих, а й імена всіх виявлених. У тому самому реєстрі зустрічалися й такі записи: “Невідома жінка, на хустці ініціали Є. Б.”, “Старий, на правій руці не вистачає великого пальця”.

Тих, кого впізнали, поховали в окремих могилах на кладовищі. Інших – у загальній. Трун на всіх не вистачало, ховали в картонних коробках, покривалах і паперових пакетах. Багато тіл привозили на кладовище оголеними. Місцевий пастор Генріх Вессельс (1906-1994) намагався всіх вдягнути хоча б у якийсь одяг і керував процесом упокоєння.

Зараз спільна могила – велика галявина з невеликою кількістю окремих пам’ятників. Очевидна центральна точка меморіалу – невисока стела з хрестом нагорі. На кожній із чотирьох сторін великими цифрами вказано рік. І трохи нижче написи-цитати:

“Господь, Ти притулок наш на віки віків (Псалом 90)”;

“Бо не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього (Послання до Євреїв, 13:14)”.

“Богу належить захід, Богу належить схід; північ і південь спочивають у Його руках” (із “Західно-Східного дивану” Гете).

А на новішій табличці з офіційним виглядом, окрім вказівки, хто тут спочиває, написано: “Добровільно померлі, які втратили сенс життя” (перші два слова німецькою передаються коротко і ємко: Freitote).

Є й окремий пам’ятний камінь (у прямому сенсі: величезний валун) із табличкою: “У 1945 році понад чотириста дітей стали жертвами голоду та інфекцій. Деякі поховані тут”. Серед тих, хто спочиває, є й померлі під час масового самогубства, підказує мені фрау Мюнх, але з етичних міркувань на табличці це не вказано.

Ультраправі з транспарантом “Ми не святкуємо – 8 травня 1945 року – ми не забуваємо” на марші в Демміні, 8 травня 2024 року. Фото: Bernd Wüstneck / dpa / Scanpix / LETA

Не ображати “великого брата”

Жителі, які втекли з міста, але вижили, повернулися в Деммін після п’ятого травня. Повсякденне життя відновилося: радянські окупаційні війська організували електропостачання і постачання продуктів, перезаснували місцеву владу. Саме місто лежало в руїнах, його відновлення розтягнулося на роки.

За часів НДР про варварство, мародерство і насильство з боку радянських солдатів не говорили – дражнити і дратувати “великого брата” ніхто не хотів, образ радянського солдата був священним і непорушним. На все “погане” було накладено табу.

У місцевому краєзнавчому музеї на офіційних святкуваннях закінчення Другої світової війни наголошували на “жертві радянських солдатів і героїзмі бійців комуністичного Опору”, а про масове самогубство взагалі не говорили. Руйнування центру міста спочатку приписували партизанам з ополчення “Верфольф”, а в 1989-му було висунуто нову версію: це нібито була “самооборона радянських друзів”.

Це ставлення поширювалося навіть на ту саму спільну могилу. Спочатку за нею просто не доглядали – трава і квіти росли там без нагляду і викорінення. Пізніше цю ж галявину демонстративно використовували для висадки цукрових буряків. Пам’ятник чомусь залишився неушкодженим…

Глобальна трагедія Демміна ставала надбанням громадськості вкрай малими темпами, документування подій квітня-травня 1945 року десятиліттями фактично не проводилося:

багато зґвалтованих жінок могли про це розповідати тільки в анонімних листах-сповідях або ж перебуваючи в колі найближчих родичів чи подруг, які точно не зрадять і не донесуть. Чи багато таких було в країнах соцтабору?

Гайнц-Герхард Квадт в інтерв’ю тому самому Norddeutscher Rundfunk говорив: “Я іноді намагався прямо або натяками поговорити про це з матір’ю, але ми ніколи всерйоз це не обговорювали – тому що вона знала, що я дійсно був свідком цього [зґвалтування]”.

Поховання радянських солдатів у Дьоміні. Фото: Григорій Аросєв

Першим про масове самогубство вголос заговорив один із тих, хто пережив ті події, – пастор Норберт Буске (1934-2023). 1995 року він під час проповіді звернувся до подій півстолітньої давнини, а потім, за підтримки нової влади міста, зібрав усі свідчення, які тільки можна було відшукати або наново отримати. Це привернуло увагу ЗМІ, про деммінську трагедію почали говорити по всій Німеччині.

Свою лепту внесли і праві радикали та неонацисти: з 2006 до 2019 року в Демміні, згодом за підтримки сумнозвісної AfD, проходили марші, в рамках яких присутні мовчки йшли до річки і “покладали” на воду вінки на честь жертв масового самогубства. Одночасно в місті збиралися й антифашисти, але до сутичок не доходило. Марш було скасовано 2020 року через пандемію COVID-19, після скасування обмежень його відновили.

Водночас на одній із центральних площ Демміна, перед католицьким храмом Пресвятої Діви Марії Розарії, розташоване доволі велике поховання радянських солдатів. Виглядає воно абсолютно звичайним і навіть нудним: видно, що про нього піклуються, але не видно жодних особливих почестей (приміром, квітів; утім, я там був у абсолютно звичайний день – можливо, ближче до 8-9 травня там щось і змінюється). Ніхто і ніколи не відповість, скільки в цій турботі щирого бажання, скільки – простої звички, скільки – неприємного обов’язку.

Автор: Григорій Аросєв 

Джерело:   “Нова газета Європа”

Tweet