Чи варто відмовлятися від участі у перемозі над нацизмом?

Дивні речі кояться наразі в Україні. З’явилися публіцисти, які пропонують українцям відмовитися від ролі переможців у Другій світовій війні. Мовляв, допоки ми змагатимемося з Путіним за звання головного переможця в Другій світовій війні, той матиме шанс перемогти нас у сьогоднішній війні за нашу незалежність.

Бо, мовляв, саме «визначальна роль у Великій Перемозі» дає підстави очільникам сьогоднішньої Росії вимагати від світу виконання своїх загарбницьких забаганок, а самому світові раз у раз затикає рота.

Тут не має значення, чи поділяємо ми путінський погляд на війну й перемогу. Достатньо бажання брати участь у містеріях перемоги, досить визнавати Другу світову війну та перемогу в ній визначальними подіями сучасної історії…

І так далі, і таке інше. Ще й цитати красномовні наводяться: «Я народився в самий розпал війни, коли мільйони людей вбивали один одного заради того, які будуть на світі концтабори: коричневі чи червоні» (Владімір Буковський) чи «Ми воювали за праве діло. Але воно виявилося неправим» (Віктор Некрасов).

Перепрошую, але тут щось не те. І дуже не те. Почнімо з цитат. Кому вони належать? Росіянам. Так, В. Буковський народився 30 грудня 1942 року. Справді, розпал війни. Але якої? Між Совєтським Союзом і Третім Райхом. Тієї, що почалася 22 червня 1941 року. А Друга світова вибухнула 1 вересня 1939 року. Є різниця? Ба більше: у РФ відзначають «перемогу у Великій Вітчизняній», протиставляючи її Другій світовій.

Путін прямо підпорядковує другу першій, начебто визначальній. Доходить до абсурду, втім, логічного у вимірах неосовєтської тоталітарної міфології; одна блогерка заявила: «Це у наших ворогів була Друга світова, а у нас Велика Вітчизняна!».

А тепер – знову цитати, але справді доречні.

«VII комісаріат повідомляє, що 1 вересня ц. р., о год. 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг… Одна бомба попала у склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху… На території VII комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб. V Комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 р., о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів, №16. На місці вбито 2 робітників. Поранених не було.

…На території II комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 150. …В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18. …Про всі випадки повідомлено відповідних шефів служби».

Це – фрагменти зі звіту міської команди поліції командуванню центра протиповітряної оборони Львова від 1 вересня 1939 року (дуже знайоме щось за нинішніми часами, чи не так?).

Саме того дня Друга світова війна прийшла на українські землі тоді, коли німецька авіація піддала жорстоким ударам Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста Волині й Галичини. Саме того дня близько 100 тисяч українців у складі кадрового Війська Польського вогнем зустріли танки й піхоту Вермахту.

І саме того дня ще стільки ж українців-резервістів – галичан і волинян – одержали повістки до армії. Бо хоч і жилося українцям під владою варшавського уряду, прямо скажемо, не надто добре, але ж військова присяга – справа свята для порядної людини.

«The New York Times» публікувала такі повідомлення зі Львова:

«2 вересня. Німецька авіація бомбить Львів.

14 вересня. Німці за 50 миль від Львова. Німецькі бомби пошкодили водонапірну і каналізаційну систему в місті. Довгі черги на вулицях біля архаїчних ручних поршнів. Лікарі побоюються чуми. З ранку до вечора німецькі літаки літають над Львовом. Вчора Львів був підданий німецькому бомбардуванню 12 разів, сирени звучали безперервно. Багато частин міста у вогні. Польське населення Львова, що змирилося з поразкою, в чому вони звинувачують свій уряд, намагається бігти до Румунії. Вокзал переповнений. Ще пару днів назад Львів не мав ніякої протиповітряної оборони.

15 вересня. Дипломати нейтральних країн у Львові протестують проти німецьких бомбардувань цього міста. В результаті бомбардувань Львова 12 вересня багато хто був убитий і трупи було видно на площі Ринок. Після бомбардувань німецькі літаки опустилися на низькі висоти і відкрили кулеметний вогонь по міських натовпах…».

Знову щось дуже знайоме, у нацистів і росіян однакові методи…

Так почалася Друга світова для українців – до речі, на кілька днів раніше, ніж для британців і французів.

В УРСР звичне життя теж закінчилося: лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у перші тижні вересня 1939 року були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів.

На режим воєнного часу перейшли залізниці. Був сформований Український фронт на чолі з командармом 1-го рангу Семеном Тимошенком, який 17 вересня рушив на захід. Війна вже у вересні 1939 року огорнула всю Україну. І похоронки з полів боїв рушили до українських осель саме тоді – і на Західній, і на Східній Україні.

Тисячі вояків-українців у складі Війська Польського загинули у боях з нацистами, а десятки тисяч потрапили у німецький полон. Чималі жертви були і серед цивільного населення Волині та Галичини. А після вступу Червоної армії на територію другої Речі Посполитої 17 вересня гинули й українці-червоноармійці.

Загалом до 22 червня 1941 року у складі різних армій загинуло на полі бою, померло від ран та хвороб, було знищено у совєтських та нацистських таборах полонених (так, совєтських – бо серед полонених польських воїнів вистачало українців) не менше ста тисяч українців (включаючи загиблих на Зимовій війні з Фінляндією).

Додайте до цього тисячі загиблих під час бойових дій цивільних та десятки тисяч депортованих на схід у травні-червні 1941 року в ході підготовки Червоної армії до війни з Німеччиною…

Отже, що маємо в підсумку? Де-факто для росіян Друга світова війна почалася 17 вересня 1939 року, і вони тоді були союзниками нацистів, де-юре – 22 червня 1941 року. Більшість українців воювала у Червоній армії з усіма політичними й історичними наслідками цієї справи, проте меншість (далеко не зникома) всі шість років Другої світової воювала з нацистами, фашистами і самураями – не лише на території Європи чи в Тихоокеанському регіоні, а і в Північній Африці, на Близькому Сході, в Індокитаї та на теренах Атлантики й Індійського океану.

У польських підрозділах на Західному фронті (то були громадяни Речі Посполитої), у французькій армії (п’ять тисяч осіб із французьким громадянством) й у французькому Іноземному легіоні (кілька тисяч осіб без громадянства). Після того, як Франція вийшла з війни, солдати-українці воювали у складі військ де Голля. Понад десять тисяч українців воювали з 1942 року у Війську Польському на різних ділянках Західного фронту; вони брали участь у знаменитій битві при Монте-Кассіно (Італія).

Ну, а в Абіссінії у 1936-41 роках партизанський рух проти італійських окупантів очолили офіцери з числа учнів Нестора Махна, які свого часу слухали його лекції про українську партизанку у Парижі. Близько 45 тисяч українських добровольців з числа переселенців до Канади, з них майже півтисячі офіцерів, у 1941-42 роках виявили готовність вступити до збройних сил цієї держави.

А у 1944 році хлопці з українських сімей США та Канади – як громадяни та солдати цих країн – брали участь у висадці в Нормандії. Загалом там висадилося близько 40 тисяч американських вояків, які походили з родин українських переселенців до Штатів. Сумарно ж понад 80 тисяч етнічних українців зі США пройшли через ряди армії та флоту у роки війни.

А у складі французьких партизанів – макі – діяли три окремих українських формування: батальйон імені Тараса Шевченка, батальйон імені Івана Богуна та відділ поручника Круковського, які спільно з французами підривали німецький тил і брали участь у забезпеченні успіху операції з висадки союзних військ. Були українці-партизани і в Італії.

Саме ті, хто задовго до 22 червня 1941 року бився з нацистами у лавах армій Польщі, Франції, Британії та – після виходу Франції у 1940 році з війни – у формуваннях «вільних французів» де Голля, зберегли честь української нації, адже Совєтський Союз майже два роки був фактичним союзником нацистської Німеччини і фашистської Італії (28 вересня 1939 року у Москві навіть була підписана совєтсько-німецька Угода про дружбу й кордон) і фашистської Італії (з нею договір про дружбу СРСР підписав ще 1933 року), відтак Червона армія спільно з Вермахтом вела бойові дії проти польських військ, влаштовувала «вечори дружби» з німецькими вояками і навіть провела спільний парад у Бресті.

«Дружба народов Германии и Советского Союза, скрепленная кровью, имеет все основания быть длительной и прочной», – так Сталін оцінив наприкінці 1939 року спільні бойові «заслуги» Червоної армії та Вермахту – знарядь агресії двох червонопрапорних тоталітарних держав.

До речі, Владімір Буковський у наведеній на початку цитаті допустив принципову помилку – обидві ці деспотичні соціалістичні держави змагалися за право загнати всіх незгідних у концтабори саме під червоними прапорами, що ненабагато відрізнялися один від одного.

Отож іще раз підкреслю: українці воювали з Німеччиною та її союзниками у складі різних армій та рухів Опору, але без жодної паузи, без «вихідних». Власне, такий шлях пройшли представники тільки двох націй – поляків й українців.

Були ще й білоруси, але вони фігурували як «тутейші»; що впадає в око, серед білорусів не виявилося жодного генерала, а українці у високих званнях були й у Війську Польському у 1939 році – полковник Шандрук, згодом генерал-полковник УНА, й у Червоній армії – серед інших маршал Малиновський, «автор» танкового рейду через Гобі та Хінган у 1945 році, який вивчали у західних військових академіях.

Так, Україна не була суб’єктом геополітики на рівні держави – але і не була пасивним об’єктом. То чи варто знецінювати себе? Адже попри все Друга світова мала наслідком падіння трьох.