За лаштунками рекордів

Встановлювати рекорди приємно. Бути першою країною, чиї війська зайшли на територію РФ, збити російську балістичну ракету, а тепер іще й літак із надводного дрона — про це, мабуть, не писали хіба що спортивні сайти.

Кожен такий успіх — як ковток свіжого повітря. Однак є нюанс: рекорди надто вселяють надії. Бо насправді за кожною такою новиною стоїть або титанічна праця, або шалене везіння, а часто — і те, й інше. У пориві емоцій це легко забути. Під час ейфорії може здатись, що ще один прорив — і війна закінчиться. Це зовсім не так.

Я люблю хороші новини, як і будь-хто інший. Але починаю дратуватися, коли черговий успіх армії сприймають мало не як передостанній крок до миру. Будьмо чесні: миру найближчим часом не буде. І всі наші «перші у світі» операції, удари чи розробки — це не фінальні акорди війни, а необхідність, щоб вижити.

Це важливо розуміти на фронті, де ейфорія ніколи не призводить ні до чого хорошого. У штабах, де в тебе або голова холодна, або руки у крові власної піхоти. І не менш важливо це усвідомлювати в тилу. Інакше ми ризикуємо застрягнути у власних ілюзіях, чого ворог зазвичай не пробачає.

Україна ще не раз установить рекорди — ми це добре вміємо, коли припече. На жаль, при всій стабільності загроз (вони не змінювались із 2022 року, а подекуди з 2014-го) «припікає» нам не завжди.

Пасажир чхати хотів на пробоїну.

Це дуже б’є по моральному стану, буду відвертим. І 2023-го, коли в тилу загроза виживанню чомусь відчувалася не так гостро, у мене опускалися руки. Проте зараз я бачу: ми здатні на більше, якщо працюватимемо системно. Україна настільки стабільна у своїй нестабільності, що доведе ситуацію до хаосу і видасть черговий подвиг.

Тільки є одна проблема. Мені це набридло. Це не серіал, де весь сюжет має тягнути романтика та провали, через які потім треба дочекатись крутого супермена. Ми в реальності, де кожна серія чогось коштує. Життів, мільйонів доларів (кому що більш важливо, нехай підкреслить).

Щоб видавати результат максимально нудно, тобто ефективно, потрібна саме системність. На жаль, цього в нас немає. І партнери нам її теж не поставлять, бо їм самим цього дедалі частіше не вистачає.

А для цієї армії потрібна підтримка в тилу — не хаотична. Чіткіша за годинник. Чув, наприклад, що у нас уперше заговорили про електронне сповіщення тих потужних берсерків, які на четвертий рік справжньої війни опинились у розшуку за ухилення від мобілізації. Як на мене, це добре.

Без системного набору людей не буде системних результатів. Війна — не той випадок, коли можна покластися на «якось воно буде». Ба більше, мобілізовані зараз мають більше переваг, ніж я колись. Забезпечення може бути не ідеальним, та воно є. І якраз це підпадає під ознаку системності. Забезпечення є, тепер давайте людей.

Ті, хто ігнорують війну, точно не заслуговують комфорту. Кожен їхній день у затишку — це ціна, яку держава платить за їхню неповагу, ще й замість них. Усього одне питання: чому це не почали робити ще раніше? Навіщо треба було чекати поганих новин через нестачу особового складу? Мабуть, причина все та ж. Ми інакше поки що не навчились.

У мене є образ України майбутнього. Це держава, яка була змушена переродитись, бо сама не побажала цього робити. Війну пройшли так багато її громадян, що маргіналами стали вже не ті, хто служив, а ті, хто цього уникнув. Тільки так ми можемо працювати на результат. І ми не маємо права зважати на тих, хто цьому результату перешкоджає.

Радіти вдалому удару з безпілотника, сидячи вдома, дуже зручно. Не треба думати, скільки людей той дрон розробило. Скільки вантажило на транспорт і везло. Скільки приймало, щось міняло у його череві, скільки людей кріпило туди вибухівку. Скільки зусиль від скількох людей було потрачено на розрахунки й запуск. Скільки нам треба операторів, щоб такі удари йшли регулярно.

Ми не там, де можна аж так хитрувати.

У певному сенсі я хочу, щоб у вас були радісні новини щодня. Не тоді, коли це дозволяє ситуація, бо відштовхуватись доводиться від ресурсів та наявності особового складу. Хіба ви не хочете бачити лише хороші новини?

Уявіть, скільки всього ми можемо досягти, воюючи на повну. Без хитрощів під час призову, без розкрадань за спинами тих, хто щойно отримав свій перший камуфляж. Україна дивує світ, воюючи навіть на половину сили — чи й того менше.

Цей текст не подобається тим, кому адресовано моє презирство і — трохи згодом — електронне повідомлення про розшук уже від держави. І знаєте що? Мені байдуже. Я воюю і живу не для себе. Тож для тих, хто думає лише про власну шкуру, у мене є хіба що щира байдужість і пара побажань особистого характеру.

Наша державна машина має гнати на четвертій передачі, а не тягтися на першій. Війна змушує ухвалювати потрібні рішення — головне, щоб кожен успіх не сприймали як привід видихнути й розслабитися. Кожен наш прорив — це сигнал: усе добре, але треба ще більше та краще. Сприймайте це як хочете. Така реальність.