Переговори про закінчення війни, які протягом минулих місяців ішли незбагненними шляхами, нагадують біг по колу, вибратися з якого нікому з учасників та посередників наразі не вдалося. На якому етапі перебуває узгодження позицій, якщо взагалі перебуває, невідомо. Україна висуває свої пропозиції, Росія — черговий ультиматум, США — чергового Віткоффа. Проте аналіз навіть тієї обмеженої інформації, яка просочується крізь зачинені двері, дає змогу дещо зрозуміти про цілі й тактику дій Росії. Це важливо, оскільки безвідносно до кількості повторень тих самих безглуздих вимог Путіна вустами Лаврова і так само безрезультатних закликів Трампа «сісти й підписати угоду» жити поряд із фашистським монстром доведеться нам. Глибоке розуміння намірів Москви може допомогти переконати хоча б партнерів із Європи, що вони також здатні виробити протягом року 5 мільйонів снарядів паритетно з Північною Кореєю, яка не припиняє виконувати свій «священний» обов’язок перед РФ. Про далекобійні ракети годі й згадувати.
Росія готується до наступних воєн. Немає визначеності, коли й проти кого їх буде розв’язано, але тотальне переведення суспільства, економіки, освіти, культури на військові рейки свідчить про те, що Путін не бачить жодних підстав змінювати нову реальність, яка склалася після трьох років війни й успішного, на його думку, протистояння із Заходом. Якби восени 2022 року ми отримали достатньо зброї, розвинули контрнаступ і позбавили агресора стратегічної ініціативи, сьогодні ситуація була б іншою. Але історія не знає, як виправляти оті наші нескінчені «якби». Путін вивчив урок, і все, що він робить після того, спрямоване на збільшення зовнішньополітичної гнучкості, яка на цьому етапі стає вирішальним чинником його дій.
Саме з цього погляду варто розглядати стратегічні угоди з Північною Кореєю та Іраном; демонстративні візити за кордон, зокрема до країн, які є членами Міжнародного кримінального суду, але не наважилися заарештувати його; обмін візитами з КНР; співпрацю з терористичними угрупованнями — Талібаном і ХАМАС. Коли він ретельно готувався до вторгнення в Україну, вибудовував зовнішньополітичні важелі та пастки, які можна було б використати за потреби, він також прагнув гнучкості, свободи дій. Серед ключових елементів, сформованих заздалегідь, неймовірна дружба з Китаєм спрацювала, як і було заплановано, а от, наприклад, присутність у Сирії — ні.
Але сьогодні ситуація змінилася. У США новий президент, котрий, як і Путін, вірить у волю особистості та право сильного, зневажає багатосторонні інституції й надає перевагу персональним відносинам порівняно з системною розбудовою міждержавних контактів. І хоча Дональд Трамп не любить війни, він мислить категоріями бізнесу, з ним Путіну має бути легше, бо він розуміє — за Трампа США не оголошуватимуть Росії війни. Якщо відчують поразку, то просто відійдуть убік, але за ідеали не воюватимуть.
Наразі у світі налічується близько дюжини ревізіоністських держав із автократичними, якщо не диктаторськими, режимами, які протистоять демократичному світу. Її ядро становить основна антиамериканська четвірка — Росія, Китай, Північна Корея та Іран. Але їхні роль і вага абсолютно різні. Росія, КНДР та Іран безпосередньо беруть участь у війні. Китай свою участь заперечує, але відіграє роль центра сили, який створює стратегічну противагу США. Росія здатна створювати проблеми США та їхнім союзникам у Європі й робить це, Північна Корея «відповідає» за Східну Азію, Іран — за Близький Схід. Усе це — зони стратегічних інтересів США. Але саме підтримка з боку Китаю перетворює цей дивний неформальний альянс на виклик, який демократичний світ і досі не наважується прийняти.
Китай є майстром гнучкості. Як інакше можна назвати політику, що передбачає геополітичну та ідеологічну конкуренцію з країнами, що одночасно є найбільшими торговельними партнерами й інвесторами, підтримання тісних контактів одразу з усіма ворогуючими сторонами, як, наприклад із ОАЕ, Саудівською Аравією й Іраном, одночасну підтримку та стримування КНДР? Для КНР неприпустимою є поразка Росії, оскільки це означатиме можливу зміну режиму на прозахідний. Тому Китай підтримує Росію. Водночас із прагматичних міркувань Пекін не йде на загострення відносин із Заходом і Україною, за винятком кроків у відповідь на тарифний рекет США.
Росія цілком поділяє таку політику гнучкості, проте, на відміну від КНР, не має достатньо ресурсів для її реалізації. Китай може собі дозволити нехтувати економічними міркуваннями заради геополітики й робити це без огляду на Росію. Проте Росія без Китаю не є достатньо сильною, щоби формувати гнучкість самостійно. Це одна з причин, чому Москва пішла на приниження та звернулася до Пхеньяна по допомогу. В обмін на живу силу, ракети та снаряди вона передає Північній Кореї паливо й новітні технології ВПК. Китай завжди переймався тим, аби неспокійний сусід, якому єдиному Пекін надав гарантії безпеки, був убезпечений (бо потрібен буфер із проамериканською Південною Кореєю), але водночас не занадто агресивний (щоб не давати США приводів збільшувати військову присутність у регіоні). Пекін незадоволений зближенням РФ і КНДР, але не втручається. На цьому етапі несамовита дружба з Росією є важливішою.
На цьому етапі війни Росія також перевіряє глибину слабкості Заходу, й Китаю це вигідно. Тому їй пробачають втручання в зону впливу КНР. Ніхто так уважно не стежить за подіями в Європі, як Китай. Росія залучила до війни Північну Корею — демократичний світ висловлює стурбованість. Ракети КНДР убили десятки людей у Києві, Сумах, Харкові — нам співчувають. Москва уклала стратегічну угоду з Пхеньяном, яка може мати для світу вкрай небезпечні наслідки, — взагалі тиша. Росія оголошує перемир’я, після чого прилітає рекордна кількість ракет і дронів, — гнівні заяви й саміти, але жодного нового пакету санкцій. Допомога перейшла на двосторонній рівень, усі сили ЄС кинуто на боротьбу з митами Трампа. Росія порушує санкції проти Ірану та Північної Кореї, зухвало відповідає «ні» на різні пакети пропозицій, які привозить Віткофф, вимагає прямих переговорів із Києвом, аби продемонструвати, що їхній цар усіх змусив діяти так, як він того хоче, — у відповідь чутно «обговоримо на черговому саміті».
Тим часом й інші учасники квартету відчувають кураж. Кім Чен Ин відкрито підтвердив відправлення військ до Росії; Китай захопив атол у Південно-Китайському морі, який належить Філіппінам, а з ним і територіальні води навколо; Іран подав позов до Міжнародного суду проти Канади, Швеції, України та Великої Британії через рішення авіаційного органу ООН проти Тегерана, пов’язане зі збиттям пасажирського літака МАУ 2020 року. Тегеран заявив, що його військові перебували в «періоді підвищеної бойової готовності... в очікуванні можливого нападу збройних сил США» й тому помилилися. Справді, з ким не буває.
Проблема в тому, що необхідної реакції з боку цивілізованого світу немає. В кожному конкретному випадку знаходяться цілком обґрунтовані пояснення, чому ставити на місце порушника міжнародного права «не на часі». Тому Путін і не припиняє обстрілів — він отримує задоволення, спостерігаючи за тим, як, на його переконання, недієздатна співдружність європейських демократій бореться з тарифним тиском і ніяк не домовиться про спільну й непохитну позицію щодо війни й Трампа. Його економіка не залежить від митних тарифів, тому що їх більше, то краще. В російському баченні світу це стосується й Китаю, який в умовах протидії торговельній війні зі США не протидіятиме різко витівкам Росії в Північній Кореї. Поки нафта продається, а російський народ погоджується на війну, Путін бачить себе щонайменше Чингісханом. Для нього мир — це продовження війни іншими способами. Цю ідею треба донести до наших партнерів. Для них вона буде зрозумілою.
Ліберальний інфантилізм, у якому жила повоєнна Європа протягом кількох десятиліть, став Путіну в пригоді. З його погляду, Європа є слабкою, нерішучою, занадто обтяженою економічними та соціальними проблемами, а нещодавнє відключення світла відразу в низці провідних країн ЄС — навіть якщо це сталося із суто технічних причин — іще один доказ нестійкості тих, хто намагався диктувати йому свою волю.
Свого часу США припустилися помилки, запросивши Росію до «клубу демократій», а Європа хибно вважала Росію частиною європейського культурного простору й тому не може усвідомити, чому війна та пов’язане із цим погіршення соціально-економічних умов не призводять до протестів і, можливо, зміни влади. Відбувається прямо протилежне — збільшення підтримки та зростання «національної гордості великоросів» за вбивства українських дітей. Цілодобова цинічна пропаганда зробила свою справу. Геббельса не взяли б на російське телебачення через недостатню кваліфікованість.
Але свого часу радянська «цивілізація цивілізацій», як і могутні США, нічого не змогли зробити з моджахедами в Афганістані. Ще раніше американці не подолали ні корейських, ні в’єтнамських партизанів, тож треба робити висновки. Досвід Фінляндії у війні проти СРСР і нинішній височенний рівень її підготовки до можливого нападу — ще один приклад для наслідування.
В умовах, коли політичний і економічний прагматизм повністю усунув ідеологію і захист цінностей, необхідно шукати несиметричні рецепти протидії руйнівникам світового порядку, що ґрунтується на правилах. Можливо, досвід асиметричних війн минулого був би корисним.