Чому Олександрів не треба називати Сашами і Шурами? 10 запитань до мовознавиці

«Главком» із філологинею Ольгою Васильєвою у рубриці «Мовне питання» щотижня розбирають тонкощі української лексики, стилістики, акцентуації, правопису, а також відповідають на запитання читацької аудиторії, які можна надсилати на електронну скриньку [email protected] з темою листа «Мовне питання».

Вивчаймо мову разом, говорімо та пишімо правильно!

Сьогодні говоримо про пунктуацію, а саме про фальшиву підрядність, тобто зайву кому, яку всім (навіть мені) хочеться іноді поставити. У правописі є важливі примітки про те, коли її ставити не треба:

1) у синтаксично нерозкладних конструкціях, подібних за будовою до складнопідрядних речень і похідних від них: робити як слід (як треба, як годиться, як належить, як має бути), дивлячись хто (що, який, куди, скільки), невідомо / хтозна хто (що, куди, звідки, скільки), хто як не він це знає (кому як не йому це відомо), кричати що є сили (духу), говорити все що завгодно, роби що хочеш, будь що буде, іди куди хочеш;

2) не відокремлюємо комою одиничні відносні займенники та прислівники в кінці речення: «Я б хотіла знати хто». Але якщо до відносного слова в таких конструкціях прилягає інше слово, то кому ставимо: «Я б хотіла знати, хто саме». Це стосується і одиничних дієприслівників, якщо вони, тісно прилягаючи до дієслова-присудка (зазвичай у постпозиції до нього), уживаються не у власне дієслівному значенні («що роблячи»), а у значенні прислівника (у функції обставини способу дії: «як»): «Вона сиділа замислившись» (Ю. Яновський); «Ідуть дівчата в поле жати Та, знай, співають ідучи» (Т. Шевченко);

3) якщо перед підрядним сполучником або сполучним словом є слова з уточнювальним, підсилювальним, обмежувальним, приєднувальним значеннями «а саме», «особливо», «зокрема», «якраз», «лише», «тільки», «а також» та ін., кому ставимо перед ними, а не перед сполучником: «Восени в лісі рясно ростуть гриби, особливо коли пройде дощ»; «Скоро всі однокласники роз’їдуться, але тільки як закінчать школу»; «Друзі зустрілися, щоб обговорити новини, а також щоб накреслити плани на майбутнє»;

4) не ставимо кому в середині складених сполучників підрядності (відтоді як, внаслідок того що, для того щоб, з огляду на те що, завдяки тому що, замість того щоб, перед тим як, перш ніж, після того як, попри те що, так само як, тому що, через те що), якщо підрядне речення з таким сполучником стоїть перед головним (найчастіше на початку речення): «Перед тим як розпочати обговорення…»

Ось такі чотири нюанси варто запамʼятати, щоб зробити своє письмо грамотнішим.

• 1 •

Олексій Каленик: У контексті суперечок з шоуменом-філологом Авраменком згадалася ще його настанова про «пилососю». Хіба правильно не «пилосошу»?

Авраменко вочевидь узяв це закінчення в сучасному тлумачному двадцятитомному словнику, але форми типу «носю», «просю» притаманні південно-східному наріччю, тобто діалектні. Від «носити» й «просити» нормативними є «ношу», «прошу» (з чергуванням с/ш). Винятків бути не може, адже чи можемо ми навести хоч одне таке слово, крім «пилососю»? Дієслова другої дієвідміни першої особи однини, що закінчуються на -сю, до літературної мови не увійшли! На жаль, у СУМ-20 є помилки. Одна читачка запитала в мене: «Якщо словникам не вірити, тоді кому / чому вірити»? І я відповіла: «Історичній граматиці та мовній логіці».

• 2 •

Андрій Заєць: Усі пишуть, що «благополуччя» – це російська калька. Але мені здається, що «добробут» – не зовсім точний відповідник, бо це тільки про матеріальне, а от благополуччя стосується різних аспектів людського щастя (духовний, емоційний, соціальний тощо). 

Так, калька, але потрібна. Цього слова немає в жодному старому словнику, проте є в сучасніших СУМ-11 і СУМ-20. Щоправда, у Грінченка є «благополучний» і «благополучно», корені там ті самі. Також у Грінченка є окремо слова «благо» (церковнословʼянізм) і «получати» (від прасловʼянського *lučiti) у значеннях «злучати» / «зʼєднувати» і «отримувати». Ваша здогадка про «нематеріальність» значення слова «благополуччя» слушна. Згідно з тлумачним словником «добробут» – це матеріально-побутове забезпечення; достаток. А «благополуччя» – це життя в достатку, спокої, щасті. Тобто «благополуччя» – ширше поняття. 

• 3 •

Ольга Конончук: Звідки взялося те популярне нині вульгарне слово «розкішниця»? Воно сучасне? 

У цього слова є два значення: пряме і переносне. У прямому значенні (та, що розкошує) це слово є в радянському тлумачному словнику (СУМ-11): «Як примчала шляхта зранку, Взяла в полон подолянку. Не розкішницю лукаву, – Бідну дівчину чорняву (Ярослав Шпорта, Вибр., 1958). Є і маскулінатив із таким самим значенням (той, що живе в розкоші, сибарит): Самозгуба теж чарує і сп'яняє, Як от розкішника додержане вино... (Адам Міцкевич, П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949). У переносному значенні (назва жіночого статевого органа) «розкішниця» фіксується у словнику Кримського і Єфремова, але не у значенні вагіни, а у значенні клітора (анат. clitoris – ско́ботень (-тня), розкі́шниця, клі́тор, (вульг.) семе́н, ка́чка, се́кель (-келя)). 

• 4 •

Надія Гриценко: Чому неправильно вживати скорочене імʼя Толік, якщо є слова алкоголік, працеголік, шопоголік, меланхолік? Адже не алкоголик.

Тому що зменшено-пестливий суфікс в українській мові -ик-: Толик, як соколик; Віталик, як кришталик. Натомість слова, що ви перелічили, не зменшено-пестливі, бо -ік- – іншомовний суфікс. А якщо «Толік» і «Віталік», тоді мало би бути й «Михайлік» та «журавлік».

• 5 •

Антоніна: Що ви скажете про скорочені імена Шура і Шурко? Мене непокоїть походження цих імен. Хоча є приклади з української літератури, де Шура і Шурко є іменами головних героїв, як-от у Всеволода Нестайка.

Від жіночого імені «Олександра» в українській мові утворюються форми «Саня», «Санда», «Леся». А от від чоловічого імені є і «Санько», і «Сашко», і «Шурко», і «Лесь». Усі ці форми фіксує довідник професора Любомира Белея «Імʼя дитини в українській родині». Важко сказати, звідки в чоловічих двох формах узялося «ш», але українське закінчення -ко нівелює будь-яке російське звучання. Це закінчення зафіксоване ще у графіті Софії Київської кінця Xl століття: Степко, Михалько, Марко (у російській мові немає). А якщо «Сашко» не можна вживати, бо це від російського «Саша», тоді й народні «Олешко» / «Олешки» не можна, бо від «Олеша». Звісно, це не так. А щодо «Шура», то ця форма, як і «Нюра» (Ганна), вживається в російській мові. Утім, не бачу великого гріха в тому, що Всеволод Нестайко узяв пару імен Шурко і Шура для свого твору. Головне – не називати Шурою чоловіка. Як і Сашею.

• 6 •

Гульчатай Славіогло: Здрастуйте. Я пишу з Одещини, я напівгагаузка, напівалбанка. У мене виникло таке запитання: як правильно писати моє імʼя: Гульчатай чи Гюльчатай? Справа в тому, що через певні обставини (дитина підмалювала мені прикрасу на фотці) мені довелося міняти паспорт. У мене в документах завжди було написано Гульчатай і скорочення в житті завжди було Гуля. А коли отримала новий паспорт, помітила, що там «Гюльчатай». Коли запитала чому, мені сказали що по-українськи правильно тільки так. Але ж майже 40 років моє ім'я писали через у. То як потрібно? Відповідьте, будь ласка.

Імʼя Гюльчатай (Gülçatay) походить із тюркських мов, де «гюль» (gül) означає «квітка». Літеру ü передаємо українською «ю», з німецької теж: München – Мюнхен, а не Мунхен. Ще одне тюркське імʼя з таким сами коренем – Айгюль. У Павла Загребельного є роман «Розгін», том перший якого називається «Айгюль». У побуті ви й далі можете залишатися Гулею, але в паспорті записані правильно. До речі, ви вжили цікаву наказову форму дієслова: «відповідьте». В українській мові є тільки «дайте відповідь», але ваше слово народне і таке, що напрошується само собою. На жаль, ненормативне.

• 7 •

Євгенія Чемерис: Як передавати російське прізвище: Сапожніков чи Сапожников? Це мореплавець і заготівельник хутра на Алеутських островах, який зустрічався з Джеймсом Куком і порадив йому не йти зимувати в Петропавлівську, після чого Кук вирушив на Гаваї, де й загинув.

Сапожников. По-перше, це є у правописі (§144): «Російську літеру и передаємо літерою и у суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -ищ-: Бєликов, Голик, Котельников, Крyтиков, Новиков; Гнідич, Кулинич, Станюкович; Голицин, Солженицин; Радищев, Татищев». Якщо Котельников, то й Сапожников. А по-друге, я стою на позиції, що все треба максимально українізувати. Простий приклад – моє прізвище. Мій чоловік колись був Васільєв, але виправив помилку в паспорті. Хтось може запитати, чому ж він не виправив решту літер (наприклад, на Василів). Бо прізвище російське і нікуди від цього не втечеш, але його можна адаптувати. Навіть Медведєва ми записали з однією помʼякшеною літерою, а не трьома (Мєдвєдєв). До речі, приклад «Медведєв» є у правописі.

• 8 •

Наталя Єрмолович: Пані Ольго, чи коректно вживати «кінозйомка» у значенні процесу? «Кінознімання» звучить незвично. 

«Зйомка» – це калька, але вона зайшла в сучасний тлумачний двадцятитомний словник із прикладами з творів сучасних письменників: «Оскільки зйомка ще не почалася, і пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали собі по майданчику» (В. Нестайко); «Попереджаємо глядачів, що зйомка велась прихованою камерою» (О. Ірванець). У випадку з «кінозніманням» є вихід: «фільмування» (до речі, цього слова немає в російській). А от із «фотозніманням» усе гірше. «Фотозйомка» у слововжитку значно переважає.

• 9 •

Світлана Шевченко: Чи можна вживати «вибачаю-ся» разом з «вибачте», бо перший варіант має на увазі «вибачаю себе»?

Неправильність «вибачаюся» – це відомий мовностилістичний міф. «Я вітаюся», «лаюся» – теж вітаю або лаю самого себе? Однак таке тлумачення релевантне для розрізнення слів «нервувати» і «нервуватися»: нервую когось, а нервуюся сам. 

• 10 •

Марина, Кривий Ріг: Чомусь не люблю слів «згідна, згідний». Бо згОда, погОджуватися, погОджено, згОдиться. Останнім часом забагато і-кають, навіть там, де не потрібно. Розтлумачте, будь ласка.

Приклади з «о», які ви навели, мають відкритий склад, а «і» зʼявляється в закритому. Маємо прийменник «згідно з», а не «згодно з». Чергування [о], [е] з [і] є одним із найпоширеніших історичних чергувань голосних в українській мові – аж настільки, що в діалектах зберігається ікавізм навіть у таких словах, як ріт (рот), ліб (лоб), вівк (вовк), Біг (Бог) та інших. «Згідний» / «згідна» вживали і класики – від Лесі Українки до Олександра Довженка. Словник теж підтверджує, що правильні обидві форми: «згідний – те саме, що згодний» (не застаріле і не діалектне). Але я згодна з вами, що «згодний» і «згодна» – це основні варіанти, хоча незрозуміло, чому там не відбулося природне українське чергування.

«Главком»