Звичайні герої. Історія Богдана Майорова, який приїхав рятувати поранених за 10 хвилин після атаки на Суми 13 квітня
Коли російська ракета влучила в центр Сум, Богдан Майоров за лічені хвилини дістався до місця удару. Хлопець, який навчає людей домедичної допомоги, опинився в епіцентрі трагедії. Історію Богдана, його спогади про 13 квітня і поради цивільним — розповідає сумське видання ЦУКР.
«Синдром рятівника»
Російська атака на Суми у Вербну неділю 13 квітня 2025 року забрала життя 35 людей і понад сотню покалічила. Цей удар по-своєму травмував напевно кожного жителя міста. Водночас 13 квітня стало й черговим днем, коли українці об’єдналися й показали свою силу допомагати ближньому.
Богдан Майоров — один із тих, хто побачив із вікон квартири дим у середмісті, зібрав медичне спорядження й за десяток хвилин допомагав постраждалим на місці удару.
Хлопець родом із Дніпровщини переїхав до Сум у 2018-му. Частенько бував у місті й раніше, бо тут жили його родичі. Богдан не має медичної освіти, у Дніпрі вчився на дизайнера одягу. Але обставини змусили хлопця навчитися надавати допомогу людям.
— Батько втрачав свідомість і падав із судомами, у молодшої сестри виявили десь у п’ятому класі рак. Її довго лікували й слава Богу вилікували. Дядько, який жив у Сумах, пережив третій інсульт, я допомагав йому після цього. Так мені довелося розібратися в медицині, — розповідає Богдан Майоров.
Хлопець ділиться, що з психологами визначив, що має синдром рятівника. Каже, коли люди просто відпочивають на пляжі, він через тривожність може аналізувати, що робитиме, якщо комусь стане зле.
Богдан почав волонтерити на початку повномасштабного вторгнення. У лютому-березні 2022-го він шукав військовим в оточених Сумах амуніцію, форму. Допомагав цивільним: розвозив пакети з їжею, ліками, дитячими товарами.
— Відтоді я почав більше цікавитися й медициною. Зрозумів різницю між тактичною медициною та домедичною допомогою, яка більше для цивільних, і не потрібно працювати зі зброєю, не треба нікого евакуйовувати в безпечну зону, — пояснює хлопець.
Поступово заняття тактичною медициною принесло Богдану ще один важливий результат — він став менше тривожитися через можливі небезпеки.
— Раніше мене завжди лякала невизначеність. Коли я чогось не знав або не контролював, я виходив із зони комфорту. У мене була паніка на початку вторгнення, бо не знав, що робити й чого очікувати. Але зараз мені живеться спокійніше, ніж раніше. Я навіть не лякаюсь вибухів, попри поганий сон, — ділиться хлопець.
Приблизно пів року тому Богдан доєднався до «Купини». Це сумська громадська організація, що навчає тактичної та «цивільної» медицини. Зараз він помічник інструктора з такмеду.
— Спочатку я був просто учнем, навчався для себе: дізнавався, що треба мати в аптечці, як діяти в критичних ситуаціях тощо. Потім на сторінці «Купини» написали, що потребують інструкторів. Я пройшов кілька додаткових курсів, щоб впевнитися, що маю достатньо знань, і отримав своє місце в команді.
Спершу Богдан спостерігав за роботою колег, знайомився з внутрішніми правилами. Згодом на тренінгах став показувати учасникам, як накласти пов’язку, турнікет, як перевірити, чи все зробили правильно.
Організація проводила тренінги щовихідних: субота — теорія, неділя — практика та стрес-імітація. Зараз заняття відбуваються рідше — раз на два тижні, а також за запитом у Конотопі, Тростянці та інших містах області.
— На жаль, приходить небагато людей. Думають, що трагедія трапиться не з ними, я і сам такий був. Але, на жаль, з вами може статися все що завгодно.
Кинули слухавки й виїхали на місце
Богдан Майоров розповідає, що з вікон своєї квартири добре бачить різні куточки Сум. Тож 13 квітня, коли росіяни вдарили по місту балістичними ракетами, він одразу помітив наслідки.
— Почув перший вибух, дуже гучний. Кажу про це телефоном «Єноту», товаришу, який теж з «Купини», а він: «Та ні, нічого немає». До нього на проспект Перемоги звук дійшов лише за кілька секунд. За мить — другий вибух, ще гучніший. Ми кинули слухавки й виїхали на місце, — пригадує хлопець.
Богдана менше, ніж за 10 хвилин, довіз до Конгрес-центру товариш. Хлопець вже був у броні, з аптечками, турнікетами, в рукавичках. Щойно вийшов з автівки, оголосили про загрозу ще одного удару.
— Люди почали тікати, я трохи розгубився, але вирішив бігти до поранених. Знайшов «Єнота» й ми почали працювати вдвох. На місці було чимало волонтерів і цивільних з аптечками. Рятувальники та медики теж поступово під’їжджали, — розповідає Богдан.
Хлопець згадує, що одразу треба було вирішити, кому допомогти насамперед. Він аналізував, де є люди з видимими або невидимими травмами, ранами, кровотечами.
— Біля Конгрес-центру я нікого не побачив у той момент, тому побіг далі до Петропавлівської. Там були поранені люди й тіла загиблих.
Богдан пояснює, що завдяки спілкуванню не лише дізнаєшся про стан людини, а й підтримуєш її психологічно.
— Людині легше, вона розуміє, що не сама, поруч є допомога, її врятують. Тому розпитував про будь-що, аби відвернути від болю.
Поки триває розмова, той, хто надає допомогу, має оглянути тіло й визначити тип поранення. Якщо травми незначні — накласти бинт, якщо є кровотеча — зупинити її турнікетом чи пов’язкою, що тисне.
Коли ж серед поранених є люди, які мовчать, до них треба підійти першими, радить Богдан Майоров. Якщо людина говорить, отже вона у свідомості й може контролювати ситуацію. Але хлопець каже, що треба ретельно оглядати усіх постраждалих, і наводить приклад.
— Мені розповідали про випадок із ДТП на перехресті Героїв Крут і дев’ятого мікрорайону. З однієї автівки вийшов чоловік і сів на бордюр, каже: «Все нормально, допомагайте іншим, я почекаю». Але в нього була перебита артерія на нозі, кров швидко витікала й він помер, хоч і поводився спокійно через шок.
Найважче — бачити емоції людей
13 квітня Богдан уперше працював у реальних умовах із вибуховими травмами. На місці удару найважчим було бачити емоції людей, які втратили рідних, а не самі травми й кров, каже хлопець.
— У мене зараз так психіка працює, що негативні моменти не запам’ятовуються. Таке враження, що організм виштовхує негатив, бо його вже забагато. Після побаченого емоційно важко, постійно сняться жахи, сон поганий, — ділиться хлопець.
Коли Богдан вчився надавати допомогу, він думав, що стане зле від вигляду крові та ран. Але найбільшим випробуванням став саме емоційний тиск.
— Стоїш, а там мама плаче над дитиною, рідні телефонують, а відповіді вже не буде. Це для мене важче сприймати, ніж бачити кров і поранення, — каже хлопець.
Коли пораненим надали невідкладну допомогу Богдан із товаришами, на ношах виносили постраждалих з укриттів до бригад професійних медиків.
— На щастя чи на жаль, мені не знадобилося жодного турнікета. Далі ми обходили двори, щоб перевірити, чи немає там постраждалих. В одному чоловік каже: «Там бабуся у квартирі на першому поверсі, живе сама, не відчиняє». Ми залізли через вікно. З нею все було добре, ми просили вийти в укриття, але вона відмовилася.
Попри стрес, хлопець вирішив зафіксувати трагедію на відео. Він увімкнув камеру на телефоні й причепив його до амуніції. Богдан опублікував відео на Facebook, де його поширили понад 4 000 разів.
Що заважало рятувати поранених
Богдан Майоров каже, що на місці удару заважала хаотичність. Не вистачало чіткого алгоритму дій, тому кожен займався тим, що вважав за потрібне.
— Мала бути краща координація. Можна було поділити людей на групи, як у бойових групах є «Альфа», «Браво». Кожна має свого командира і ще один загальний для обох груп. Було б краще, якщо відповідальні люди їхали б на місце і координували, хто куди рухається, — вважає Богдан.
Також рятувальникам, на думку хлопця, заважали люди, які просто прийшли подивитися на трагедію.
— Заважали цивільні, які не мали ні аптечок, ні навичок, але прибігли подивитися. Їх було не дуже багато, та ти не міг зробити те, що необхідно, — говорить Богдан.
На думку хлопця, сцени з кіно впливають на те, як цивільні сприймають допомогу постраждалим людям. У фільмах одразу користуються дефібрилятором, роблять штучне дихання, але це часто неправильно, додає він.
— Якщо в людини критична кровотеча, і ми починаємо робити серцево-легеневу реанімацію, то ми як насос — качаємо, а кров виходить швидше, і людина швидше помирає. Тобто, ми зробимо ще гірше, допоможемо померти, — пояснює Богдан.
Хлопець підкреслює, що багато речей, які пишуть у підручниках, на практиці працюють інакше. Наприклад, за правилами при пневмотораксі треба заклеювати рану на видиху.
— Але уявіть ситуацію: всі кричать, ніч, темрява, у вас немає ліхтарика. Як ви зрозумієте в темряві, видихнула людина чи ні? А якщо вона без свідомості? Ви самі теж стресуєте. Головне — заліпити, щоб повітря не проходило, — вважає хлопець
Богдан Майоров наголошує, що в критичні моменти потрібно пам’ятати основний принцип.
— Ми рятуємо життя, а не здоров’я. Здоров’я будуть рятувати пізніше медики. Наша задача — врятувати життя.
Знати, що кладеш в аптечку
Богдан переконує, що базова аптечка для цивільного не коштує дорого — до 2 000 гривень.
— Мінімально варто мати турнікет, тампонаду, ізраїльський бандаж, оклюзійну наліпку (якщо немає, можна використати армований скотч), термоковдру, бинти. Хоча б усього по одному.
Хлопець підкреслює — аптечка має бути у швидкому доступі. Якщо ви носите її в рюкзаку, то зможете надати допомогу комусь. Коли ж знадобиться допомога вам, то незнайома людина, яка навіть відкриє ваш рюкзак, просто витратить час, щоб розібратися, що там є, пояснює Богдан.
— Китайське все дешевше, але не треба з цим експериментувати. Ми замовляли з AliExpress різні медичні речі і якість була жахливою. Турнікет можна було просто розірвати рукою, а тампонада приїхала не щільна, а тоненька.
Богдан Майоров радить регулярно тренувати навички, бо в стресовій ситуації залишаються тільки навички. Це треба робити хоча б раз на три місяці. Два вихідних виділити, попрацювати й жити спокійніше, каже хлопець.
Інформацію про тренінги з домедичної допомоги у Сумах можна знайти в соціальних мережах «Купини» або за телефоном: +38 (073) 835-85-50.
Автор: Артем Король
Джерело: ЦУКР.
Tweet
