«Крик „Путін — х*йло“ був імпровізацією»: Марина Кошкіна про фільм «Дві сестри» і ціну успіху
«Крик „Путін — х*йло“ був імпровізацією»: Марина Кошкіна про фільм «Дві сестри» і ціну успіху

«Крик „Путін — х*йло“ був імпровізацією»: Марина Кошкіна про фільм «Дві сестри» і ціну успіху

Марина Кошкіна — одна з найзатребуваніших українських акторок 2025 року. Цьогоріч ви побачите її в семи проєктах, серед яких біографічні картини про Малевича та рух Femen, перший український повнометражний зомбі-горор та україно-польське роуд-муві «Дві сестри». А ще є театр — солдаутні вистави «Марія Стюарт» Івана Уривського та «Кассандра» Давида Петросяна.

Марина славиться тим, що ніколи не втомлюється і вкладає максимум енергії у проєкт. Це ж стосується і її волонтерської діяльності, якій приділяється часу не менше, ніж акторській роботі.

Кошкіна не дуже часто дає інтерв’ю, але з нагоди виходу фільму «Дві сестри» поговорила з Viva! У фільмі вона грає Соломію, яка втратила чоловіка, але робить усе, щоб захистити доньку від цього знання. Ми почали розмову про участь у проєкті, який знімали влітку 2022-го, співпрацю з польським режисером, ставлення до успіху й те, як поєднати роботу та родину.

— З чого для тебе почався проєкт «Дві сестри»?

Для мене проєкт «Дві сестри» почався з пропозиції на роль Соломії. Напевно, мені написав спочатку В'ячеслав Бабенков (В’ячеслав Бабенков — українький актор — прим.). Він і почав всю цю історію.

— А тобі не було дивно, що твій колега-актор В'ячеслав Бабенков каже: «Ходімо зніматися, я кастинг-директор»?

Ні, не дивно, я мислю глобальніше. Мені здається, що актор може робити все і може розвиватися по-різному.

— Коли ти отримала цю пропозицію, це було літо 2022-го. Багато хто тоді думав залишати професію. Чи вірила ти, що зйомки зараз потрібні?

Чесно кажучи, я дуже смутно пам'ятаю той період. Мені, напевно, було найскладніше приймати той факт, що хтось приїде з-за кордону і під час війни зніматиме про війну. Але ми домовилися про зустріч з режисером Лукашем. Зустрілися у кафе, випили чаю, поговорили, я прочитала сценарій, поділилася своїми думками щодо цієї історії, моєї героїні, запропонувала своє бачення. І він каже: «Давайте зробимо це разом».

— Тобі було комфортно працювати з Лукашем? Чи легко ти знайшла з ним спільну мову?

З Лукашем ми легко знайшли спільну мову. Він дуже емпатична людина, мені одразу сподобалася ця риса в ньому. Я відчула, що йому ця історія так само болить, як і нам, і він хоче розповісти про неї світу.

Потім ми познайомилися з дівчатами (маються на увазі польські акторки Кароліна Жепа та Діана Замойская — прим.). Ми одразу відчули одна одну. До речі, мене дуже часто питають: «Ти що, граєш другу сестру чи першу?». Я кажу: «Ні, це дві полячки-сестри, а я граю не сестру, а дивну знайомку, яка попросила їх підвести, і вони їдуть певний шлях, знайомляться».

Їхня сміливість і рішучість приїхати сюди та знімати кіно викликали в мене довіру. Це небезпечно. Їм дійсно це боліло, вони були з нами. Нас це дуже зблизило, особливо в той час, коли поляки надавали нам надзвичайну підтримку і, сподіваюся, що вони отримали її тут. Деякі сцени у фільмі імпровізаційні. Коли дівчата зустрічаються з бабусями дорогою, ті просто хотіли допомогти, щось дати. Дівчата були в захваті від наших людей!

— Ти згадала про імпровізацію. Багато у тебе було акторської свободи?

Багато імпровізацій. Наприклад, сцена з танком. Це повністю імпровізаційна сцена. Ми приїхали на майданчик, і Лукаш каже: «Хочу ще одну сцену тобі запропонувати. Ось є російські спалені танки. Ви виходите туди і там роби, що хочеш, що відчуєш». Всередині так багато всього було. Ти ж тримався, ти міг поплакати десь вночі, тому що відчував величезну відповідальність. Ми були максимально зібрані. Чому? Тому що треба було допомагати один одному, волонтерити, підтримувати військо, згуртовуватись тощо.

Я собі не дозволяла слабинку. І Лукаш дав мені таку терапевтичну можливість викричатися, щоб почув увесь світ. Я йому кажу: «Що, можна й матюкатися?» До речі, до цього в мене не було жодного фільму, де я б матюкалася. Він каже: «Так». І крик «Путін — х*йло» був імпровізацією.

— А тобі комфортно взагалі з імпровізацією? Чи ти більше любиш, коли все зрозуміло, структуровано?

Усе залежить від обставин. Взагалі я як людина, яка готується до ролі, люблю, щоб у мене все було прописано. Я пробудовую собі лінію персонажа, придумую, це називається у нас «штучки» — на що може опертися мій персонаж, і будую собі, з чого він починає, чим закінчує, що на нього впливає, змінює. Але з іншої сторони, ти собі не можеш це продумати, тому що є партнери, які щось тобі дають, і ти маєш відштовхуватися від них. І коли щось відбувається між нами, то народжується щось третє. Для мене це дуже цінно. Часом живе партнерство дає тобі більше, ніж ти можеш очікувати. За це я люблю свою професію.

У «Двох сестрах» багато імпровізації. Наприклад, мій монолог у квартирі, який не було прописано сценарно, але я собі його продумувала. Це не так просто, що я прийшла і скажу щось — ні. Це все теж було продумано. Дуже багато сцен не увійшло у фільм через хронометраж.

Мені було складно весь той період. Чого я боялася? Я не знала, як мені грати цю жінку, яка повернулася за кордон, маючи дитину, яка втратила чоловіка. У що я вірила? В її рішення піти добровольцем служити. У це я можу повірити, бо в мене всередині є такі сили, я зможу на це наважитися. Рано чи пізно, якщо прийде той час, я зможу на це наважитися. Але повірити у втрату чоловіка і в те, що у тебе є дитина, яка зараз знаходиться у Польщі, — мені було непросто це уявити. Я це зробила так, як відчула.

Після прем'єри у Гдині до мене підходили люди, і режисер сказав, що сцена розмови з дитиною для нього найулюбленіша у фільмі. Ось так захищати дитину від всієї правди — для нього це найкраща сцена, він ніколи не бачив, щоб так грали посттравматичний синдром, як зіграла я. Там була одна можливість — прокричатися звіриною в машині, але до цього моменту я граю більш іронічно. Мені здається, що в цьому плані я знайшла якийсь правильний шлях рішення цього персонажа не через сльози, жертовність. Це характеризує нас як українців. Бо в будь-яких надскладних ситуаціях ми все одно тримаємось і реагуємо не так, як всі від нас очікують.

— Розкажи ще про майданчик. Чи було тобі комфортно в роуд-муві, коли локації постійно змінюються?

Насамперед майданчик для мене про людей, про атмосферу. Про людей, які хочуть зробити якісне кіно, які хочуть створити чесну історію, які найбайдужі. Всі абсолютно, всі департаменти. Коли я відчуваю, що комусь байдуже, мене переповнюють погані емоції і я перетворююсь на злюку.

Я людина, яка вимагає від себе дуже багато. Я не знаю, що таке відпочинок, я не жалію себе в роботі. З одного боку, всі після нашого останнього проєкту пишуть мені: «Як можна бути такою витривалою? Ти для нас просто натхнення. Я таких людей не бачила». Я читаю ці повідомлення, в мене зник голос, я не відчуваю спину. Я плачу від того, що я нічого не хочу — лише бути здоровою і відпочити. Я думаю: «Кому потрібні ці жертви?» Ні похвала, ні слава, ні гроші — я в житті за цим не женуся. Тому, коли ти сьогодні спитала, а чого ти цим не знімаєшся, чого ти не популяризуєш себе, я така: «Бл*ха, у мене ж сім прем'єр планується на 25-й рік, а я так мало про це говорю». Я не люблю сама себе піарити. Цим мають займатися інші люди в команді, а не сам актор.

А з іншої сторони, я подивилася чудове інтерв'ю зі Шварценеггером, який дав мені чарівного копняка. Він казав, що якщо ти знімаєшся в кіно, ти маєш не тільки в ньому знятися, а і брати участь, популяризувати цю стрічку. Хороше це кіно чи це навіть погане — ти несеш за нього відповідальність, поки не закінчиться прокат. Це реально правда. Ти маєш робити усе можливе, щоб це кіно побачили.

— А ти не думала про те, щовпізнаваність може тобі знадобитися для, наприклад, зборів?

Я справді про це думала. Мені дуже складно просити по життю і не хочеться випрошувати у сторис по 10 гривень, щоб збирати 50 тисяч за два тижні. Коли я збирала 400 тисяч, то організувала заходи, зустрічі з акторами, розіграші квитків, мафію з акторами. Усе повністю взяла на себе. За місяць ми зібрали 400 тисяч, а потім я місяць не могла рухатися, відновлювалася. Це можна робити краще.

Зараз я хочу допомагати ветеранам, особливо з протезуванням. Ми говорили про те, що зараз 100 тисяч людей на обліку. Це дуже дорого. І буде їх більше. А після війни буде ще більше. Не все ж покриває держава, а на кому це буде? Це буде відповідальність на нас, на інших людях. Треба робити все можливе для того, щоб наші хлопці і дівчата продовжували життя, мали руки, ноги і могли якнайшвидше повернутися до нормального життя. Тому я хочу в цьому плані розвиватися.

— А які твої акторські амбіції?

Треба ризикувати, не боятися. Якби в нас була «Малина», я б пішла в такий проєкт, про який сказали б, що це точно буде «Малина». Я б пішла проти системи. Мені не цікаво йти тими стежками, де я вже була. Я відмовляюся від проєктів, які для мене не несуть ніякого сенсовного навантаження. Ні за гроші, ні за медійність, ні за тим, що мене будуть впізнавати. Я бачу акторів, чий шлях міг би складатися по одному, а потім вони пішли туди, і це все перетворилося на медійний ринок.

— Тобто ти б не пішла на проєкт, який потенційно може стати успішним?

Ні, якщо він не буде мати певний сенс. Якщо буде супер екшн, супер фінансування, якщо це буде фентезі, — так.

— А комедія?

Комедія, якщо її буде знімати Антоніо Лукіч. Я б спробувала. Дуже складно в такому жанрі існувати, але я б ризикнула. Хай би мене побачили. Чому б ні? Мені хочеться розширювати акторський діапазон.

Є геніальні актори жанру. Назар Задніпровський, Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Олеся Жураківська, Олена Узлюк — це люди, які можуть працювати у комедії, і в них треба повчитися. Просто це не моя історія, я це не відчуваю. Кожному своє. Так само, я не зіграю модель з довгими ногами — це не моє. Але в мене є щось своє.

Мені пощастило, що в мене така зовнішність, яку мені складно було приймати, бо в школі на мене хлопці не звертали увагу і я не розбивала серця, але коли я прийшла у професію, коли почала вивчати себе, вона стала моєю перевагою. В акторській професії ти вивчаєш себе завдяки персонажам. Персонажі дають мені багато всього, кожна роль дає мені і силу, і сміливість, і розкомплековує мене. Я змінююся. Ця зовнішність мені дає можливість пробувати різне й експериментувати з нею. А це не кожному дано. Це те, чим можна користуватися в роботі.

— Ти багато знімаєшся і себе не жалієш, не відпочиваєш. Ти не вигораєш у професії?

Вигораю, але все одно в мене є перерва. Коли я роблю велику театральну роботу, то не записую навіть проби. У мене немає на це ресурсу. Я вкладаю все повністю в театральну роботу. Мені треба зосередитись і 3-4 місяці присвятити себе цій роботі. Так само і у зйомках кіно я намагаюся присвятити себе повністю тільки цьому.

Я вигораю, звісно. Після кожної роботи я знесилена. У мене вже певна традиція — я їду відпочивати. Беру книгу, читаю, проводжу час з родиною, ходжу по вулицях, дихаю свіжим повітрям — мені більше нічого не треба. Тому, щоб щось дати, треба це десь брати. А щоб це десь брати, треба шукати ресурси, де ти це можеш брати.

— Яке місце займає у твоєму житті театр, а яке — кіно?

Для мене важливі і кіно, і театр. Я не розділяю. Я вибір роблю тільки через те, що в театрі я працюю офіційно. За тебе роблять вибір, і ти маєш бути на роботі. Але з іншої сторони, якось мені щастить, що коли я працюю в театрі — я не знімаюся, а коли знімаюся — немає роботи в театрі. Тому щодо графіку в цьому плані легше. Поки мені цікаво, а коли буде нецікаво — буде щось інше. Я до повномаштабки хотіла піти отримати другу освіту — вчитися на кінорежисуру.

— Як ти поєднуєш зайнятість і час з родиною?

Мене родина дуже підтримує і вірить у мене. Хоча почуття провини постійно з’їдає мене, що я не можу присвячувати час настільки, наскільки мені хотілося б. Але з іншої сторони, аналізуючи, не може бути середини. За все ти платиш певну ціну: час, здоров’я. От зараз у мене закінчився проєкт, і я присвячу час рідним: поїду на декілька днів до своєї родини, побуду з нею. На все, що я роблю, мене надихає сім’я. У мене є певні цілі: якщо я зароблю кошти — щось придбаю для сім’ї, підтримаю маму, братів-сестер, щось куплю, про що вони мріяли. Я не кажу про те, що є цілі розвивати українську культуру, це все і так зрозуміло, це моя відповідальність перед своєю країною — робити це якісно, професійно, з усією любов’ю. Але сім’я завжди зі мною.

Фото: пресслужба

Джерело матеріала
loader