Білий квиток для ветерана

Зараз Україна потребує вмотивованих бійців. Після війни вже вони чогось потребуватимуть, а саме: гідного життя. На жаль, я давно не вірю в Міністерство ветеранів чи щось на кшталт цього. Та є ідея.

Держава може запропонувати бійцю хіба що пільги чи пенсії. Це все добре, коли йдеться про старість. Однак ви ж самі розумієте: після війни не всі будуть пенсійного віку. Тобто вивільниться велика кількість людей середнього віку. З бойовим досвідом та бажанням працювати. У когось, до речі, ці фактори будуть пов’язані і з майбутнім.

Як зауважив один наш читач, не пусти таких до приватної військової компанії — самі дійдуть.

Звісно, ПВК уже знають, що українці працюють добре. І це, думаю, не секрет. Колись і в лавах «Вагнера» наших співвітчизників вистачало — то що, трагедію із цього робити? Як на мене, це більше як показник, що за нашими бійцями реально ганялись наввипередки.

Звісно, хочеться, щоб наших ветеранів не було в організаціях на кшталт «Вагнера». Тоді роботу в ПВК треба легалізувати. Інакше потайки вони кудись туди й потраплять.

Я не депутат і не збираюсь із ними конкурувати. Але у змозі сформулювати, як можна прив’язати військову кар’єру до дійсно гарної роботи в приватній військовій компанії. По суті — дати ПВК можливість робити те, чого не здатні робити міністерства. Не підігнати паперову квіточку на День прапорщика. Дати як реабілітацію, так і роботу.

Тут є дві мети. Державі зараз потрібні люди з характером, які не відбувають номер. Цим людям необхідні певні привілеї. Як на мене, право працювати в ПВК — теж привілей.

Наче очевидні речі кажу, але часто держава сама до них додуматись не може.

У нас буде багато ветеранів. Серед них частина самі захочуть побувати в лавах цілком легальних найманців. І я не хочу, щоб конкуренцію їм становили перекачані «лопухи» зі спортзалів. Бо ті служили, а ті — ні. От тільки платню на рівні кількох тисяч доларів за легку пригоду захочуть і ті, й інші.

Тому перше — майбутній найманець має відслужити. Під час війни, ясна річ, не в підрозділі спецпризначення для спецзавдань у засекречених спецреєстрах.

Ні, шановні. Багато хто служить у звичайній сухопутці, ДШВ, ССО та інших веселих «не надто спеціальних» військах. Сарказм, бо під час війни всі вони бувають у полях як звичайна піхота на позиціях. Тому, на мою думку, претендент на відбір у найманці дійсно повинен мати бойовий досвід. Мене не цікавить, чи він у ліпшій фізичній формі після війни.

Або ухвалюйте закон, або змиріться з беззаконням.

Тому посвідчення учасника бойових дій, будь ласка. Для початку.

Так, інколи його важко отримати через бюрократію. У вас не таке фото. Ой, не так оформили, надішліть повторно (розглянемо, щойно помремо від старості). Все це правда. Однак для такого рівня, мабуть, без цього ніяк. Бо це не зробить вам ліцензію на роботу в ПВК автоматом. Це лише бар’єр на шляху до відбору.

І той, хто намалював собі УБД за героїчну поїздку в Краматорськ — він потрапить лише на перший щабель відбору. Зате його обов’язково зріжуть на наступному.

Я впевнений, що зріжуть. Річ у тім, що для хитрунів важлива тиша. Бажано ще й у правильному кабінеті, куди не зайде з вулиці чесна людина. І всі це розуміють. Тому фінальні випробування з фізичними навантаженнями я б радив робити публічними. Гідним людям нічого соромитись: там, по ідеї, усі будуть ветеранами.

Зате хитрі любителі кабінетної дипломатії цей етап на 100% собі не гарантують. І, як на мене, тут публічність — головний аргумент.

Доволі прагматично. Хіба ні?

Потрібні ще й додаткові стимули. На випадок наступної війни знову знайдуться люди у високих кабінетах, яким кортітиме погратись у популярні рішення. Мобілізація? Та ні, пустимо як попало всі процеси. Ось у вас ветерани є. Нехай знову за решту повоюють, не отримавши за це жодної переваги над рештою. Таке ставлення бісить.

Тому скажу не дуже популярну річ. Ветеранів з ліцензією на роботу в ПВК варто виводити з-під призову на наступні війни. І тоді це дійсно гідна опція.

Добровільно ці люди все одно зможуть воювати, якщо захочуть. А якщо десь будуть у нелегальній ПВК гасати полями сонячної Африки — так без бажання вони й так не повернуться. Краще зафіксувати їхні права у законі. Бо якщо не матимете бажання, вони ж все одно ці права собі здобудуть у вкрай творчий спосіб.

Як правильно: «Якщо ви воювали та заслужили ліцензію — вже навоювались».

Як неправильно: «Ой дякуємо, ось вам безкоштовний проїзд на автобусі. Коли знову нападуть росіяни, ви побіжите першим помирати на Донбасі». Тобто як зараз.

Потрібні привілеї. Тоді це стимулює гарно служити в армії, бо служба — вже не одна з пригод у житті, а частина твоєї історії. Тим паче, загроз немає: до приватних військових компаній потраплять далеко не всі. Їхній розмір дещо не співпадає з масштабами наших військ. Та й ліцензію, знову ж, отримають не всі.

А ось ці побігеньки за українцями на тіньовому ринку найманців — вони триватимуть рівно до того моменту, коли ми вийдемо на легальний ринок. Усе пов’язано.

Так само я не бачу причин боятись корупції. Звісно, хтось захоче понавирішувати собі ліцензію на ПВК. Через кума. Через свата чи хлопця свого брата. Я навіть упевнений: хтось зараз читає цей текст і сам мимоволі задумався про подібне. І, повірте, не буду розписувати пункт про корупцію. Бо маю три контраргументи.

1. Корупція — не поле діяльності армії. Відповідно, ми не маємо обмежувати військо через такі ризики.
2. Корупцією мають займатись правоохоронці. Буду радий, якщо вони цим нарешті і займуться, бо щось пора б уже.
3. Корупція буває всюди. Якщо ми маємо через неї скасувати армії рецепт соціального ліфту — мабуть, простіше жити в печері і взагалі нічого не робити зі своїм життям. Бо раптом корупція. Раптом двірник понавирішував собі за мітлу.

Третє. Окрім розповідей про працевлаштування, є ідейний бік питання: нам потрібен соціальний ліфт для ветеранів. Те, що не купується і не крадеться. Те, що згадують у розмовах як сподівання на гідне майбутнє. Те, що можна лише заслужити. Бо ті, хто «у кума» зроблять собі ліцензію, на серйозних іспитах проти реальних ветеранів не надто й вивезуть. Це система, що фільтрує сама себе.

Не вміємо «за»? Почнемо «проти», а там як піде.

Коли твої особисті амбіції стали частиною колективної мети, це не може не вплинути на рівень дисципліни в армії загалом. А ще це має бути максимально справедливо.

Тому четверте — окрім самих документів (УБД), важливо врахувати кількість днів «на нулі». Я умисно перекинув цей пункт далі по тексту, щоб якісь хитруни розкатали губу і були змушені її назад закатувати. Так, у ветерана з найкращих частин ДШВ завжди буде більше шансів, ніж у ветерана з менш задіяних підрозділів.

Комусь ці дні не домалювали, бо в стройовій сидять довбні. Але так майже всюди. Певний фільтр усе ж потрібен. І він має бути універсальний.

Справедливість важлива. Наприклад, сидить дядько з тилових штабів і каже: «Якого чорта не можна просто з УБД прийти й отримати ту ліцензію?». Може, він дійсно хороша людина. Або ні. Проте відповідь має бути однакова в обох випадках. І ця відповідь: вибачайте, ось у нас є переведення до бойових бригад, можете піти туди та отримати більше шансів.

Більший ризик, більше шансів. Коли в армії США так розігрували демобілізацію за набрані бали, ніхто чомусь не скаржився.

Ще ризикну подумати, що такі штуки корисні для економіки. За задумом, ми виводимо з тіні людей, що заробляють доволі гарні суми. Оскільки вони мають удома повний легалайз своєї діяльності — цілком імовірно, що в Україні вони й бачитимуть своє майбутнє. Тобто будуть приносити державі валюту. Втім, це примітивні роздуми. Нехай ліпше на такі питання відповідають фахові економісти.

Звісно, є нюанси. Щоб усе запрацювало, потрібні зміни в законах. І далеко не всі вони будуть популярні.

Наприклад, спростити документування бойового досвіду. Комісії в Міноборони, які можуть тижнями перебирати папірці — це цирк, а не рівень війни. Ми так до 2152 року будемо всіх оформляти. Якщо це критерій, це має бути доступно для всіх гідних.

Та й самі ПВК не можна пускати на самотік. Вони швидко стають автономними. І я не в захваті від ідеї, що якась парамілітарна структура раптом почне грати за якогось політика. Потрібні чіткі правила. Особливо це має стосуватись зберігання зброї на території країни. За кордоном тією зброєю машіть як хочете. Тільки врахуйте, що у Радбезі ООН українська дипломатія вас відмазати не зможе.

На цьому моменті натовп фанатів ПВК мене прокляв.

А, точно. Хотів написати ще одну думку із цього приводу. У разі легалізації було б варто запровадити часове обмеження на підписання контракту.

Не переживайте, панове власники компаній, ніхто ваших бійців назад в армію не забере. Але й ви не обманете їх контрактами на сто сорок років без урахування інфляції. Не пропишете там юридичні пастки. Воно ж легально. Якщо нашого ветерана все влаштувало, він із вами ще щось підпише. Якщо це була кабала — ну, тоді ви дебіли. Погано бути вами.

Україна — це наша Батьківщина. А хотілося б, щоб це був і адвокат, який захистить права того, хто вже захистив решту населення.

Сподіваюсь, колись так і буде.