Українська аспірантура замість бути рушієм прогресу перетворилася на малоефективну систему імітації наукових досліджень, яка більше приваблює ухилянтів, аніж таланти. Про це пише науковецьРостислав Панчук у своїй статті "Аспірантура в Україні: як ми втрачаємо покоління молодих вчених і як можемо це змінити" для ZN.UA.Така ситуація призводить до втрати молодих кадрів, відсутності проривних розробок і старіння ключових наукових галузей.
Основні проблеми: низький рівень стипендій, перевантаження навчальними курсами, нестача фінансування досліджень і надмірна бюрократія. Через це аспірантура стала прихистком для ухилянтів, а не для тих, хто прагне займатися наукою.
Панчук пропонує реформувати аспірантуру за прикладом міжнародної практики, і для цього потрібно зробити кілька кроків. Перший — перехід до проектного фінансування через наукові гранти (щоб науковці у грантову заявку закладали стипендію для свого аспіранта). Другий — радикальне спрощення освітніх прогам на користь збільшення часу на дослідження. Адже зараз, за словами Панчука, власне на дослідження залишається близько року з усього часу навчання в аспірантурі.
Автор також пропонує відновлення великих вчених рад для прозорості захисту дисертацій. Третій крок — створення умов для реальної конкуренції серед молодих дослідників.
Замість того, щоб держава щороку автоматично виділяла бюджетні місця на аспірантуру (незалежно від реальної потреби і якості кандидатів), пропонується перейти на проектну грантову систему. У цій системі місця для аспірантів прив'язуються до наукових грантів, які отримують установи або наукові групи через чесні конкурси (наприклад, МОН або НФДУ). Це підвищує конкуренцію серед випускників в аспірантуру, бо кількість доступних місць обмежена, а також мотивує обирати аспірантуру заради реальної наукової роботи, а не задля формальності чи відстрочки від мобілізації.
Якщо зміни в аспірантурі не будуть запроваджені, Україна ризикує остаточно втратити науковий потенціал у критичний для неї момент, вважає Панчук.
"Сьогодні аспірантура більше нагадує пережиток минулого, ніж інструмент розвитку країни. Чи здатні ми нарешті зробити її джерелом справжнього наукового прориву?" — підсумовує він.