Поліція почала війну проти журналістів?
Журналіст за обмежувальною стрічкою.
– Знаєш, чим поліцейський відрізняється від журналіста? – спитав офіцер, вчепившись у моє плече. – Поліція захищає людей. А ви, журналісти, заробляєте на стражданнях.
Він сказав це одразу після ракетного удару по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві, не пропускаючи на подію. Ми з колегами намагалися розповісти світу, що сталося.
Таке я чув і раніше. Але вчора, у Києві, біля ще димлячого після обстрілу житлового будинку, поліцейський бив по камері мого колеги. Він заважав знімати. Заважав працювати.
– За стрічку! – кричав він.
Здається, поліція почала війну проти журналістів. Вони ховають обстріли. Приховують руйнування. Не дають світові бачити.
Коли я працював у Газі, усе було інакше. Після авіаударів палестинці шукали пресу. Люди витягали поранених з-під завалів і несли їх до камер.
– Покажи це світу! – кричали вони.
Це працює, і зараз це особливо помітно з реакції світу.
У 2022 році війна прийшла до нас додому. Тоді міністр внутрішніх справ Денис Монастирський зрозумів головне: без преси ми програємо. Без преси Захід не побачить трагедії України, і допомоги не буде.
Він зробив усе, щоб світ дізнався про Бучу. Його люди вивозили нас у найгарячіші точки. Ми літали його гвинтокрилами на місця важких ракетних ударів у Вінниці та Запоріжжі.
Я памʼятаю, як російська пропаганда розповідала про манекени у Бучі. Але доступ журналістів ламав ці міфи. Монастирський переміг пропаганду. Тоді поліція, рятувальники і журналісти працювали разом. Він сам приходив до нас і питав:
– Що ще потрібно, щоб світ бачив правду?
Ми говорили. Ми показували. Світ чув.
Через рік він загинув. Гвинтокрил упав. І разом з ним розбилася наша інформаційна війна.
Зараз ми її програємо.
Є проста істина: не було журналістів – не було події.
У суспільстві формується думка, що журналісти – підлі, що вони своїми камерами лізуть у людський біль, показують страждання надто близько.
Повірте, я плачу, коли це знімаю. Але якщо я цього не покажу – значить, я заплющив очі. Приховав правду від світу.
На головному фотоконкурсі перемагає фото страждаючого російського солдата. Росія заливає пропаганду мільйонами доларів. Усе частіше лунає: «Це Україна напала». А у нас усе частіше звучить:
– Журналістів не пускати. Занадто криваво.
За стрічку. За заборону. Приберемо, підметемо – тоді можна.
Здається, ніби поліція працює проти правди. Їм подобається новий меседж, створений Кремлем: українські журналісти заробляють на крові. І замість допомагати – треба заважати.
Російська пропаганда за це дуже вдячна.
Якщо це не зміниться – ми залишимось одні. Світ відвернеться. А тоді поліція пересяде з нових західних пікапів на старі російські «буханки».
Я багато років висвітлював роботу поліції. Я знаю чесних офіцерів і генералів. Зараз вони на фронті.
Хочу сказати керівникам поліції: журналіст з акредитацією Міністерства оборони часто має досвід поведінки у гарячих точках більший, ніж багато офіцерів.
Журналіста з акредитацією треба сприймати як рятувальника – і всіляко допомагати йому.
А тим, хто відповідає за інформаційну політику країни, потрібно терміново змінювати наративи – і пишатися своїми журналістами.
У цій війні загинув 91 журналіст. Майже стільки ж, скільки рятувальників.
Але журналістів – у рази менше.
Це штучний продукт.
