Крымская ловушка Трампа: зачем США "разрешение" Украины, чтобы назвать полуостров российским

Американські медіа, яким злили зміст "контурів мирного плану" Дональда Трампа на одну сторінку, першим пунктом подають ідею надати згоду США визнати "російським" Крим де-юре.

При цьому підкреслюється, що США не вимагають такого кроку від України (і, можливо, від держав ЄС): Київ зберігатиме де-юре визнання своїх кордонів у своїх конституційно визначених межах.

Про це президент США напряму пише у своєму профілі у Truth Social: "Ніхто не просить Зеленського визнати Крим російською територією".

Після чого вже речниця Білого дому Керолайн Левітт під час спілкування з журналістами на території Білого дому наголосила, що США не вимагають від України визнати Крим "російським".

Може здатися, не така вже велика проблема? Навіть "Європейська правда" пише, що "це цілком може бути компромісом, який задовольнить також Росію і держави ЄС, від яких теж ніхто не вимагатиме визнання анексії".

Може, дійсно, Україні варто погодитися? Ще й подати це як добру волю до компромісу на шляху до миру? Адже зрештою США можуть цілком самостійно визнати російську анексію Криму і без дозволу України – то що ми тут втрачаємо?.

Насправді тут може ховатися величезна пастка.

Справді варто задуматися: навіщо тут американцям може бути потрібна згода України?.

Якщо змоделювати подальші кроки, то висновок однозначний: бо це важливо для легітимізації і міжнародного схвалення всього пакету "угоди", яка зрештою може зруйнувати наші міжнародно визнані кордони.

У чому, власне, і полягає задум Кремля, який через Віткоффа просунув цю ідею у "мирний план Трампа".

Адже цілком логічно припустити, що після згоди України росіяни спробують "освятити" цю "мирну угоду" так само, як свого часу Мінські домовленості.

А саме – внести, разом з "посередником" (цього разу – США), цю "пакетну" угоду на схвалення Ради безпеки ООН.

У цьому пакеті буде пункт про визнання з боку США юридичної приналежності Криму Росії.

Далі можна уявити, що буде: США і РФ, як постійні члени РБ ООН, ставлять питання перед всіма іншими: голосуйте за мир, тим більше, що Україна вже погодилася з цим пакетом, включно з формулюваннями щодо Криму.

А далі вже РФ і США на основі резолюції РБ ООН скрізь казатимуть, що міжнародно визнані кордони РФ включають Крим.

Звісно, Україна з цим не погоджуватиметься і наполягатиме на своєму трактуванні, на своїй Конституції, на інших міжнародних документах (попередні резолюції Генасамблеї ООН тощо), якими експліцитно згадується належність Криму Україні.

Але тут вже буде неочевидно, чия позиція зрештою переважить.

Наразі навіть союзники Москви, такі як, наприклад, Іран чи Китай, не визнають (принаймні, прямо, офіційно) належність Криму РФ.

А після прецеденту такого визнання з боку США, освяченого Радбезом ООН, у рамках мирної угоди, на яку погодилась Україна – кількість країн, які будуть готові піти на подібне визнання, напевно зросте.

Тим більше, що Москва пропонуватиме таким країнам різні матеріальні "плюшки", та ще й шантажуватиме адміністрацію США (а та, своєю чергою – інші країни) продовжувати фарисейський тиск про визнання належності Криму "заради миру".

Українську позицію напевно підтримуватимуть європейці.

Адже принцип непорушності державних кордонів як принцип міжнародного права отримав найбільше визнання саме у Європі – зокрема, у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі 1975 року).

Але на глобальному рівні такої однозначності немає.

Зокрема, Статут ООН наголошує на мирному вирішенні суперечок, але не згадує про непорушність кордонів серед своїх засадничих принципів (стаття 2 Статуту).

Зрештою, після заснування ООН у світі відбувалося багато змін державних кордонів, у тому числі – у процесі деколонізації.

Існують ситуації, де відсутнє однозначне міжнародне визначення кордонів – наприклад, у випадку ізраїльсько-палестинського конфлікту, індійсько-пакистанського конфлікту щодо Кашміру, марокканської окупації Західної Сахари тощо.

Зрештою, найближчий для нас кейс – Косово.

На відміну від всіх подібних кейсів у світі, українсько-російський конфлікт, з точки зору міжнародного права зараз, навіть важко назвати територіальною суперечкою – бо існують чіткі міжнародно визнані кордони України, у яких всі держави-члени ООН, а також сама РФ, визнали її незалежність у 1991 році і які ніхто, за винятком РФ зараз, не ставить під сумнів.

Але, якщо ми погодимося "дозволити" США визнати анексію Криму Москвою – то кількість країн, які погодяться визнати кордони України у новій "американо-російській інтерпретації", може виявитися якщо не більшою, то співставною з кількістю країн, які лишатимуться прихильними до україно-європейського трактування.

Таким чином, буде розмите поняття міжнародно визнаних кордонів України, тобто ключовий аргумент, на якому будується українська міжнародно-правова позиція зараз.

Адже саме міжнародне визнання кордонів держави з боку інших держав є головним, а не те, що у неї прописано у Конституції.

Ось така навіть не "многоходовочка": США (і Москва) розуміють, що Україна ніколи не визнає Крим частиною РФ і ніколи не змінить свою Конституцію.

Але США і РФ на пару можуть просунути міжнародне трактування кордонів України без Криму – якщо тільки Україна погодиться на здавалося б невеличку поступку і "дозволить" США зробити те, що вони можуть зробити і без "дозволу" України.

Саме тому такий "дозвіл" Києва може виявився величезною стратегічною помилкою, як мінімум – не меншою за Будапештський меморандум.

Що ж робити? Відстоювати українські червоні лінії.

А саме, що Україна може, за певних умов, погодитися з тимчасовою втратою контролю над тимчасово окупованими територіями – але не на юридичне визнання анексії жодних з них, включно з Кримом.

Це має означати і незгоду на визнання такої анексії іншими державами.

При цьому слід розуміти, що США чи інші держави зможуть (як і зараз) самостійно піти на такий крок і без згоди Києва.

Але у такому сценарії у нас буде більше аргументів наполягати, що такі кроки суперечать консолідованому міжнародно визнаному визначенню кордонів України.

Тому, якщо розглядати варіанти можливих компромісів щодо тексту потенційної мирної угоди – то у ньому просто не має бути пункту про юридичний статус Криму.

Стаття відображає позицію автора і не обов'язково збігається з позицією редакції та Міжнародного фонду "Відродження".