Східняцький хліб

"Наша баба Оксана померла", – почув у слухавці сумний жіночий голос із німецького мобільного номера… Я не одразу пригадав тривожне літо 2023-го, коли майже цілодобово приймали людей, які тікали від війниЗдебільшого біженці мовчазні, бо стомлені й закриті в собі. Їхні думки – ще серед неспокою, переляку, образ, люті та зневаги. Привітавшись кивками голів, поскладали клунки в багажний відсік, і бусик повіз родину з Мелітополя ще заспаними селами в Чортків.– Наша мама пече найкращий хліб на весь Мелітополь, – почувся голос серед сонної невагомості.На обличчі літньої жінки кволо розплющилося одне око.– Розкажіть про свій хліб.Бабця плеснула в долоні й голосно засміялася.– Та стидно мені розказувать осьо при людях! Мене отдали замуж у 15 год. Я його страшенно не хотіла. Йому було 19 год – навіщо мені таке старе, думала собі. А свекруха була розумна. Ото каже, за кілька днів, якщо хочеш, можеш іти додому. Боже, я мало не розплакалася від щастя! Ступаю на подвір'я, а батько питають, чому прийшла? Я як почну плакать – і батькові в ноги. Умоляю, щоби не одганяв, бо втоплюся. Коли ж я вже була в хаті – обережний стук. Заходить мій чоловік, а за ним свекруха з величезним клунком і каже: "Ваша дочка сказала, що не може в нас жить. То я зібрала Василеві дещо з пожитків – хай поживуть у вас". Батько голову опустили й кажуть: нехай. А в мене душа в п'ятки: це ж шо я наробила? У нас у хаті без мене четверо дітей, а тепер получається, що я татові ще одного привела – і він вже має шістьох? Я як заору переляканим голосом: "Ні! Ми будемо спать у тебе!" Він починає взуваться, скручує пожитки – і повертаємося до нього на хутір. Потом наші мандри все життя пригадували. Все запитували: "Ти туди чи абратно?" або "Де твої перини?" Бо він туди йшов із перинами і назад вертався з перинами.– Мама, та про хліб розкажи!Бабуся милосердно дала нам відреготатися, а потім продовжила, перебираючи худими жилавими пальцями ворсинки на хустці:– Каже свекруха, що вони всі йдуть у поле, бо тода совхоз був. А я маю спекти хліба. Лише пам'ятала, як мама наливали в ночви воду. Підігріла відро води. Ну мені ж 15 год. Набила туди з десяток яєць. Притягнула серед хати мішок з борошном і давай вбухувать. Пол мішка туди пашло. А тут заходить тьотя Катя. Сусідка свекрухи. Глянула так подозрітєльно і каже: "Ну нічо, будете мати надовго хліба". Не знаю, звідки в мене стало здоров'я все те місити. Побігла помити обличчя від муки й тіста, забігаю, а воно в ночвах подушкою і приготувалося втікать. Весь день пішов на те, що я ледь встигала тістові не дати випасти. Приходять свекор зі свекрухою. Стали у дверях. А я їм кажу: говорила тьотя Катя, що хліба надовго стане. Ми зі свекрухою дивимося одна на одну. Я тоді не витримала, хапаю хустину і, плачучи, біжу додому. Розповіла мамі, сидимо й ревемо обидві. Чуємо тато з кимось розмовля. І заходить мій чоловік. З тією ж периною. Спали в нас. Зранку мене прикликала баба Настя. Наша сусідка. Вона була молодша од моєї мами. Жила одна. І її називали чомусь баба Настя. Осьо в баби Насті я і навчилася пекти хліб.– Нам секрети баби Насті розкажете?– Чого ж не розказать? Баба Настя брала літру води, вливала туди пів криночки олії, сипала дві жмені цукру, пів жмені солі й ложку оцту. Усе то мало закипіть. Як остигало, то розбавляла п'ять ложок тієї води з пів кринки закваски. Коли підходило всипала борошна.– Білого?– Різного. Яке було, теє і брала. Вимішувала й лишала. Потім розкладала у форми. Ще пів годинки чекала. І закладала на годинку в піч. Я, бува, замість цукру меду давала. А олію в нас б'ють запашну. Ото спечу хліб, діти голодні зі школи поприходять, а він ще теплий. Поки приношу ніж, а вони хліб повлупали і їдять з молоком. Чоловік не раз казав: ти мені свого хліба не підсовуй. Намащував масла, в нас три корови було, ми щороку здавали щось на м'ясо. Чотири дівчини в хаті росло, нада було придане копить. Поїсть масла. А борщем потім я свиней гостю.Бабуся киває рукою, ніби просить почекати. Ми автоматично почали сміятися за нею, а вона замахала рукою, що не треба.– Ото розпочалася война. У мене вже Оксанці 1 год. Приїхала на косовицю грузова, й забрали чоловіків до воєнкомату. Я плачу. 17 год, у тебе немовля на руках і одбирають чоловіка. На другий день дізналася, що сплять они на полу, бо чекають відправлення. Схопила перину й пішки понесла до району. Принесла до воєнкомату й кажу постовому, що тут десь мій чоловік чека потяга і спить на полу. Он послухав і кудись побіг. Приходить четверо солдатов і офіцер. Офіцер каже: "Дєвушка, беріть свою періну і бєгітє с нєй далеко-далєко, пока ніхто не увідєл, кому ви періну прінєслі. С нього буде вся армія сміяться". Я возращаюсь і плачу. Чотири года чоловік отвоєвал. Без двух пальцев вернувся. Ой, я потому і нєнавіжу Путіна. Он нє відсидиться в своєму бункері. Сколько бєди надєлал… Все йому повернеться! У сусідньому селі согнали до школи дітей, наказали одягнуть пілоткі і сказали, що ани тепер рускіє. Так спеціально роблять, шоб відбити в дітей пам'ять. Да у нас рускіє єслі кагда і билі, то в канавах п'яниє блєвалі. Ось такі рускіє. Хочуть вирубати наше коріння, як то роблять з деревами. Щоби росли лише їхні будяки. І тоді скажуть, що то їхня земля. Нікада так не буде!Поки ми їхали, то адаптовували з донькою її перепис. Бабуся відійшла, але залишила по собі прекрасний рецепт хліба. І подумалося, було би добре, якби в нас з'явився хліб "Мелітопольський" – пшенично-житній, вологий, з апетитними дірками в м'якуші.