"Наші воїни тримаються попри все"

Бійців на передовій немає ким замінитиПісля початку повномасштабної війни мої пріоритети, звична робота психологом перевернулися з ніг на голову. Але все одно треба було щось робити. Спочатку продовжував надавати психологічну підтримку. Намагався працювати по максимуму. А 2023 року вступив до лав ЗСУ. Пішов до районного ТЦК і попросив дати мені повістку. Звісно, я сподівався, що мої навички та досвід роботи психологом можуть стати у пригоді. Але водночас розумів: щоб проявити себе на війні, доведеться все розпочинати з нуля. Саме на нього я і потрапив за півтора місяця у складі підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади.У підрозділ прийшов як звичайний піхотинець першого стрілецького батальйону. У нас була своя ділянка фронту під Бахмутом, де мали тримати позиції. За потребою підтягувати додаткові боєкомплекти чи будматеріали. Також доводилося евакуйовувати поранених, забирати тіла загиблих. Через певну кількість днів на позиціях нас змінювала чергова бойова група, і тоді ми виходили на відпочинок.Спілкування з побратимами залежить від конкретного місця. Якщо на бойовому виході, то розмови переважно про обстановку навколо. За цим маємо постійно стежити. Також треба облаштовувати чи відновлювати позиції. Від цього залежать безпека та життя. А ось коли виходили з позицій на відпочинок, то теми для спілкування були різні. Про дітей, родини, історії з життя, омріяну майбутню відпустку.Найбільше запам'яталася одна зі спроб штурму наших позицій, яку ми успішно відбили завдяки злагодженим діям усіх, починаючи з командира роти і закінчуючи мінометниками. За цей час у мене з'явилися три нові дні народження. Вразила постійна взаємодопомога.Основним психологічним фактором у війську, який почав проявлятися ще два роки тому, є емоційне виснаження. Це природно. На нулі багато бійців давно має сильну моральну втому. Її можна було б зменшити, якби проводили ротацію, коли через три місяці бойовий підрозділ виводять із передової на відпочинок і відновлення на кілька місяців. Але бійців немає ким замінити. Якби воїни мали можливість відновитися морально та фізично, то не було б таких жахливих відео у тіктоку, коли наш виснажений боєць відверто каже: "Найбільше мрію, щоб мені відірвало ногу по коліно. Тоді зможу, хоча б на якийсь час залишити війну та відпочити…"Історій, коли дружина виїхала за кордон, а потім заявила чоловіку-військовому, що там знайшла собі іншого, чув, на жаль, багато, але не в нашому підрозділі. Якщо такий шлюб уже тріснув, врятувати його майже нереально. Військові, якщо в них не виникає потреби проходити реабілітацію за кордоном, поїхати туди не можуть. Навіть якщо й малі діти, дозвіл на виїзд отримати важко. У командування є побоювання, що бійці не повертатимуться. А намагатися вирішити проблему збереження стосунків суто завдяки інтернет-зв'язку – марна справа.Іноді запитують: коли військові їдуть додому у відпустку, про що не варто з ними говорити? Багато залежить від емоційного стану самого військового. Наприклад, якщо рідні бачать його закриту емоційну напруженість, не потрібно лізти до нього з проханням щось розказати. Але якщо він сам починає розповідати – будь-якими словами, в жодному разі не треба його зупиняти. Навіть якщо це якісь жахливі речі й у бійця починають литися сльози, все одно треба дати йому виговоритися. Це, звісно, стосується дорослих. Малим дітям краще взагалі таких історій не слухати.У мене так і не з'явилася можливість працювати військовим психологом. Для цього треба пройти додаткове на­вчання. До того ж я прихильник серйозного та комплексного підходу в такій справі. Оскільки рівень кортизолу на нулі є високим, то наших бійців із ситуації хронічного стресу треба обов'язково виводити у прямому значенні цього слова. Це можна було б зробити завдяки ротації. І вже в більш спокійних умовах, подалі від передової, після діагностики надавати кваліфіковану, комплексну психологічну, а в багатьох випадках і психіатричну допомогу, ретельно опрацьовувати набуті психоемоційні розлади. Вони, до речі, серед іншого і призводять до того, що багато бійців зловживає алкоголем, дехто впадає в наркотичну залежність, ігроманію. Через це страждають і їхні рідні.Нині я не на передовій. Під час чергового бойового виходу отримав важку травму, знадобилася операція. З лікуванням допоміг благодійний фонд "Здоров'я українського народу" через спеціальну програму "Врятуй кінцівку". Зібрали гроші й оплатили роботу хірургів в одній із харківських лікарень. А від старшого військового командування все тихо. По ситуації, яка сталася зі мною, досі не провели службового розслідування. Але це все дрібниці порівняно з тим, як важко нині хлопцям на нулі. І саме тому я з величезною повагою ставлюся до тих, хто продовжує у складних умовах боронити нашу країну. Наші воїни тримаються попри все.На мій погляд, держава робить недостатньо для поранених бійців. У нашій країні існує Комітет з питань запобігання і протидії корупції, а Комітету з питань поранених досі немає.Шанси на вдале закінчення війни залишаються завжди. На жаль, ситуація знову стає складнішою через позицію керівництва Сполучених Штатів Америки. Але не треба забувати, що у США є різні політичні сили. А голосування за бюджет їхньої країни буде потребувати консолідації Респуб­ліканської та Демократичної партій. Тому якщо з бюджету Америки викреслять допомогу Україні, його не затвердить Конгрес. До того ж я впевнений, що і Європа продовжить нас підтримувати. Та врешті-решт цю війну буде зупинено. Сам факт, що наша країна вистояла і змогла втримати ті території, які є сьогодні, – це вже велика перемога.