/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F128c5eeb5a217158d29a92c423f4e84d.jpg)
"Історія писалась у чаті з подругою": цікава розмова з авторкою книги "Мертва вода живого міста"
З нагоди Всесвітнього дня книги 24 Канал у рамках рубрики "Розмова про професію" поспілкувався із сучасною українською письменницею, авторкою книги "Мертва вода живого міста" та нашою колегою Мар'яною Бекало. Вона привідкрила залаштунки своєї діяльності, того, як відбувався процес видання її першої книги, а також того, що вона хотіла б дізнатись до того, як отримала омріяне "так" від видавництва.
Історії – спосіб боротись зі страхами
Коли у тебе вперше виникло бажання писати? Про що були перші твори?
Я завжди любила вигадувати історії. Років з 4 – 5 почала дофантазовувати продовження улюблених книжок і серіалів. Зараз можна сказати, що це були фанфіки, але у 2003 такого слова не знала. Першу казку написала у 8 років. Здається, там було щось про дівчинку і ворона, з яким вони заприятелювали.
У 15 на уроках почала продумувати вже дорослу казку. З доволі темною атмосферою. Сюжет розмився у спогадах, але головною героїнею була рудоволоса відьма з зеленими очима. Через 10 років вона знайшла своє місце у "Мертвій воді живого міста".
У 20 захистила як дипломну роботу дарк фентезі по кельтській міфології. Головним антагоністом став Мерлін. І бідні мої сусіди, які іноді до 3 ночі слухали кельтські балади, поки я ловила натхнення. Це був класний досвід. До речі, саме він подарував мені дружбу, з якої почалася "Мертва вода живого міста".
Загалом історії для мене завжди були способом поговорити зі своїми страхами. Письмо може стати класною терапією. А вордівський документ (або, якщо поетичніше, – папір) – чудовим слухачем.
Вигаданий кіт та реальні пригоди чотирьох друзів
Хто став твоїм першим читачем?
Для мене "Мертва вода живого міста" – це як альбом спогадів. У нашій компанії було четверо друзів і троє котів. У мене кота не було, тому я його вигадала. Так з'явився британець (ну, бо ж гіперфіксація на Туманному Альбіоні) Йозеф Казимир І.
Ми з друзями проживали пригоди, а я записувала їх, замінюючи в цих історіях людей на котиків. Так вони побачили Полтву, загубилися у Карпатах, втрапили у тисячу й одну халепу в країнах ЄС. Навіть цей маршрут Прага – Відень – Будапешт – один з найкращих спогадів про молодість-молодість.
Першою читачкою стала моя подруга Оля – господарка одного з котів-героїв. Можна навіть сказати, що книжка почала писатися у нашому чаті.
У який момент ти зрозуміла, що настав час шукати видавництво?
Конкретного такого моменту, мабуть, і не було. Ідею роману презентувала на Книжковому Арсеналі (на конкурсі ідей для мобільних застосунків, але це – зовсім інша кумедна історія). Тоді отримала фідбек, який надихнув об'єднати всі котячі історію в одну. Адже спершу котячі байки були у форматі оповідань. Навіть думала про збірку "Котяча утопія".
Перший варіант рукопису завершила 20 лютого 2022 року. А тоді почалося повномасштабне вторгнення Росії. Понад рік чернетка чекала свого часу. А насправді, як показав час, – конкурсу від видавництва "Богдан". Я побачила оголошення й надіслала рукопис.
Звичайно, згодом я переписала деякі моменти. На це вплинула моя робота тут, на 24 Каналі, у перші дні повномасштабної війни. Після всього написаного про реальність деякі і вигадані моменти сприймалися вже зовсім по-іншому.
Вдячність та страх зіпсувати форзац
Якими були твої емоції, коли стало зрозуміло, що книгу надрукують?
"Так" від видавництва я почула у вечір напередодні Дня Святого Миколая. Він завжди був для мене найочікуванішим у році. Загалом я не вірю у дива, навіть різдвяно-новорічні, але цього вечора трішки повірила.
Що ти відчуваєш, коли підписуєш власну книгу на презентаціях?
Коли підписую книгу, відчуваю дуже велику вдячність. І страх зіпсувати біленький форзац, бо в мене – жахливий почерк.
Авторка підписує свою книгу / Фото з інстаграму Мар'яни Бекало
Що стало найскладнішим у процесі видання "Мертвої води живого міста" та її реалізації? Що навпаки стало приємно простим?
Тут я насамперед дуже хотіла б подякувати всім, завдяки кому книга стала реальністю. Команді видавництва "Богдан", ілюстраторці Олені Васіній, яка створила справжню візуальну магію. І, звичайно, друкарні, яка надрукувала книгу, попри російські обстріли та вимкнення світла.
А ще – я дуже радію, що завдяки книжці познайомилася з багатьма прекрасними людьми і чудовими кицями та котиками.
Що найважче особисто для мене у всій історії з книгою – розуміти, що вона – не машина часу. І навіть якщо я перечитаю якийсь момент, то, на жаль, не зможу автоматично телепортуватися у той час, коли писала його. Наприклад, у різдвяний Київ у січні 2022-го. Коли Софійська площа виблискує вогнями, сніг пахне корицею з глінтвейну, ми з друзями фотографуємося біля якоїсь фотозони з Сантою, обговорюємо весняні мандрівки.
Тому я не перечитувала більше книжку. Можливо, мені навіть злегка бракує себе з "йозефівського" періоду. Тоді ще хотілося придумувати котячі жарти.
Потрібно починати не книгу, а саме історію
Чи важко почати нову історію після дебюту?
Загалом, якщо не брати до уваги редагування, "Мертву воду живого міста" я завершила два роки тому. Тому вже трішки абстрагувалася від її всесвіту. Якщо у "Мертвій воді живого міста" мені хотілося передати казково-різдвяний Львів, то новий роман буде темним, з в'язкою атмосферою.
Нова історія охопить зовсім іншу епоху і територію. Вже є близько 30 тисяч слів. Але не ставлю собі дедлайнів і не будую жодних планів. Що тільки можу сказати – ця книга потребує максимальної співпраці з історією.
І більшість того, що я дізнаюся, збираючи фактаж, ніколи б не мало статися. Бо це – надто страшно і для реальності, і для вигадки.
Можливо, маєш якісь поради для тих, хто хоче писати, але не наважується?
Я не впевнена, чи наразі маю право давати поради. Бо розумію, що ще треба вчитися і вчитися працювати з текстами. Але те, що я можу сказати, – мабуть, варто починати писати не книгу, а саме історію. Оповідання може стати романом. Замальовка – героєм. Головне – зафіксувати те, що з'явилося в уяві, а тоді розвивати його, як захочеться.
Авторка працює над новою історією / Фото з інстаграму Мар'яни Бекало
Мені здається, якщо націлитися на результат, можна дуже швидко перестати любити і героїв, і саму історію. Краще налаштуватися на процес, в якому можна все. Сидіти у бібліотеці й обирати цитати античних філософів для трилера у стилі темної академії. Або взяти каву й, гуляючи містом, продумувати історію черепахи, на панцирі якої стоїть світ.
Жодних обмежень. Тільки фантазія.
Про що мовчать всі автори, але ти хотіла б, щоб тобі це розповіли перед виданням книги?
Коли ставиш останню крапку в рукописі – історія тільки починається.
Це цікаво! Познайомтесь із героїнею нашого попереднього інтерв'ю – акторкою дубляжу Yunko та дізнайтесь про залаштунки її професії.
