Три карбованці за швидкість: яким було таксі у Києві 150 років тому

Кінні екіпажі з’явилися у Києві у XVI-XVII століттях. Візництвом спочатку займалися селяни, які приїжджали на заробітки після сільськогосподарських робіт. Справжній розквіт професії припав на XIX століття, коли місто швидко росло, а піші пересування стали незручними.

Наприкінці 1870-х з’явилися перші великі візницькі підприємства. Одне з них заснував колишній кучер міського голови князя Демидова, який отримав у подарунок від пана, що від'їжджав, чотири екіпажі з породистими кіньми.

Іншим відомим підприємцем був Дмитро Коротков, чия компанія на Дмитрівській вулиці володіла більш ніж сотнею коней, кузнею та майстернею. Він здавав екіпажі заможним киянам у місячну оренду та випускав узимку розкішні трійки у санях з килимами. Під час царських візитів саме його екіпажі обслуговували двір. Пізніше Коротков став депутатом міської думи.

Як все було влаштовано

Світ візників мав чітку соціальну ієрархію. Нижній щабель займали "ваньки" — сільські візники з грубими однокінними екіпажами на залізних колесах. Більшу частину заробітку вони віддавали власникам стайні. Тоді як незалежний візник зі своїм конем заробляв близько 2 рублів на день.

Елітою були "лихачі" з парними екіпажами на ресорах та гумовому ходу. Київські "лихачі" збиралися біля "Гранд-готелю" на Хрещатику та брали не менше трьох рублів за поїздку, тоді як "ванька" отримував максимум 70 копійок.

Хто міг стати візником

Для роботи візником потрібно було бути віком 17-60 років, мати довідку про благонадійність та сплатити міський збір. Необхідно було носити із собою правила візника, таксу та мати металевий номерний знак на екіпажі. Одяг повинен був бути чистим, а поводження з пасажирами – ввічливим.

Візники розташовувалися у прибуткових місцях: біля вокзалів, готелів, адміністративних будівель, магазинів, а ввечері – біля театрів. Коней напували з фонтанів на міських площах. З одного коня брали одну копійку на день.

Скільки заробляли візники

Офіційно існувала такса, затверджена міською владою, проте на практиці вартість поїздки часто визначалася шляхом переговорів між пасажиром та візником. Розцінки варіювалися залежно від часу доби, погодних умов, відстані та району міста. Особливо зростали ціни у свята, під час великих міських подій чи у негоду. Так, у дощовий день чи сильний мороз "ванька" міг запросити рубль замість звичайних 50 копійок, а "лихач" підіймав свій тариф до 5-7 рублів.

Цікаво, що економічне становище київських візників суттєво різнилося від сезону до сезону. Влітку, коли міське життя завмирало через від’їзд заможних городян на дачі, доходи помітно падали. Взимку ж, особливо у період різдвяних та новорічних свят, візники могли заробити місячну норму за лічені дні. Найбільш заповзятливі "лихачі" мали постійну клієнтуру з-поміж заможних киян та іноземців, які за якісний сервіс платили суттєво вище за офіційну таксу, часом додаючи щедрі "на чай". На початку XX століття місячний дохід успішного "незалежного" візника середнього рівня міг становити 45-60 карбованців — суму, порівнянну з жалуванням молодшого чиновника або вчителя гімназії.

Проте 1 квітня 1913 року набули чинності нові правила, які вимагали використовувати екіпажі зі шкіряним верхом та гумовими шинами. Інновації зустріли опір – 2 квітня газета "Киянин" повідомила про страйк візників, який завершився лише через п’ять днів поверненням до роботи на колишніх умовах.

А вже наприкінці 1913 року у Києві з’явилися перші автомобілі-таксі. Але вони ще довго співіснували з кінними екіпажами, не витісняючи їх.