Чому Україна бореться

Нещодавно Ілон Маск поставив моторошне запитання на платформі X: "Чому українці досі вмирають?" І він не єдиний, хто це питає. Зростає хор скептиків, які стверджують, що в України немає шансів на перемогу над Росією — то навіщо продовжувати боротьбу?

Відповідь проста й вічна: тому що за свободу варто вмирати.

Уперше я відвідав Україну лише за кілька тижнів після того, як російські війська були вибиті з околиць Києва у 2022 році. Світ очікував, що Україна впаде за кілька днів. Натомість цивільні — багато з яких не мали жодної військової підготовки — стали на захист однієї з найпотужніших армій світу й відстояли свою столицю. Я ходив зруйнованими вулицями Бучі, де побачив ціну спротиву: цивільні — літні люди, жінки — зв’язані й страчені. Це не були солдати. Це були люди, єдиною провиною яких було те, що вони українці.

Те, що я побачив, було не просто війною. Це була декларація.

Українці подивилися в очі поневоленню і сказали "ні". Ні — тиранії. Ні — геноциду. Ні — поверненню під імперську тінь Росії. Вони вирішили боротися — не тому, що це було легко чи гарантовано переможно, а тому, що альтернатива була неприйнятною.

Дехто стверджує, що ця війна стосується лише чотирьох регіонів на сході України, де багато російськомовного населення. Але це небезпечне перекручення. Війна почалася не через спірні території. Вона почалася з повномасштабного вторгнення, метою якого було захоплення Києва й повалення українського уряду. Росія відправила танки не лише до Донецька. Вона відправила їх до столиці.

І не слід забувати: російськомовні українці не просять їх "звільнити". Багато з них борються й гинуть за Україну — свою країну — у формі та без неї. Твердження, що ця війна лише про захист російськомовних, ігнорує той факт, що за радянських часів українську мову забороняли, а українську ідентичність цілеспрямовано придушували. Сьогоднішня кампанія Росії — це продовження тієї самої політики знищення.

Відтоді, як я вперше побував в Україні, я повертався туди багато разів. Від Києва до лінії фронту я бачив одне й те саме: націю людей — вчителів, фермерів, студентів, дідусів і бабусь — які борються за те, щоб залишитися вільними. Це не розділена країна. Це об’єднана країна.

І загроза її існуванню — цілком реальна. Тисячі українських дітей — зокрема немовлят — були викрадені з окупованих територій і вивезені до Росії. Багатьох усиновили російські родини, позбавивши їхніх імен, мови й історії. Це не побічна шкода. Це — свідома спроба знищити націю.

Історія повна моментів, коли нації боролися не тому, що були впевнені в перемозі, а тому, що знали, що на кону. У 1776 році американські революціонери протистояли Британській імперії — найпотужнішій військовій силі світу — і все одно пообіцяли "свої життя, свої статки і свою святу честь" в Декларації незалежності. У 1940 році, коли Європа падала, а армії Гітлера наближалися, Вінстон Черчилль відмовився від умиротворення і закликав Британію словами: "Ми ніколи не здамося".

Війна України — це не тільки війна України. Це вирішальний тест, чи вірить світ ще в принципи, які лежать в основі міжнародного порядку: суверенітет, верховенство права та відкидання завоювань силою. Якщо Україна впаде, вона не тільки втратить свою свободу. Ідея того, що малі нації мають право на існування — навіть поряд з більшими, потужнішими — отримає нищівний удар.

Це також особисте. Україна не просто сусід Росії. Вона старша за Росію. Київ був процвітаючим центром культури й торгівлі, коли Москва ще була лісовим поселенням. Ідея, що Україна якось не є "справжньою" країною, не тільки хибна — це ідеологічна основа для війни Росії на знищення.

Тож так, Україна продовжує боротися. Не тому, що це легко. Не тому, що це гарантовано. А тому, що капітуляція означала б припинення існування як вільної нації. І щодня українці роблять вибір — стояти й чинити опір.

Тим, хто дивується, чому вони все ще борються, я ставлю інше запитання: що б ви зробили, якби на кону була ваша домівка, ваші діти, ваша свобода, виживання вашої нації?

Тому що для українців це так.

Оригінал