Виживший в посіченому шрапнеллю з ракети автобусі сумчанин розповів як рятувались люди: “Народу було дуже багато, автобус був забитий вщент”

Світлини обгорілого знищеного автобуса рейсу №62 виділяються навіть на тлі решти жахливих фото та відеоматеріалів про подвійний удар російською балістикою по Сумах 13 квітня.Не менш важливими за візуальні матеріали є свідчення очевидців трагедії. Таке свідчення на прохання видання Цензор.НЕТ надав мешканець Сум і пасажир того самого буса 69-річний Володимир Бойко.

Володимир Бойко. Фото з довоєнного життя

Фото зроблені за деякий час після трагедії

– Я їхав з дому у центр міста, – розповідає Володимир. – Два тролейбуси “4” маршруту чомусь затримувалися, тому я сів на цей автобус 62-го маршруту. Народу було дуже багато, автобус був забитий вщент.

– Що і не дивно: Вербна неділя, пізній ранок, люди їхали до церков та кладовищ — прибрати могили…

– Так, і людей, переважно пенсійного віку, натрамбувалося дуже багато: людина до людини, плече до плеча. Частина людей їхала до ринку, а більшість — до Центрального кладовища.

Я пам’ятаю, як на зупинці біля 4-ї школи до автобусу зайшла жінка з малою дитиною. Я попросив людей поступитися місцем. Люди посунулися, жінка з дитинкою сіла, і вийшло так, що я змістився з центру до задньої частини буса.

– Автобус наближався від 4-ї школи до центру міста по вулиці Петропавлівській, коли ви почули перший вибух?

– Так. Люди між собою почали обговорювати, чи це наші, чи не наші. Ми вже звикли до цих речей…А потім побачили у вікна велику хмару пилу з району Петропавлівського храму. Далі проїхали пів зупинки — і тут — бах! – стався другий вибух. Мені важко описати усі свої враження. Усе стало сипатися, валитися; я зрозумів, що це вибух десь поблизу. Але у цю першу мить – інтуїтивно швидко нахилився у простір між кріслами, де сіла ця жінка з дитиною — і це мене врятувало. Я нахилив до них голову, можливо, навіть хотів їм щось сказати — вже не пам’ятаю, що і як. Голова моя опинилася у просторі між кріслами, зверху на неї посипалося скло.

– Коли ви трішки отямилися, що побачили навколо себе?

– На обличчях у людей був абсолютний шок. Хтось був поранений, хтось повалився набік, у той момент мені важко було збагнути загальну картину, бо я і сам був у стані шоку.

Скло у дверях і вікнах вже було вибите, але самі двері не відчинялись. Якийсь молодий хлопець через вибиті вікна вискочив назовні. Спочатку він рефлекторно намагався втекти, але я йому крикнув: “Відчиняй двері!” – і він одразу повернувся, почав штовхати. Сам я смикав — нічого не виходить. Але коли він почав штовхати ззовні, я побачив, що двері трішки рухаються. Я йому кричу: “Штовхай, штовхай!” А сам у крові, усе на мені хлюпає…Але я тягнув на себе, а він штовхав від себе — і ми відкрили ті двері. Люди почали вибігати в різні сторони.

Я боявся, що автобус от-от вибухне, і ми всі згоримо. Теж вийшов, і те, що побачив — це важко описати словами. Лежала мертва дівчинка. Лежала жінка з абсолютно відірваною нижньою щелепою. Вона водила очима, я розумів, що від болю вона абсолютно у шоковому стані. Навколо лежали мертві тіла, відірвані кінцівки…Жахливо.

Фото зроблені за деякий час після трагедії

Дивлюся: у мене з голови тече кров, заливає обличчя, куртку…Але думаю: стоп, може, я ще когось можу врятувати? Повернувся до автобуса — і там побачив якогось чоловіка, скоріше за все — перехожого, бо одяг в нього був чистенький, нескривавлений. І він витягував людей з автобуса. Я теж почав витягувати поранених, тих, хто подавав ознаки життя.

– Таких було багато?

– Такі були. Але передня третина автобуса була затрамбована нерухомими тілами. Автобус міг вибухнути, і я зрозумів, що можу загинути, виносячи мертвих людей. Вийшов. До мене підійшли якісь люди, сказали: “Сідайте сюди, зараз вас відвезуть у лікарню”. Я не захотів; відчував, що поранення у мене не критичні. Піднявся трохи наверх по вулиці Кондратьєва і підняв руку, просячи підвезти мене. Довго ніхто не зупинявся, аж нарешті загальмував чолов’яга у мікробусі з написом “Хліб”. Трішки оглянув мене з-заду, чи не забрудню я йому машину (сміється. — Є.К.), бо спереду я був весь залитий кров’ю. Посадив мене і довіз майже до дому.

– Подякуємо цьому доброму чолов’язі. Що вам вдома сказала дружина? Встигли її попередити?

– Я йому дуже дякував. Дружину по телефону попередив: мовляв, отаке сталося, прямую додому, живий, а коли прибуду, то вже питання. Водій мене підвіз, Аня прибігла, зустріла. А далі — водний перекис і таке інше.

– І коньяк, бо друга хвиля стресу почала наздоганяти?

– Так, але це вже було моє власне “лікування” (сміється. — Є.К.).

– Коли стали дивитися новини про обстріл, передивлятися фото “вашого” автобуса, що відчували?

– Ой, Женю. Я відчував такий страшний досвід…не знаю. Потім на мене навалилася купа дзвінків від друзів, знайомих, знайомих знайомих: як ти? Як ти? Як ти?

– Мене мучить питання: а яка ж доля тієї молодої мами з дитиною, що були біля вас?

– Я думаю, вони живі. Стояв біля них, і коли це сталося, я до них нахилився і таким чином їх своїм тілом, сподіваюсь, закрив.

А мене самого врятували окуляри, які мені подарував син Антон. Бо у мене навкруги очей усе покоцано, але очі — живі.

Я вже зателефонував синові, кажу: Антоне, дякую за ці окуляри!

– Володимире, як корінний сумчанин, який пережив і вторгнення, і вуличні бої та оточення 2022, не кажучи вже про важкі останні роки — що скажете читачам цього інтерв’ю?

– Знаєте, мені сьогодні дзвонили десятки людей — і всі твердили одне: ми їх ненавидимо! Не було жодного панічного дзвінка типу “все пропало”, треба бігти…Ні, десятки абсолютно різних людей повторювали одне: сволота! Ми їх ненавидимо!

Автор: Євген Кузьменко

Джерело: Цензор.НЕТ

Tweet