Ігор Луценко: Еліта принципово відмовляється воювати – це найглибший моральний розлом суспільства

На четвертому році великої війни з Росією упевнено можна сказати: основний вид зброї, якою українські захисники знищують ворога, – дрони. Якщо у 2014-му їх на фронті використовувалися одиниці і лише у розвідці, то сьогодні безпілотників величезна кількість, і вони можуть уражати цілі на понад 1000 км углиб Росії. В оборонпром тепер залучено понад 800 компаній, з яких приватних – 700. Ці дані оприлюднив радник президента зі стратегічних питань Олександр Камишін на Business Wisdom Summit-2025.

Політик, громадський активіст, а тепер військовослужбовець та аеророзвідник Ігор Луценко – один із тих, хто з 2014 року, ще з початку російської агресії, займається напрямком дронів. Із ворожими безпілотниками він вперше стикнувся, коли брав участь в Антитерористичній операції на Донбасі у складі батальйону «Азов». Тепер аеророзвідка – його робота. Нині він – сержант, служить у 72-й окремій механізованій бригаді, з 2023 року є інструктором бойового загону навчального центру.

За словами Ігоря Луценка, близько 80% уражень ворожих позицій і техніки нині завдають наші дрони. Через масову присутність цієї зброї на фронті і її високий технічний рівень (апарати з оптоволокном, штучним інтелектом) нинішні бойові дії можна назвати війною дронів. Сторони конфлікту активно шукають способи, як урятуватися від сучасних роботизованих систем.

«Зараз у нас фактично немає засобів протидії роботизованим технологіям»

Які ключові технологічні зміни у дронарстві сталися за останній рік, є чим похвалитися і нам, і нашому ворогу?

Все дуже просто. Роботизовані технології набагато кращі за будь-що інше. Чіпи, якими керуються дрони, тобто процесори, з часом стали дешевшими, вони почали швидше розповсюджуватися. Буквально за 10-15 років їхня потужність зросла в рази, до того рівня, що вони стали керувати літальними апаратами, наземними комплексами тощо.

У принципі людство було готове переходити до подібної війни десь у 2012-2013 роках. Тоді вже з’явилися доступні БПЛА. Ще тоді я на це звертав увагу, хоча цим не займався.

Потім почалася перша стадія російсько-української війни, яка не встигла розростися до того рівня, щоби ці нові технології дали самі собі зріст. Ріст пішов у 2022-му, коли Путін пішов на нас усіма своїми силами. Через те, що була технологічна можливість і з'явився попит, ми бачимо, що людство починає усвідомлювати, що йому загрожує від роботів.

Зараз потрібно якось намагатися протистояти дронам, аби вижити людям. Нині технології протидії цим роботизованим системам мають доганяти технології, які пішли далеко вперед у вигляді безпілотних літаків, коптерів, наземних дронів тощо. Відверто скажу, зараз у нас фактично немає засобів протидії, але скоро вони, думаю, почнуть з'являтися.

Ще років 10 тому, коли з’явилися на війні перші БПЛА, проблемою було їх заглушити. Нібито навчилися протистояти. Можна згадати ворожі «Ланцети», з якими раніше дуже важко було боротися. Але тепер справляємося. Якщо говорити про сьогоднішній день, то найбільшою проблемою і складністю є дрони на оптоволокні? Як з ними боротися?

Поки немає як. Але нам, потрібно, здійснити врешті-решт якийсь фундаментальний ривок, а не просто очікувати, що хтось у гаражі збере засіб протидії дронам або зі штучним інтелектом, або на оптоволокні. Є якісь заготовки щодо засобів протидії, але вони  стосуються інших видів озброєння. Та їх можна переналаштувати (для протидії дронам) і ними якось там працювати. Але конкретно під цю задачу (протистояти дронам, які не працюють у радіоелектронному просторі) ще у людства немає відповідей, немає ефективних виходів із ситуації.

Якщо би наша країна мала достатню свідомість, щоби боротися за своє виживання цілеспрямовано, системно, то роки два тому потрібно було почати розробляти такі системи. У нас тут купа якихось державних інституцій є. Їм потрібно було би запропонувати вибір: або вас ліквідуємо, припинимо фінансувати, або ви нам підготуйте якісь рішення. Маю на увазі в тому числі і Академію наук, це було би для них якраз тестом. Бо виглядає так, що вони тягнуть гроші з бюджету, але це не приносить жодного толку. Принаймні така моя думка. Не слід очікувати, що, наприклад, Мінцифри роздасть по $100 тис. грантів 20 компаніям, аби вони щось придумали. Такого не буде, бо це завдання рівня держави Україна, або корпорації Rheinmetall.

В Україні працює багато фірм, які виготовляють дрони. Робота організована так, що підрозділи, бригади з ними співпрацюють напряму. Але в підсумку маємо какофонію, відсутність уніфікованого озброєння. Це розпорошує зусилля, робить загалом армію слабшою. Це проблема? Як її вирішити?

Знаєте, у світі таких проблем немає, тільки у нас вона є. Навіть у росіян такої проблеми і близько ніколи не було і не буде. Просто тому, що там, як не дивно, є держава. Вона дуже погана, агресивна, але вона є. У них є стандартизованими зразки озброєння в кожному сегменті. Тобто є ті ж «шахеди», яких, до речі, у нас до цих пір немає. У них є свої стандарти по fpv-дронах.

У нас держава взагалі усунулася від якоїсь діяльності з оборони самої себе, зокрема, у сфері дронів. Аби зменшити суспільне незадоволення, вона викидає якісь гроші на дрони, може, і на боєприпаси більше до дронів виділятимуть. Всі дії (щодо розробки і використання дронів) за остаточним принципом з боку держави. Саме тому уся робота щодо розробки дронів формується хаотично бізнесом, волонтерами, фондами різними, самими військовими. Звісно, у результаті маємо зоопарк рішень, що має свої великі недоліки. Це навчання, це ремонт.

От хоче якийсь виробник щось прийти і виготовити, іноземний чи український. Чи може йому дати щось держава? Навіть у Першу чи у Другу світову війну було: от є зразок танка, саме цей зразок вироблявся у декількох капіталістичних країнах… Але все це мова про озброєння, яке уніфіковане, надійне, якісне. Це озброєння виробляється за державний кошт. У нас нині цього всього немає, у нас держава – не гравець.

Є серед виробників дронів найбільш і найменш улюблені для держави?

Якщо ми підемо у сегмент того, чим ми заміняємо собі «Шахеди», там можна буде знайти зразки техніки, вартість якої перевищить немислимі показники. Це як приклад. Називати не буду.

«Можливо, частину грошей, яка виділяється на артилерійські снаряди, потрібно виділяти на інше?»

Головнокомандувач Олександр Сирський каже, що без збільшення кількості дронів не може не іти мови про збільшення кількості боєприпасів. Тобто слід визнати, що ця тема масштабування виробництва дронів і боєприпасів є на столі у головнокомандувача, проблему визнають і над нею працюють?

Розмов багато, Facebook-сторінка багато у кого є, шуму багато. Я висловив гіпотезу. У мене є підозра, що 80% витрат на оборону іде на так звані традиційні озброєння, які у кращому разі дають 20% уражень на фронті. А 20% державного фінансування ідуть на системи, що на 80% відповідають за ураження на фронті. Це я про дрони. Це моя гіпотеза.

Умовно кажучи, на закупку артилерійських снарядів калібру 155 мм ми витрачаємо 300 млн грн за певний період часу, а на боєприпаси для дронів у кращому разі 30 млн грн. Це аби показати різницю. Якщо ми почнемо цю пропорцію міняти, це якраз функція держави, то зміниться ситуація і на полі бою.

До речі, я не впевнений, що народні депутати нинішнього скликання, яке дуже затягнулося, взагалі усвідомлюють свою відповідальність. Я не чув від них якихось спроб почати дискусію про те, яким чином оптимально витрачати наші кошти на оборону. Вони думають, що це не їхня функція. Я зараз не кажу про Міністерство оборони, бо взагалі не хочу про нього нічого говорити. Я кажу про депутатів, які нібито мали би хотіти потенційно переобратися, а для цього ж щось зробити потрібно. Вони мали би подумати про оптимальний розподіл коштів з точки зору ефективності тих засобів, які ми купуємо за ці кошти. Натомість бачимо тільки те, що снаряди 155 мм закупають закордоном, все це коштує великих грошей. Один снаряд 155 мм коштує 3 тис. євро. Це вартість шести fpv-дронів. Звичайно, нам потрібна певна кількість артилерійських снарядів. Але питання в тому, що, можливо, частину грошей, яка на них виділяється, потрібно виділяти на інше?

Ви вже кілька разів згадували про «Шахеди». Але ж в Україні все-таки є дрони, які вміють летіти на 1000 км і навіть далі. Під час зустрічі з журналістами 9 квітня президент України розповів, що різні країни, зокрема з арабського світу, цікавляться українськими розробками. Усі запитують: чи настане момент, коли безпілотники замінять дороговартісні літаки? Коли це станеться?

Та вже замінюють. Ми ж бачимо, що на тисячу кілометрів в тил ніхто не може залітати, окрім роботизованих систем, себто ракет і безпілотних апаратів літакового типу. ППО за своїми можливостями завжди буде випереджати авіацію. З іншого боку, на Землі не існує таких систем ППО нині, які можуть закрити Росію від наших дронів, навіть якщо Америка їм почне поставляти системи Patriot. Все одно наші дрони летітимуть туди, куди нам буде треба. Питання тільки в тому, що летить велика кількість невеличких цілей, які дуже важко збити. Тому їм важко. Нам також важко, бо по нас таких цілей вилітає на порядок більше.

Наша задача – масштабувати технології для переходу від «звичайного» (скидання боєприпаси з повітря на землю) підриву до «повітряного» (ураження дронами повітряних цілей) підриву. Особливості дронової галузі такі, що 2/3, а може, і половина нинішніх можливостей (виробництва), які є у нашій країні, є не задіяними. Пропозиція все ще випереджає попит, який є на найбільш масові, класичні дронові технології. Тому вкиньте удвічі більше грошей, отримаєте удвічі більше продукції. Чи буде це робити держава? Не знаю.

Від держави я хотів би зусиль з координації і усвідомленого розвитку цієї галузі. Тому що є багато речей, в яких бізнесу важко між собою домовитися. Потрібен диригент, яким має бути держава. Це був би хороший шлях розвитку. Гірший шлях – коли бізнес сам збереться, почне координуватися, спільно якісь проєкти фінансувати, аби вийти на якийсь результат.

Тут потрібна координація дуже високого рівня. Зараз ми літаємо, використовуючи програмні продукти з цивільного життя. Їх лише адаптуємо під війну. А потрібно добитися ухвалення мілітарних рішень, аби програмне забезпечення управління дронами було також «заточене» під війну. Для цього потрібні інші операційні системи.

Хто і як має масштабувати виробництво, якщо не держава? Чи є для цих задач люди, устаткування?

Я би пішов шляхом створення надзвичайних органів. Колись у Британії було створено «Комітет снарядів» (назва урядового органу у Великобританії, створеного під час Першої світової війни, у відповідь на так звану «кризу снарядів» 1915 року). Це не означає, що якщо ми створимо подібний буде однозначно успішна історія, але якщо би мене про це спитав президент, я би виписав повноваження цього органу і запропонував мене призначити його очільником, або ще когось порекомендував, аби зрушити цю справу. Щоби надали повноваження карати та милувати, дали організаційний і фінансовий ресурс, тоді можна було би говорити про результат. Але сумніваюся, що таке можливо, якщо ми згадаємо всю складність створення Сил безпілотних систем.

Є народні ініціативи, які навчають збирати дрони. Ті, хто навчився потім збирають кошти на комплектуючі і самі складають, або надалі інших вчать. Чи є потреба в таких «соціальних» дронах зараз, чи краще тим людям, які хочуть долучатися, на щось інше свою увагу зосередити?

Нам потрібна реіндустріалізація країни. За радянських часів в Україні була величезна кількість інженерів. Сьогодні потрібно нарощувати кількість людей, які розбираються в сучасних технологіях як кваліфіковані користувачі. Якийсь відсоток з тих людей, які сьогодні навчаються, працюватиме потім на зміну тим, які давно у цій сфері, вони покращуватимуть технології. Якийсь відсоток вже з цих людей стане успішними у цій новій справі. Та ж ініціатива «дронів на кухні» (проєкт «Народний дрон», яку у 2024 році просував віцепрем’єр Михайло Федоров) дала багатьом підприємцям можливість зайти у цю галузь і стати у ній гравцями. Така проста річ, коли співробітники навчаються збирати дрони, самі керівники підприємств розбираються, як воно працює, що до чого прикручувати, дає змогу увійти ментально і фінансово у цю галузь. Нам потрібно більше гравців на ринку виробників дронів, які будуть знаходити нові рішення для нас, для військових. Після навчання багато ж людей можуть піти і в суміжні галузі працювати, які все одно допомагатимуть військовим.

«Нічого не потрібно міняти у ТЦК!»

Аби це все озброєння було кому опановувати, в армію мають приходити люди. А у нас хронічні проблеми з поповненням. Як ви би змінили роботу ТЦК? Як організувати її роботу, аби вона стала ефективнішою?

Нічого не потрібно міняти у роботі ТЦК! Потрібно робити зміни у всіх інших, суміжних сферах. Мусить бути така державна політика, яка забезпечить більший притік людей до ТЦК, аби давати нам більше бійців. А самі ТЦК нічого не зроблять, хоч би що ви там не міняли. По-перше, нам потрібно зробити пряник, по-друге – батіг. У нас відсутнє і те, і інше.

У Росії, нагадаю, «підйомні» (підйомна допомога, виплати військовим) бійців, котрі йдуть до так званої СВО, складають від $20 тис. до $40 тис. От людина протягом року ці гроші отримує на додачу до більшої зарплати, ніж у наших солдат. Будемо прямо казати, Росія має більше коштів для того, щоб платити своїм солдатам.

Попри це, на мою думку, якщо зберегти той рівень виплат, який у нас є, якщо звільнити з армії величезну кількість алкоголіків, наркоманів, фізично непридатних, яких туди набрали я не знаю навіщо, то у нас точно з'явиться ресурс, аби найняти людей, котрі набагато кращі й набагато адекватніші щодо війни. Ми донедавна як держава взагалі фактично підтримували заборону на участь у наших бойових діях іноземців. Я це так називаю – заборона. Тому що яким чином іноземцям в Україну потрапити? Йому що, хтось квиток купить? А дзуськи! Це не передбачено законом. Немає в держави Україна коштів, щоби привезти за наш кошт до нас іноземця. Сподіваюся, вже скоро це зміниться, бо пішли позитивні процеси. Це по-перше.

По-друге, візова підтримка. Як потрапити людям до України з Африки, з Латинської Америки? Ніяк. Ніяк не потрапиш, якщо Європа їх не пустить. А тільки з Європи вони можуть до нас заїхати. А Європа дуже часто не пускає, бо бачить для себе ризики. Африканців, латиноамериканців не пускають.

Наскільки багато тих добровольців з Африки, Латинської Америки, які хотіли приїхати до нас, але яким європейські країни відмовили у транзиті?

Є такі випадки, людей просто розвертали назад. Таких випадків достатньо багато, щоби це стало проблемою. Зараз потрібна робота МЗС, аби забезпечити таким добровольцям  «коридор». Зараз потрібна робота Міністерства фінансів, аби під цих людей виділити кошти. Як Росія робить? Росія приганяє літак у Латинську Америку, набирає людей і до себе везе. Чи ми так само могли би у Краків привезти людей і під нашим наглядом їх завести в Україну, аби ЄС не хвилювався з цього приводу? Цілком. Таким чином ми з-за кордону на місяць не десятками людей набиратимемо, як зараз, а тисячами. За три-чотири місяці набиратимемо по декілька тисяч за місяць. При нинішньому нашому грошовому забезпеченні є величезна кількість охочих іноземців тут повоювати.

Якщо повернутися до українців. У суспільстві гостро стоїть питання справедливості. Спортзали, ресторани, дискотеки заповнені фізично здоровими чоловіками. З іншого боку, є величезна кількість людей з обмеженнями щодо здоров’я, яких мобілізують і відправляють на передову. І ви ж кажете, що потрібно відкликати з армії алкоголіків і хворих. Як ось це питання справедливості вирішити?

Вирішувати потрібно політичними засобами. У нас фундаментальна проблема полягає в тому, що найбагатші, найвпливовіші люди не воюють. У нас ніхто практично з поп-зірок не воює, з політиків відомих, так, щоби діючий політик вирішив покинути політику і показати приклад. У нас ті, хто нібито пішли, продовжують депутатство. Зі списку топ-100 Forbеs ніхто не воює, хоча їхні підприємства мають директорів і бронювання на директорів. Практично усі топ-підприємства мають такі бронювання. Я бачив листи МХП, у ТЦК мені показували. Пишуть: знаєте, МХП – критично важливе підприємство, тому забронюйте того, забронюйте цього і так далі. Тобто виявляється, що у нас важливіше працювати трактористами, на думку МХП, ніж в полях воювати з росіянами.

Верхівка держави принципово відмовляється воювати – це найглибший моральний розлом суспільства. І навіть ті військові, які зараз воюють, кажуть: «Я з цієї країни поїду, мені огидно тут бути далі». Звісно, широкі верстви (населення) хитаються: воювати чи не воювати, чи що робити. Вони дивляться на верхівку і розуміють: треба або тікати, або щось придумувати, яким чином від цього всього ухилитися. Тому що коли верхівка не залучена безпосередньою у війну, війна відбувається силами ентузіастів, у яких немає ресурсу.

Ви зараз констатуєте проблему. Бачите спосіб вирішення? Воювати мають абсолютно усі?

Просто бере президент і каже своєму колу: хто не піде на фронт – посадимо в тюрму. Хто не піде на фронт – конфіскуємо активи. Це називається – мобілізація верхівки. У нас була мобілізована країна у 2022-му році. Потім сталася демобілізація, по суті. Ми бачимо, який зараз потужний рух ухилянтів. Він набагато більш чисельний за тих, хто воює на фронті.

І сьогодні влада в змозі і має зробити більш привабливими умови для служби в армії. Зокрема, розібратися з дебілізмом окремих командирів, щоби врешті-решт було покарання, щоби була відповідальність командира за незаконні, неправильні рішення. У нас нині принцип – «командир завжди правий». Поклав комбриг 500 людей на фронті (а таке бувало) – нічого йому за це немає. Ну так сталося, росіяни винні. Ну а те, що люди йшли через чисте поле двома колонами, були як на долоні у ворога…

Зараз є резонансна судова справа щодо вищих офіцерів, які недопрацювали на харківському напрямку. Чимало військових кажуть, що під час війни непотрібні такі суди, судити треба після війни. Кажуть, що оптимально було б просто зняти з посади, понизити у званні, але дати можливість воювати далі…

Яка альтернатива судовим процесам?

Тут питання у вчасності і доцільності процесу тут і зараз.

Я вам скажу, як зараз працює доцільність. Зараз солдати кидають гранати в ноги командирам. Давайте все-таки цивілізованим способом розберемося, я проти гранат. Причому я вам кажу не тільки винятково про українське явище. У противника також є подібні приклади вирішення суперечок. Тисячі подібних випадків вирішення конфліктів були і під час інших війн. Не так, як радянська армія звикла. А в нас нині радянська армія. Тому в нашій ситуації, з одного боку, має бути пряник, з іншого боку – відповідальність командирів. Не обов’язково суди. Можуть бути інші вирішення конфліктів. Наприклад, просто знімати з посади, швидко розбиратися із середини, але ж ніхто не розбирається. Якщо взятися вирішувати проблему, то слід зробити можливість, аби солдат здобув права. Якщо б це було, тоді було би інше ставлення до військової служби в цього ухилянтського руху. Можливо, він би розколовся, як мінімум. Якщо би так звана еліта пішла воювати, так само цей ухилянтський рух розколовся би. Але ані те, ані інше не робиться зараз.

Я бачу, що зараз ми рухаємося до якоїсь критичної точки. Або щось станеться в світі таке, що змінить ситуацію докорінно, або настане щось таке критичне в нашій ситуації, коли все-таки верхівка змушена буде працювати і жити по-іншому. Сама себе якось почне примушувати заганяти на війну, займатися війною. І коли це станеться, вона себе відкриє там масу цікавих речей. Вона для себе відкриє, що відповідальність командира мусить бути, відповідальність правоохоронних органів мусить бути.

А зараз ухилянтів не карають. Менше 1% з них реально покарані. Це і суто ухилянти, і ті, хто самовільно залишили частину (СЗЧ). Ці категорії у нас недоторкані практично. Тобто особа, яка вчинила хуліганство, має більше шансів сісти в тюрму, ніж ухилянт або СЗЧесник.

Що стосується покарання тих, хто іде у СЗЧ, то воно інколи має бути. Як має бути покарання і командирів тих частин, звідки у СЗЧ ідуть військові. Бо є випадки, коли цілими взводами ідуть у СЗЧ.

Що такого критичного має статися у нас, аби еліта справді увійшла у війну і ситуація з мобілізацією змінилася?

Наступ з Білорусі на Київ, наприклад. Я дуже на нього, так би мовити, розраховую. Олександр Сирський вже про це говорив, що є ймовірність наступу восени, чи в інший час. От коли знову до столиці будуть прагнути потрапити колони росіян, тоді знову ми повернемося в ситуацію, коли, виявляється, можна якось самоорганізовуватися для війни швидко. Виявляється, тоді не потрібно було 25 папірців для того, щоб зробити певну дію. Я от зараз нічим не займаюся, тільки собі папірці оформлюю, щоби ви розуміли рівень бюрократії. Це абсолютна маячня, але тим не менше. На четвертому році війни мені потрібен стос папірців, щоб зробити те, що треба по роботі. У 2022-му році такого не треба було, і такого в принципі не має бути. Я сподіваюся, що поставлять адекватних людей на адекватні місця, і процес піде. Тобто криза мусить сягнути такої точки, коли вже влада візьметься за голову і, сподіваюся, що для країни не буде запізно.

«Ухилянтський рух домінує в Україні»

Ви згадали приклад  «заброньованого» агрохолдингу МХП. Але ж економіка має працювати, і окрім МХМ є ще тисячі фермерів, які мусять працювати на своїх полях. Де той баланс між справедливою доцільністю роботи в тилу і потребами фронту?

Давайте чисто математично баланс порахуємо. У нас військо, всі Сили оборони України – це 1,2 млн осіб. З них 800 тис. – це Збройні сили України включно з Нацгвардією, на них тримається фронт. За повідомленнями іноземних ЗМІ, у нас 250 тис. безпосередньо на фронті. Але нехай буде не 250 тис., а 400 тис. Скільки разів по 400 тис. можна знайти бійців в тилу? Тобто якщо знайдемо ще 800 тисяч здорових, адекватних чоловіків, то ми зможемо воювати рік з ротаціями спокійно. Тобто боєць воює рік, а ще два займається своїм життям, на заводі працює, чи бізнес веде. Але це якщо б ми могли знайти ще двічі по 400 тис. А оскільки зараз механізмів, які дозволяють знайти двічі по 400 тис., не існує, у нас в Україні ухилянтський рух домінує. Саме тому ці 400 тис. на фронті так і змушені далі бути на фронті без ротацій. Слід не забувати і про те, що є люди, типу мене, які за будь-яких розкладів не підуть з фронту. Є професійні військові, які бачать себе на фронті, просто хочуть хоча би місяць відпочити. А зараз навіть місяця вони не мають. От тому на всіх рівнях домінують ухилянтські тенденції. 

Як бійці на фронті ставляться до ідеї перезавантаження влади? Як ставляться до політиків, які вже відверто ведуть кампанії, хоча до миру і можливості виборів ще дуже далеко?

Все те, що раніше для нас з вами складало величезний світ медіа, політиків у ньому, суспільних процесів з активістами, не існує. Для пересічного військового політика сьогодні – це щось в екрані телефончика. Воно далеке і малозначиме. Але це не означає, що для військових немає політики. Вона є, але інша. Для них політика сьогодні – це Андрій Білецький, це Редіс (Денис Прокопенко). Тобто це військові люди, які не беруть участі у політичних процесах безпосередньо. Вони не займаються навіть розбудовою політичних структур чи іншою класичною політичною діяльністю. Але те, що вони створюють свої підрозділи, те, що вони мають якийсь успіх із цими підрозділами, те, що вони показують якийсь приклад іншим – це вже дуже серйозна політика. Мабуть, найсерйозніша політика в нашій державі зараз.

Професійний військовий, колишній начальник штабу «Азова» Богдан Кротевич робить політичні заяви. Білборди із портретом Андрія Білецького також можна сприйняти не тільки як агітацію приєднуватися до Третьої штурмової, а і як політичну рекламу…

Це така зараз нова політика. От ці люди – це політики, а всіх інших я не вважаю політиками. Мене навіть питали про Порошенка, то я і його вже політиком не вважаю.

Пане Ігорю, у вас є донька. Не дай боже, ця війна затягнеться ще на 10 чи 15 років. І в якийсь момент донька скаже: тату, я вирішила приєднатися до лав Збройних сил. Що відповісте їй?

Нормально відреагую. Це буде її вибір. Зрештою, людина сама має свою долю формувати. Якщо таке рішення в неї буде, то, відповідно, зі свого боку я якось сприятиму в тому, щоби вона якомога успішніше пройшла цей шлях.

Михайло Глуховський, «Главком»