"Для мене він є і буде": відверта розмова з сестрою Павла Петриченка у роковини його загибелі

Говорити про втрату нестерпно боляче, адже кожне слово лише підтверджує те, у що людина не готова повірити. Ти озвучуєш факти – поховання відбулось, я бачила тіло. Водночас серце усе заперечує і несвідомо чекає дзвінка.

Сержант 59-ї бригади Павло Петриченко загинув рік тому – 15 квітня 2024 року. Його сестра Марина дуже добре пам'ятає той трагічний день, після якого не може дивитись на весняний цвіт.

У межах проєкту "Життя після втрати"24 Канал зберігає пам'ять про людей, які загинули внаслідок кривавої війни Росії проти України. Спогади про Павла Петриченка у роковини його загибелі читайте далі у матеріалі.

"Недитяча мудрість": яким був Павло Петриченко

Більшість українців знають Павла Петриченка – військового та громадського активіста, який співпрацював із Сергієм Притулою й одного із засновників руху "Хто замовив Катю Гандзюк". Однак мало хто знає, що Павло Петриченко був дуже щасливою дитиною, яка мріяла стати футболістом. Хлопець був здібний, цікавився різними предметами. Вже у 5-річному віці він виділявся серед інших дітей.

"Він дуже любив географію. У 5 років вже знав усі столиці світу, які вивчив з дідусем. Це була його "фішка" у дитинстві", – згадала сестра Марина.

Цікавим є те, що Павло завжди вважав Марину кращою у навчанні, розумнішою. Однак він сам відзначався мудрістю.

Це справді так було. Ще у дитинстві можна було йому поставити якесь запитання, він як психолог його "розкладав", радив. Така недитяча мудрість у нього була. Та й у дорослому віці також. Мудрість не на його вік,
– зауважила сестра загиблого.

З 7 років Павло професійно займався футболом, грав у різних командах. Попри це, був дуже наполегливим у навчанні, він вміло поєднував уроки з футболом, що було непросто для дитини.

Проте зі спортом довелося попрощатися. Наприкінці 11 класу Павло склав ЗНО, зокрема з історії України здобув майже 200 балів. Він подав документи у 5 закладів вищої освіти і усюди вступив на бюджет. Обрав Київський національний економічний університет, юридичний факультет.

У Марини з Павлом невелика різниця у віці – 2 роки та 7 місяців. З самого дитинства це був дуже принциповий факт для Павла, повчання старшої сестри не мали місця у їхніх стосунках.

Сестра та брат були дружні з дитинства. Все дитинство – разом. Усі дитячі та підліткові переживання – разом. Вони радились щодо усього.

"Він мені і про хлопців завжди міг порадити дуже експертно. Казав: "Так, цей ні. А оцей може бути. Хлопці одне говорять, інше думають, слухай мене!". В принципі, він ніколи не помилявся", – сказала Марина Петриченко.

Дитячі роки Марини та Павла Петриченків: фото з сімейного архіву

Протести та перша перемога

У сім'ї не було сумнівів, що Павло братиме участь у боях і захищатиме Україну. Звісно, як сестра Марина хотіла вберегти брата, але це було неможливо. Павло свою чітку позицію проявляв ще зі школи.

Їхні батьки – історики. Прабабусі були довгожительками, тому в колі родини Марина та Павло завжди чули історії Голодомору, Першої та Другої світової війни.

Прабабуся 1912 року народження розповідала, як її брати воювали та загинули на цих війнах. Ми знали, що таке війна, голод та загалом розуміли, як непросто бути українцями в Україні,
– пригадала Марина Петриченко.

Активну позицію Павло почав проявляти за часів Януковича і Табачника. Тоді неподалік району, у якому проживала сім'я, збудували нову школу "Київська Русь". Влада хотіла її зробити повністю російськомовною – "культурним центром Росії".

"Це було жахливо, Паша тоді вже був студентом. Разом з іншими активістами вони почали першу акцію проти цієї ідеї. Вони тоді зібрали 2 тисячі голосів проти. Це була перша їхня перемога, школа не стала російськомовною", – розповіла Марина.

Після цього були акції на підтримку Каті Гандзюк, Сергія Стерненка та інші. Сестра наголосила – Павлові нестерпно боліло за Україну.

"Павло не сказав, що мобілізувався"

Сім'я Петриченків ще наприкінці 2021 року розуміла, що Росія, найімовірніше, нападе на Україну повномасштабно. 23 лютого 2022 року ввечері Павло приїхав до батьків, щоб підготувати їх – якщо буде повномасштабний напад, а він точно буде, тоді їхній син залишиться в Києві.

І він залишився. Усі дні Павло максимально допомагав протистояти Росії.

"Тоді разом з Сергієм Притулою та іншими друзями вони організували мілітарний штаб у Києві, активно допомагали з технікою. Вони викупляли зі складів усе, що можна було тоді знайти, і відправляли хлопцям на напрямки", – розповіла сестра Павла.

Павло Петриченко та Сергій Притула / Фото з соцмереж Притули

Після боїв за Київ Павло вирішив, що треба йти воювати. Вже у квітні 2022 року він вступив у 59-ту окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка.

Він долучився до війська, мені не сказавши. Він тоді сказав: "Та я тут просто на навчаннях, усім зараз треба вміти поводитись зі зброєю. Бачиш, вони (росіяни – 24 Канал) вже біля Києва були". Я тоді подумала, як це так, що форму одразу видали,
– пригадала Марина.

Уже за день до свого дня народження він приїхав до батьків і сказав, що їде на Херсонський напрямок. Іти на фронт – це була чітка позиція Павла. Після рішення сина батько також був готовий долучатися до ЗСУ, але Павло його зупинив.

"На той момент йому (батькові – 24 Канал) було 58 років і Павло сказав, що тато уже допомагав Україні у свій час. Він також брав участь у рухах. Насправді усе це у Павла і є від батьків, тато теж ніколи не був осторонь", – пояснила сестра.

Петриченко мобілізувався у квітні 2022 року / Фото з соцмереж

"Найгірше – сказати батькам про втрату сина"

Павло Петриченко загинув 15 квітня 2024 року, за день до свого дня народження. Він разом із побратимом перебував на позиції вже декілька днів, лінія фронту була дуже близько.

Це була Авдіївка – Красногорівка. Однак занадто близько усе це було вже. Їхню позицію накрили, вони не вижили,
– розповіла про обставини загибелі Марина.

Їй зателефонували друзі-волонтери, які допомагають 59-тій бригаді. Вони попередили Марину, що зараз з нею зв'яжеться бригада, бо "щось трапилось на позиції".

"Мені зателефонували і сказали, що позицію накрили і готується евакуація, після чого щось буде зрозуміло", – сказала Марина.

Вона одразу ж поїхала до батьків. Вони мали думати, як врятувати Павла, якими будуть їхні дії, коли його пораненого евакуюють. Однак все обірвав наступний дзвінок.

Я їхала машиною до батьків. Я приїхала, тільки припаркувала авто і мені зателефонували сказати, що він не вижив. Коли приїхали евакуювати, то хлопці були мертві. Їхні життя врятувати було неможливо,
– зі сльозами пригадала Марина.

Тато вийшов з дому перший, доньці потрібно було йому сказати правду.

"Я сказала тату, звісно, це був шок. Потім вийшла мама… Мабуть, це найгірше – говорити про втрату батькам. У мене було тоді таке психологічне відсторонення, я була як робот. Я просто сказала: "Павло загинув, тримайтеся, далі будемо діяти "по протоколу", – додала Марина.

Саме таке психологічне відсторонення допомогло їй тримати себе в руках і організовувати весь процес поховання. Марина дуже добре пам'ятає день, коли дізналась про втрату брата.

"Це буде дуже теплий день, сонце, вишні чи абрикоси цвіли – було усе в цвіті. І це дуже травматичний момент, я зараз не можу дивитись на ці квіти", – сказала сестра загиблого.

"Паша не давав нам страху"

Жодного передчуття, що може статись щось погане, у Марини не було. Вона пов'язує це з тим, що брат робив усе, аби сім'я не хвилювалася за нього, він ніколи ні на що не жалівся.

"Коли я дізнавалась від його побратимів, що у них все не дуже окей, він в цей момент якось намагався підбадьорити, мовляв, так, це страшна війна, але "треба жать, жать, жать і перемагать русню", – зазначила Марина.

Загинув Павло за день до дня народження, тому усе, про що думала його сім'я напередодні – як вітати рідну людину.

Останній приїзд на обід до батьків

Востаннє сім'я бачилась з Павлом у квітні, за тиждень до загибелі. Військовий був у справах бригади в Києві лише 1,5 дня, заїхав до батьків на обід.

Звичайний був приїзд, звичайний обід і розмови про те, що він готується нарешті відпочити у відпустці. Казав про те, що дуже складно, адже він поїхав, а хлопці там на позиціях,
– пригадала Марина.

З 5 травня Павло мав приїхати у відпустку – першу нормальну довгу відпустку, яка мала тривати місяць.

В останніх листуваннях брат жартував, що під час відпустки треба поїхати в якийсь санаторій, бо почувається як дід і "вже треба на мінеральні води".

"Він для мене є і буде"

Марина Петриченко вже втрачала знайомих внаслідок цієї війни, а тому читала статті про те, як варто переживати втрату. Вона знає, що психологи радять на похованні дивитись на померлого, підходити, розуміти, не закривати очі та не відсторонювати себе. Вона так і робила. Попри усе, Марина все одно не усвідомлює цю втрату.

"Я не буду брехати, що я це усвідомила. Раціональна частина мене говорить, що так, я бачила все, я бачила поховання. Але все одно постійно таке враження, що це не насправді. Що Паша скоро з'явиться і скаже: "Ну, ви молодці, гарно за мною погорювали". Або навпаки: "Так, недостатньо ви за мною страждали". Такий він був, міг "підколоти" і сказати, що некрасиво ми його провели", – сказала сестра.

Сім'я майже щодня навідується на могилу Павла. Тато ходить до церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі, де похований син. Він знайшов підтримку у служителях церкви.

Не віриться досі. Я намагаюся усвідомлювати, але я не можу казати про нього у минулому часі. Для мене він є і буде,
– підсумувала Марина Петриченко.

Вони говорять і згадують про Павла щодня. Всі друзі також контактують з родиною. Ця підтримка і розуміння, що Павло не забутий, допомагає переживати втрату.

"Велике горе утрати. Велике почуття розбитого серця, бо це безумовна любов і батьків до своєї дитини, і моя до брата. Я пам'ятаю, як у перші дні я говорила, що не знаю, як можна так безумовно любити. Можливо, коли у мене будуть свої діти, я любитиму їх так, як свого брата", – відверто сказала Марина.

Павло та Марина Петриченко / Фото з сімейного архіву

"Лише зараз почала дивитись відео з Павлом"

Марина радить людям, які втратили рідних, не закриватись у собі. Спочатку здається, що весь світ проти тебе та твоєї родини. Однак треба намагатись проживати цю втрату разом.

"Це важко, я перші пів року навіть не могла фотографії його дивитись. Не могла чути його голос, дивитись відео. Лише через пів року я змогла дивитись фото, а вже ближче до року, тільки зараз, я почала дивитись відео. Дуже важко", – зауважила сестра.

Сім'я Петриченків / Фото з сімейного архіву

Родина переживає страшну втрату і водночас чує у свій бік докори. Недоречні звинувачення лунали і від найближчого кола людей.

"Ой, а навіщо ви його відправляли? А чого ж ви його не вберегли? А треба було його кудись відправити…". Це вибір дорослої людини, яка вирішила захищати нас усіх. Треба поважати цей вибір, зберігати пам’ять про нього і бути вдячним", – закликала Марина Петриченко.

Найбільшою метою сім'ї зараз є збереження пам'яті Павла Петриченка – сина, брата, друга та захисника усіх українців. 24 Канал висловлює щирі співчуття родині Петриченків.