"Найважче – сказати сину": історія жінки, що втратила на війні чоловіка, з яким була 15 років
"Найважче – сказати сину": історія жінки, що втратила на війні чоловіка, з яким була 15 років

"Найважче – сказати сину": історія жінки, що втратила на війні чоловіка, з яким була 15 років

Коли війна забирає того, кого любиш, це не лише про втрату. Це про боротьбу за те, щоб жити далі, навіть коли здається, що світ розвалюється. У рамках проєкту "Життя після втрати" 24 Канал розповідає історії українців, які через війну втратили близьких людей.

Аліна Червоноока втратила на війні чоловіка Артема, разом з яким прожила половину свого життя. Однак вона знає, що не можна просто опустити руки, тому навчається бути сильною – заради себе і заради їхнього 10-річного сина Семена.

Пів життя разом: про знайомство і рішення Артема йти на фронт

Артем був творчою людиною – малював і різьбив по дереву, захоплювався історією і був чудовим батьком. Завжди приділяв багато уваги Семену. Його поважали й односельці, і побратими, які й досі підтримують зв'язок з Аліною та іноді заїжджають провідати.


Аліна та Артем з сином / Фото, надане 24 Каналу

Аліна та Артем були разом 15 років. Познайомилися ще юними, у спільній компанії. Спершу дружили, а потім зрозуміли, що хочуть бути разом. Їх єднали спільні погляди та інтереси, як-от любов до історії та України. Разом вони брали участь у Революції Гідності, стояли на Майдані, бо вірили, що Україна має бути вільною. З того часу й почалася їхня активна громадська діяльність.


Аліна під час Революції Гідності / Фото, надане 24 Каналу

18 лютого 2014 року, коли почалася зачистка Майдану, Артем вирішив їхати в Київ на допомогу. Аліна поїхала з ним. Після найстрашнішого дня за всю революцію – "Кривавого четверга", 20 лютого 2014 року, – коли снайпери Януковича відкрили вогонь по протестувальниках на вулиці Інститутській у Києві, Артем став на барикади, Аліна відправилася в медпункт, що був у КМДА. Так обоє залишилися в столиці до кінця Революції Гідності.


Артем під час Революції Гідності / Фото надане 24 Каналу

Ще у часи АТО Артем хотів долучитися до війська, але, оскільки він ніколи не служив, бо був звільнений як сирота, його не взяли. Тоді якраз народився їхній син, тому чоловік залишився з родиною. Після початку повномасштабного вторгнення одразу записався в резерв, адже хотів захистити найважливіше у своєму житті – сім'ю.

Артем розумів, що буде, якщо до нашого міста прийдуть росіяни. На мою думку, саме це було рушійною силою для нього – він хотів зупинити ворога якомога далі від його дому,
– розповіла Аліна.

Востаннє бувши вдома Артем процитував дружині американського письменника О. Генрі: "Хто не знав бідності, любові та війни, той не жив повноцінним життям". І тоді додав від себе: "Виходить, що я прожив його повноцінно". Ці слова Аліна викарбувала на його пам'ятнику.

"Найважче було сказати синові": про загибель чоловіка

30 вересня 2023 року Артем загинув під час виконання бойового завдання під Покровськом на Донеччині. Йому було 33 роки. Про смерть чоловіка рідні дізналися лише 2 жовтня, коли прийшла звістка з військкомату.

Горе Аліна переживала по-своєму – дозволила собі горювати й не картати себе за це. Проте й віддатися горю повністю не могла, адже її син теж проживав страшну втрату. Аліна як ніхто інший розуміла його, адже сама втратила батька дуже рано.

Найважче – було сказати сину, йому тоді було лише 8 років. Я розуміла, що він втратив батька, і якщо я зараз перетворюся на якусь "примару", то дитина фактично буде сиротою. Так, мені важко, а як йому? Тому я дозволила собі горювати, але не перетворювала наш дім на каплицю зі свічками, портретами та чорними покривалами,
– сказала Аліна.

Їй доводилося балансувати на тонкій межі – дозволити собі горювати, але й триматися загального ритму життя. Навіть через силу. Наприклад, не відкидати свята та прикрасити ялинку на Новий рік. Навіть якщо їй не хотілося, вона робила це заради сина, і це давало змогу відчути себе живою.

Разом із Семеном вони носили жалобу, разом їздили на цвинтар до Артема. Багато говорили, передивлялися сімейні фото та відео. Через пів року Аліна проконсультувалася з психологом, щоб розуміти, що вони з Семеном справляються із втратою.


Аліна з сином навчилися підтримувати одне одного / Фото надане 24 Каналу

"Треба проживати цей біль разом, бо якщо кожен зануриться у своє горе, то ми погинемо. Якщо в сім'ї є ще хтось, хтось поділяє ваше горе, – пройдіть цей шлях пліч-о-пліч, підтримуючи одне одного. Ми стараємося. Буває, що я здаюся, щось згадаю собі й плачу. Тоді син мене підтримує. Він обнімає мене й каже: "Мамо, я тебе розумію". Він каже так, бо і я йому це казала", – пригадала Аліна.

"Багато речей стали неважливими": про життя після втрати

Артема вже немає 1,5 року та біль від втрати не зменшується, розповіла Аліна. Він залишається таким самим і якщо щось тригерне, то буде так само боляче. Але тепер Аліні не так важко, як було на початку, коли будь-яке запитання, слово чи спогад про Артема могли зробити боляче.

Після загибелі чоловіка вона вчилася жити нове життя, хоча б заради сина. Те, що подружжя робило удвох, тепер Аліні доводилося робити самій. І хоча так було від великої війни, змінилося те, що Артем більше ніколи не зможе дати їй пораду. Життя стало іншим – ніби дивишся на нього з боку.

Коли Артем загинув, я зрозуміла, що мені вже немає на що чекати, і я повністю включилася у роботу. Зрозуміла, що насправді можу більше, ніж я думаю. Багато речей, через які переймалася раніше, стали неважливими. Звичайно, є речі, які не вирішуються, але зазвичай від тебе вони не залежать. А те, що від тебе залежить – все можна вирішити,
– розповіла Аліна.

"Це ще не кінець": як пережити втрату близької людини

Треба просто жити й дати часу зробити свою справу – тоді "шрам" від втрати близької людини поступово загоїться, переконана Аліна. Не слід вимагати від себе повернення до звичного життя одразу. Людина поранена, хоча рана й невидима. Вона глибоко всередині, і це душевна травма, яка не менш важлива та не менш болюча за фізичну.

Як після фізичного поранення, так і тут потрібен час для відновлення. Повільно, без поспіху. Спочатку треба дати собі час, щоб рана почала затягуватися. Потім можна почати "розробляти" її, як після поранення ноги чи руки. Коли вже стане трохи легше, можна почати поступово повертатися до звичних справ.

Спочатку дихати важко, але коли стає вже легше, то треба включатися в процес. І помаленьку, не перевантажуючи себе, зосередитись на основному – щоби відчувати себе живою, щоби відчувати, що твій шлях ще не закінчився. Це ще не кінець. Треба продовжувати жити, бо для чогось ти ще тут. Для чогось ти ще на цьому світі є. Значить, твій шлях ще не закінчився,
– сказала Аліна.

І що важливо – війна не закінчилася. Ми маємо продовжувати боротися, щоб та ціна, яку наші відважні захисники заплатили, щоб Україна була вільною, – не стала марною. Аліна продовжує справу свого чоловіка, який хотів захистити нашу державу, – волонтерить і підтримує військових.

Її історія – не тільки про біль утрати, а й про внутрішню силу. Це історія жінки, яку не зламало горе і яка продовжує жити та виховує сина, який пам'ятатиме – його батько став Героєм і заплатив найбільшу ціну, щоб його рідні жили в незалежній Україні...

Теги за темою
Публікації
Джерело матеріала
loader
loader