Метод Ньюсома

Тема тарифів, які США накинули всьому світу, уже дістала. Той, кого не дратує, просто втомився. Хочеться ж іншого, правда? Не вічного перетягування ковдри, а чогось міцного, що не розвалиться від першого поштовху.

Ми всі загрузли в цих суперечках, і вже зрозуміло: це не те, заради чого варто витрачати сили. Більш доречною буде мрія про справжній євроатлантичний союз — не просто НАТО, де кожен пне щоки у важливі пафосні заяви, сподіваючись, що Штати потім усе витягнуть. Краще союз з економічною основою.

Коли країни не просто кивають одна одній, а працюють як єдине ціле. Тоді чудово.

Міцний блок, у межах якого спільна вигода важить більше за дрібні образи (нехай і взаємні). Начебто США вступають до Євросоюзу, а європейські країни сприймаються у Вашингтоні як частина однієї системи. На рівні одного зі штатів. У дипломатії вже кожен тримає свій прапор. Ось тільки в економіці чомусь забули його потримати.

Тож важливіше станок на заводі та державне замовлення для цього заводу. Там має ціну лише реальний вклад. Це був би прорив.

Однак для цього потрібна спільна канва. План, який усіх влаштує. США занадто жорстко тиснуть на союзників, ніби ті їм надто багато винні. Європа, реально переклавши на США багаторічні оборонні обов’язки по своїй території, йде навпаки: робить вигляд, наче не винна нічого.

Одні учасники діалогу надто себе переоцінюють. Інші зі своєю багатовекторністю вже виглядають як представниця найбільш давньої професії. Час подорослішати обом сторонам.

Платон, але не Воронько.

Бо ці розбіжності лише гальмують як Захід загалом, так і нас на його околиці. Явище надто помітне. Про нього вже заговорили навіть такі титани аналітичної думки, як Ілон Маск і Джей Ді Венс. Чому ми із сарказмом? Так до цих кадрів у нас, м’яко кажучи, ставлення таке собі. Але навіть вони допетрали. А якщо вийшло у них, вийде і в більш розумних людей. Варто тільки протерти очі.

Можна довго сперечатися, хто більше винен. А винні всі. Ми, наші партнери — тут кожен накосячив по-своєму. Та замість того, аби самим у цьому зізнатися, ми закривали очі. І помилялися ще більше.

Поки партнери та потенційні союзники лаються, в їхніх лавах чудово почуваються відкрито ворожі агенти. Тут хотілося б навести приклад безпосередньо зі США. Є там такий політик Гевін Ньюсом. Губернатор Каліфорнії поки що. Він абсолютно серйозно заряджає тези, що Каліфорнії потрібні окремі економічні умови, щоб далі вивчати Камасутру з китайськими партнерами. Звісно ж, економічними.

Ще пана Ньюсома чудово друкують у китайських газетах. Ну ви ж знаєте, закрита авторитарна держава комуністичного ладу завжди рада просто так дати майданчик клятому американському капіталісту. Правда ж?

Перепрошуємо за гугл-перекладач, це чисто ілюстративний зміст.

Ще раз. Є державна позиція. Є конкуренція з державою, яка останніми роками шантажує США територіальним конфліктом. Із цією державою нова влада не дасть працювати. І що? І нічого. А ось нам дозвольте, бо ми такі класні.

Звісно, пан Ньюсом із Демократичної партії, тому може отримати пару тисяч лайків від мудрих українців. Мовляв, отак їх, республіканців клятих. Тому в нас є зустрічна пропозиція.

Зацініть заяву Ньюсома. Приберіть звідти назви держав та адміністративних одиниць. І уявіть, що це сказав умовний Денис Пушилін. Той самий, що в нашому окупованому Донецьку ляси торочить, сидячи буквально на багнетах російської армії. Ми ось глянули. Доволі непогано підходить, просто Пушилін таких розумних слів не знав ніколи. Але риторика цілком лягає у загальні наративи.

Знаєте, Росія ж 2014 року теж верещала, що Донецьк та Луганськ трішки не оцінили зміну влади в Україні. От захотілось їм окремо пожити. Тож будьте такі ласкаві, сходіть прямо до місцевих сепаратистів, поцьомайте у певні місця й живіть собі спільно.

Реакція нормальної людини може бути лише одна. Ви там подуріли, чи що? Себе ким уявили?

Подивіться на ситуацію по-філософськи. Навіть у США спокійно сидить людина, які відкрито призначає себе п’ятою колоною КНР. І нічого. Жива-здорова, по ефірах ходить. Не ми одні такі. Скільки разів самі бурчали, що СБУ недопрацьовує. У принципі, маємо ще одного губернатора Сальдо, який у разі війни зі справжнім шефом одразу ж перейде на його бік.

Тепер уявіть таку ситуацію в будь-якій країні з умовної Вісі зла. Іран, РФ, та будь-хто.

Здається, так там чомусь не можна. Тобто ніхто не заважає сказати пару слів про крутий Захід. Про необхідність торгувати з ним без обмежень. Просто тоді з Заходом ніхто торгувати не піде, а вас знайдуть наступного тижня у чотирьох різних сумках. Або взагалі не знайдуть.

Американцям ніхто не заважає лаятись із європейцями, тоді в їхньому тилу пан Ньюсом просуватиме тези Китаю надалі. Може, нарешті змінить костюм на любу гімнастерку.

Європейцям ніхто не заважає лаятись з американцями, в їхньому тилу чудово почуваються фахівці з багатовекторного статевого життя. Орбан, Фіцо і ще низка політичних рухів у більш значущих країнах. Нічого страшного. Лайтесь за зайвий відсоток мита, тут люди працюють на товариша Сі та государя Путіна. Лайтесь між собою, їм так зручніше.

Не думали ми, що теза Ілона Маска раптово зазвучить адекватніше за масу більш поважних людей. Утім, це вже сталось.

Дуже гарна стаття, тільки часу на все це обмаль.

Європа та США пов’язані надто сильно, щоб між собою гарчати. Так, Європі потрібні власні збройні сили. Бо її політичні еліти надто довго кастрували власну оборонну галузь, при цьому перебуваючи в організації рівня НАТО. Там, де цього робити не радять. Але ж покарати чи вигнати за зворотне зростання ВПК звідти теж не можуть.

Тут немає правих і винуватих. Бо на кожну сильну сторону США є свій Ньюсом. І той факт, що замість в’язниці він отримав аж таку високу посаду. Із Європою те ж саме.

Ми слабкі перед віссю Пекін–Москва–Тегеран не тому, що вони непереможні. Лише тому, що самі себе послаблюємо. У них немає таких конфліктів. Вони діють, поки ми граємося у «відкриту економіку» та лаємось через мита. Іранським дронам у Росії чомусь не вводили мита. Китайський РЕБ надходив до ЗС РФ без тарифів. Зате й Росія не пнула груди, що за неї підуть воювати китайці.

Символічно, що будь-який представник Вісі зла не робить вигляд, наче всі союзники виключно йому заборгували. Це як для США, так і для Європи актуально.

Ми вже не в мирному світі, а в передвоєнному. І пора це визнати. Кір Стармер у колонці для The Telegraph пише про це прямим текстом. Процитуємо пана прем’єра: «The world as we knew it has gone. We must rise to meet the moment. We are ready for what comes next. The new world is less governed by established rules and more by deals and alliances».

Надмірним оптимістам зазначимо, що немає сенсу розслаблятись. Ці нові угоди та альянси ще навіть на папері не існують.

Надмірним песимістам зауважимо, що здати нас — це не основа нової угоди чи альянсу. Ясна річ, із чужою параноєю сперечатись немає сенсу, і час на це витрачати ми не будемо. Проте радимо поцікавитись, як загалом триває війна з 2014 року. «Здати» нас можна було сто тисяч разів чи навіть більше. Інша справа, що це нікому не вигідно, поки ми є доволі боєздатними людьми.

Чим швидше оптимісти закатають губу, а песимісти припинять різати собі вени — тим швидше з’явиться консенсус у суспільстві. Кажуть, у епоху великих змін це корисно.

Захід психує, і нам не варто повторювати за ним саме це. Надто дорого обійдеться.

Західна Європа не хоче воювати? Війна не питає, хто чого хоче. Отже, буде міцним тилом. Для США, що тримають фронт у Тихому океані. Для нас. Згодом і для держав Східної Європи, що географічно ближче до Росії. Але зняти із себе цю роль не вийде. Бо одного разу фронт, якого ніхто не планував, може зробити прифронтовою зоною вже північ Польщі. А там і до німців недалеко.

Старі правила більше не працюють. Потрібні нові зв’язки — горизонтальні, а не вертикальні. Довіра на репутації предків, яку ті кров’ю заробляли, надто далека від становища їхніх нащадків. Важливе лише те, що ти можеш дати чи зробити сьогодні.

Ми стільки хихотіли над російською зацикленістю на темі минулого.

Але ми й своє минуле не робили темою №1. То чому американці чи європейці так роблять? Самим не набридло?

Для нас єдиний Захід — це не просто мрія, а шлях до виживання. Азія бачить нас як шмат Росії, який брикається. Вона старанно робить вигляд, ніби поважає правила, аж поки ми не здамося. Їхня ставка зрозуміла: без міцного союзу із Заходом нас зжеруть. Не зараз, то трішки пізніше.

Єдині іноземні війська в Україні чомусь приїхали із КНДР, і воюють вони проти нас. Коли партнери бояться ставати союзниками, треба щось міняти.

Бо потім усюди Пушиліни та Ньюсоми.