Рецензія на анімаційний серіал «Диявол теж плаче» / Devil May Cry

У 2001 році світ побачив гру Devil May Cry, і з того часу ім’я Данте стало майже святим серед фанатів стильних слешерів. Минають роки, франшиза періодично оновлюється, фанати не втомлюються сперечатися, яка з частин краща, а Netflix, маючи в арсеналі анімаційний відділ і невгамовну любов до адаптацій, вирішує зробити хід у стилі Данте — стріляти по всіх одразу. І от ми отримали «Диявол теж плаче» — нове аніме, яке виглядає як подарунок для фанів, але водночас пробує не загубитися у нескінченному потоці адаптацій, де більшість — це «дивився з увімкненим телефоном».

«Диявол теж плаче» / Devil May Cry

Жанр аніме, фентезі, екшен
Творець Аді Шанкар
У ролях Джонні Йонг, Хун Лі, Кевін Конрой, та ін.
Прем’єра 3 квітня, 2025 року, Netflix

Аніме Devil May Cry одразу кидає у бій: на знайомому тлі пекельних вторгнень, демонічних залаштункових інтриг і не менш демонічних костюмів Данте повертається в ролі стилізованого приватного детектива/мисливця на потойбічну мерзоту.

Сюжет — мікс між умовно оригінальною історією та відомими геймерам подіями. Є нові обличчя, є Вергіл, є стара знайома Леді, яка додає ще більше шаленого драйву. Але, як і в іграх, емоції тут не головне. Це не той серіал, де глядачі плакатимуть над долею героїв — максимум, що з вас витягнуть, це «ооо, круто зробив» або «а ось тут би бахнуло ще більше музики!». Та й добре.

Щодо персонажів — хочеться трохи більше. Вергіл з’являється надто пізно, і в нього не вистачає екранного часу, щоб залишити той самий слід, що в іграх. Інші персонажі — або згадуються побіжно, або просто функції, а не герої. І це, мабуть, єдина річ, яку серіал міг би взяти з ігор: там кожен другорядний герой мав свій момент. Тут — ні. Але це проблема, яку можна виправити в наступних сезонах, якщо Netflix вирішить продовжити шоу (а судячи з хайпу — шанси є).

Він не просто типовий «злий чувак з силою» — його сцени побудовані з чітким відчуттям стилю й тривоги. У ньому є щось від класичних джокерівських архетипів — він несе хаос, але не бездумно, а ніби за власним сценарієм, де всі інші — лише ляльки. Його образ одразу приковує увагу, і що приємно — його не зливають у перших двох серіях, як це часто буває.

Білий Кролик — не просто «головний ворог», а ідеальний антипод Данте: там, де один діє з насолодою і пофігізмом, інший — з ретельністю і жорстокою методичністю. І хоч фінальна сутичка могла б бути масштабнішою, загальне враження від нього — як від дійсно потужного персонажа з мотивацією і характером.

Данте — це окремий кайф: він виглядає шикарно, з тією самою фірмовою байдужістю в погляді і легким підтекстом: «мені взагалі пофіг, але я врятую світ, бо мені нудно». Його рухи чіткі, постава розслаблена, а в моменти дії — це просто балет зі зброєю. Іноді хочеться поставити паузу просто щоб подивитися, як його плащ розвівається у русі.

Звук — ще один козир новогопроєкта. Гітарні рифи, рок, електроніка — тут усе звучить як треба. Особливо класно, що музика не просто фоном, а продовженням візуального ряду. Напружені моменти не губляться в тиші, а динаміка підкреслюється не лише монтажем, а й ударними і гітарними соло, які вплітаються в екшн так, ніби це режисерський прийом, а не просто саундтрек.

Серіал не намагається бути «доступним для всіх». Він не пояснює кожен крок, не розжовує мотивації, не адаптує глибоко ігровий контекст під новачків. І в цьому теж є певна чесність. Це — аніме для фанатів або хоча б тих, хто не боїться увійти в середину історії без інструкції.