Чи справді німці люблять жорсткіше? Перевіряє Павло Казарін

З початком повномасштабної війни розмови про культурну дипломатію стали дуже модними. Обов'язковою частиною цих дискусій є з'ясування: як і з ким правильно розмовляти? Бо що зрозуміють поляки чи литовці, буде дурницею чи шоком для французів. 

Тому доводиться крутитися і вивіряти кожне слово. До речі, найбільш відповідальні та раціональні культурні діячі швидко роздуплилися: бовкати на закордонних тусовочках що заманеться — варіант так собі. Найяскравіший показник — наша вимога кенселити російську культуру. Це викликало у 2022 році настільки негативну реакцію, що наші посланці від культури швидко збагнули, шо воно не робе. Принаймні, якщо говорити про це «в лоб». 

А як робе — знають дипломати. Ось митці та культурні менеджери потроху почали до них звертатися по поради перед усілякими поїздками. Ваша Антоніна кілька місяців тому була на обговоренні стратегії від Мінкульту, і там теж лунали пропозиції ось такої комунікаційної співпраці. Бо їдеш, бува, наприклад, у Мексику, і дідько його знає, які там контексти, що людям зайде, а що — ні. 

І ось до вашої уваги черговий, так би мовити, кейс. Кілька днів тому в Лейпцигу стартував книжковий ярмарок. Серйозна подія. Туди поїхав виступати наш із вами колега, військовослужбовець та лавреат Шевченківської премії Павло Казарін. Слава богу, ми не на тєліку — всі регалії в титр не вмістилися б. Нещодавно його книгу «Дикий Захід Східної Європи» переклали німецькою.

Виступив він, значить, і описує нам у фейсбуку, як усе пройшло. 

Ваша Антоніна вже встигла тричі пошкодувати, що всього цього не чула. Люблю таке. Ну, погодьтеся, багатьом українцям дуже подобається дізнаватися, що хтось так жорстко відповідає на такого штибу запитання. 

Але традиційно знаходяться й ті, хто говоритиме, що такий стиль комунікації взагалі ні в які ворота і лише налаштовує людей проти нас. Ну, згадайте навіть срачі з приводу тієї карколомної вистави в Овальному кабінеті. 

Під дописом Казаріна теж багато різних думок. Частина дописувачів вважає, що не варто було так вимахуватися і відповідати запитанням на запитання. Частина — підтримує і каже, що лиш так з ними і можна.

У режисерки та письменниці Ірини Цілик, яка постійно десь їздить з виступами за кордон, є свій план розмов. 

Сам Павло, судячи з коментів, ефект від своїх слів ще не вивчив.

Валерій Пекар це все діло перепостив і дописав, що такі домінантні витребеньки справді добре діють на німців. А на інших — ні. 

Ну а я вам скажу наступне. Ваша авторка активно цікавиться темою культурної дипломатії та комунікації. Ну і, відповідно, я постійно вивчаю ефект, який усе це має і як розвивається. Так ось, від наших культурних дієвців, які їздять у Німеччину чи живуть там, а також від безпосередньо дипломатів я мільйон разів чула саме таке твердження. Що з німцями ефективно розмовляти, у потрібний момент переходячи до відносно жорсткої риторики. 

Саме дипломати публічно такого, звісно, сказати не можуть, але «оф зе рек» погоджуються, що це норм варіант. Але. 

Проблема лиш у тім, що не можна передавати куті меду і виявитися вже геть хамидлом. І бути обережними з їхніми національними травмами. І ще враховувати безліч інших факторів. Тому вже згадана допомога та консультації від дипломатів, я вважаю, просто необхідні. 

Хоча, з іншого боку, ми пам'ятаємо, м'яко кажучи, неоднозначну реакцію на скандальні висловлювання та дії нашого вже колишнього посла в Німеччині Андрія Мельника. 

А ось, приміром, про Францію говорять зовсім інше і різких рухів робити не радять. Ми можемо згадати абсолютно лайтову та інтелігентну акцію наших кіноробів на Каннському кінофестивалі. Знімальна група стрічки «Бачення метелика» перед показом увімкнула звук сирени і розгорнула плакат із нагадуванням про війну в Україні.

Акція не була агресивною, гучною чи жорсткою. Але неузгодженою. І це, за чутками, добряче розлютило організаторів. 

Не кажучи вже про перформанси, які влаштували дві українки на червоній доріжці наступного року. Блогерка Ілона Чернобай облилася штучною кров'ю.

Модель Аліна Байкова прийшла у футболці з написом «Fuck you Putin».

Обох дівчат вивела охорона. 

Акції мали гарний ефект на українців — у нашому сегменті медіа та соцмереж Чернобай та Байкову хвалили та захоплювалися. Але за кордоном і тим паче на самому Каннському фестивалі реакція була не такою райдужною. Що зрозуміло, бо рафіновані естети та інтелектуали, які туди приїжджають, сприймають такі перформанси як занадто простакуваті, прямолінійні й навіть дикунські. Тому доводиться шукати значно складніші шляхи. 

І, ясна річ, одне із завдань наших дієвців культури на закордонних майданчиках — реагувати на росіян, які туди традиційно пхаються. І тут досі виникає цілий ряд суперечок: вступати з ними в діалог, не вступати, відповідати їм чи ігнорувати, пояснювати сенси і контексти їхніх творів публіці чи ні? Не остання роль у формуванні відповідей лежить на державі та побудові нею стратегії, зокрема і комунікаційної. 

Недавно Мінкульт викотив повідомлення, що розробляти стратегію до 2030 року вони вже закінчили. Що ж, уже щось. 

Тільки нагадаю, що Росія такі стратегії розробляє ще з кінця 90-х, вливаючи в це скажені гроші та відкриваючи в десятках країн різні цікаві інституції. Бо так звана «м'яка сила» — це відносно дешево (якщо порівнювати зі зброєю) та сердито. 

Ну а книжковий ярмарок у Лейпцигу триває. Крім Павла Казаріна туди поїхали ще Максим Буткевич і Станіслав Асєєв. Колишні військові та політв’язні. Усі троє, на думку вашої Антоніни, дуже класні оратори — кожен зі своїм стилем і вже точно мають про що розповісти панству.

Почуття гумору, до речі, працює завжди. У всіх країнах. Тут тільки головне знову не перегнути. Бо ми з вами, буває, так жартуємо, що в іноземців очі робляться шестигранними і вуха скручуються. Дуже ніжні, що поробиш. 

Фото: фейсбук Павла Казаріна