Стратегічна константа

На четвертому році повномасштабної війни Україна залишається ключовою точкою глобального протистояння. Однак її місце в реальній політиці провідних світових гравців виглядає дедалі більш маргінальним.

Риторика про «захист свободи» та «демократичні цінності», яка активно звучала на початку військового конфлікту, поступово втратила зв’язок із конкретними діями західних партнерів. Допомога, яку вони декларують як підтримку принципів, усе частіше зведена до символічних жестів.

Це відтерміновані фінансові транші. Це поставки списаного обладнання на кшталт старих генераторів. Це чисельні та відірвані від життя резолюції міжнародних організацій, які не мають жодних практичних наслідків.

Такий підхід не є ані випадковістю, ані проявом байдужості. Це логічний результат зовнішньополітичної стратегії, де альтруїзм давно поступився місцем прагматичним інтересам.

Справжніх союзників у України немає, та й не могло бути. У нинішньому світі бувають лише тимчасові поплічники. Така підтримка завжди має чіткі межі: вона не передбачає ризиків для їхнього власного майбутнього.

Ще вона не передбачає масштабної мобілізації чи перебудови економіки під потреби війни. Західні країни готові брати участь у допомозі лише в межах, які не загрожують їхній внутрішній стабільності та приносять політичні дивіденди на внутрішній арені.

Ця допомога напряму залежить від нашої здатності чинити опір і платити за нього кров’ю. Без цього фактору Україна для них не має ваги. Навіть із нашим опором ми залишаємося другорядним елементом у їхніх стратегічних розрахунках.

Такий елемент, що наче й шкоди не завдає, але його можна легко проігнорувати, якщо ситуація вимагатиме жорсткіших рішень.

Наш автор випадково знайшов Гриценка!

Євросоюз перебуває в зоні комфорту, де пряма загроза його ключовим членам відсутня. Підкреслюю: не всім, а ключовим. Росія, судячи з усього, більше зосереджена на збереженні нині призабутих економічних зв’язків. Таких як газові поставки до Німеччини. Принаймні, поки що реальну небезпеку для Західної Європи вона не хоче створювати.

Потенційна дестабілізація в країнах Балтії, Польщі чи Чорноморському регіоні сприймається як локальні виклики, які не зачіпають життєво важливі інтереси Берліна чи Парижа. НАТО, попри свою гучну риторику, на практиці виявилося радше платформою для координації та діалогу, ніж дієвим військовим союзом.

Франція — це приклад деградації оборонного потенціалу. Її флот утрачає боєздатність, армія виконує переважно декоративні функції. Легендарний Іноземний легіон зазнає невдач у боротьбі з африканськими повстанцями, яких навіть не вважав серйозним супротивником.

Європа загалом не готова до масштабного конфлікту. Ні за інституційною спроможністю, ні за демографічними ресурсами, ні за ментальною налаштованістю населення.

Відновлення серйозного оборонного потенціалу у Європі нині виглядає малоймовірним. Мобілізаційний резерв країн ЄС у найкращому випадку становить 1,5% населення. Це лише теоретична цифра, показник реальної готовності до бойових дій значно нижчий.

Важка техніка зношується швидше, ніж її встигають ремонтувати чи замінювати. Але ж промисловість так і не перейшла на режим воєнного виробництва.

Відсутність політичної волі до радикальних змін лише погіршує ситуацію. Страх перед ескалацією й економічними витратами переважає над бажанням зміцнити власну безпеку. У таких умовах Європа не може бути надійним партнером для України в довгостроковій перспективі.

США демонструють прагматичний підхід, який не залишає місця для сентиментів. Підтримка України для Вашингтона — не акт доброї волі, а транзакція з чітко визначеною вартістю. У найближчі роки Штати, ймовірно, почнуть вимагати від Києва конкретних компенсацій за надану допомогу — чи то фінансовими внесками, чи то доступом до економічних активів, чи то політичними поступками.

Модель контрактних «охоронних послуг» стає новим стандартом американської зовнішньої політики. Підтримку Вашингтон надає лише за умови платоспроможності отримувача.

Це не означає ворожості, але й союзом у класичному розумінні назвати це складно. Юридичні зобов’язання залишаються формальністю, а реальна співпраця залежить від здатності України відповідати американським очікуванням.

Україна залишається єдиною державою у Європі, яка веде реальну війну. Не на словах, не в деклараціях, а на полі бою, оплачуючи її життями своїх громадян і власними ресурсами.

Ця боротьба не може бути передана комусь іншому. Вона наша від початку і до кінця. Для зовнішнього світу вона не пріоритет, а радше зручний елемент внутрішньополітичного порядку денного. Хтось організує мітинг на підтримку, хтось виділить кілька мільйонів доларів. Хтось зробить гучну заяву в соціальних мережах.

Цього достатньо, щоб відзвітувати про «солідарність». Проте недостатньо, щоб змінити хід подій на нашу користь.

Стратегічні проекти, які могли би працювати на користь України, відсутні. Жодна держава чи організація не взяла на себе зобов’язань, які готова виконувати за будь-яких умов. Україну всі сприймають як точку зовнішнього тертя — зону, якою зручно управляти дистанційно, надаючи мінімальну підтримку, але уникаючи прямої участі чи відповідальності.

Західні партнери воліють триматися на відстані, використовуючи нашу боротьбу як інструмент для власних цілей. Однак не беручи на себе ризиків, які могли б змінити їхній спосіб життя чи політичний ландшафт.

Попри це, Україна продовжує триматися. Не завдяки зовнішній допомозі, не через міцність інституцій чи щедрість союзників. Минуло не три тижні великої війни. Відкладіть романтику.

Ми тримаємось завдяки власній здатності чинити опір у ситуаціях, де інші давно би припинили боротьбу. Ця стійкість і є наш головний актив. Але вона має свою ціну: самотність у світі, де реальна політика не визнає моральних імперативів.

І ця самотність лише поглиблюватиметься. Адже за логікою realpolitik виживає той, хто може розраховувати тільки на себе. Для України це не вибір, а єдина доступна реальність.