Про знецінення, гримання дверима та проєкти ПЕН-Україна

У всьому цьому балагані амбіцій і дружб, хочеться підтримати учорашній пост Володимира Єрмоленка й розповісти про кілька проєктів, які, наприклад, робить PEN Ukraine і в які я залучена особисто. І через які не піду гримати дверима, хоч зізнаюся – риторика певних дискусій і звинувачень мені дуже відторгуюча. Наприклад, без ПЕН у нас би не вийшло через Book Aid International передати уже 40 000 англомовних книжок у прифронтові бібліотеки через проєкт #незламнібібліотеки. Це еквівалент щонайменше 500-700 тис. фунтів, які прямо доставлені у бібліотеки прифронтових регіонів. Це кошт без логістики. Книжки великих британських видавництв: від класики й дитячих і до навчальних. Ретельно перебраних і розфасованих.

Минулоріч нам вдалося залучити ще 9 000 чудесних двомовних дитячих книжок від Pineapple Line за спонсорського сприяння HP Ink UK – вони ж трохи фінансово допомогли з логістикою і невеличкою сумою (біля 4 тис фунтів) на закупівлю книжок в українських видавництв – для тих же бібліотек. Це було поза межами їх планів і горизонту думання, але я тут зіграла "колонізаційну карту" і вдалося!

Я дуже опікуюся цією співпрацею, бо без регулярних контактів, підтримки, подяк і домовленостей і спільних акцій такі речі самі собою не трапляються. Аби це стало реальним я регулярно брала неоплачувані вихідні і їхала до них в офіс, на склад, на зустрічі, ми вели перемовини і я доводила, що Український ПЕН – це власне та надійна логістична та людська система, де ці книжки не зникнуть, яка забезпечить відповідні склади, чесно проштампує ці книжки, перепакує і відправить туди, де вони дійсно потрібні. Для цього в Україні було пророблено гігантську роботу: співпраця із мережами бібліотек, збір потреб, верифікація, збір самих посилок, доставка – коли тим самим ПЕНівським бусом, а коли зусиллями й домовленостями про підтримку Нова Пошта Humanitarian.

Це не завершена співпраця – я організовую своє пластове юнацтво приїхати попакувати й поштампувати трохи книжок туди, куди вони невдовзі полетять, аби показати що воно таке - волонтерство і благодійність. В цій країні це дуже цінується. Це надзвичайні люди, з якими честь перебувати поруч – але це також час, волонтерські зусилля й прикладені ресурси, здебільшого – геть не публічні, хіба якщо закон жанру вимагає.

Інший проєкт, в якому я залучена – «Діалоги про війну», спершу як спільний проєкт Українського ПЕН із Міжнародним, тоді я ще працювала в офісі Штабквартири. Але це був волонтерський проєкт, навіть за назву якого довелося трішки поборотися і я вдячна усім і кожному в тогочасному Правлінні за висловлену підтримку. Ні, не одностайну і не негайну.

Більше я в Штабквартирі не працюю, але ми з адміністративною командою вирішили, що не видати цю книжку буле просто неймовірною втратою і за надзвичайного сприяння Тетяни Терен я перехопила цю – здебільшого нічну естафету, більшість авторів бачили, коли приходили мої запити – в середньому поміж 2 і 4 ночі – у Оксани Мамченкової. І попри атаки на Фактор-друк і інші виклики ми з Українським ПЕН і Vivat минулоріч презентували її на Книжковому Арсеналі та Львівському книжковому Форумі. Зараз вона готується до друку в HURI, тобто вийде таки у Гарварській серії. Це в біса роботи. Ні, В БІСА.

До цього проєкту вдалося залучити трохи коштів, але навіть на розсилку авторських не по Україні не дуже вистачає. Так, це місійний проєкт, але як же важливо було відслідкувати як поміж 1 березня 2022 і вереснем 2023 змінювалися візії і словник світових інтелектуалів щодо війни проти нас. Так, у нас серед авторів і ті, з якими ой як не просто працювати і зірки рівня Едіт Егер, Арундаті Рой, Софі Оксанен, Тімоті Снайдера, Енн Еплбом, Френсіса Фукуями. Від декого навіть відповіді аби отримати, доводиться шліфувати епістолярну майстерність десятками різнокаліберних повідомлень, аби не отримати «ні». Зібрати фото і аби усім сподобалось. Усім 76 (сімдесят шести прописом). Узгодити з агентами. Не втратити сенсів у перекладі. Додати контекст (дякую, Nataliya Teramae, ти геніально зробила саме те).

Зізнаюся, коли я відкривала цю робочу папку, інколи (десь під ранок) уже хотілося плакати. А інколи й плакалось, але що ж. Це тільки два проєкти однієї в біса зайнятої членкині, що хотіла б мати більше часу і другий рік намагається викроїти на оту саму поїздку бусиком, бо постійно відчуває, що робить недостатньо. Могла б у цей час, наприклад, писати щось своє (так, я можу, і читати теж вмію і люблю), віддавати час дитині чи просто поспати. Але отакий мій особистий ціннісний вибір станом на тепер. Зафіксований, до речі, в Статуті – нічого нового чи дивовижно несподіваного.

Моя цілковита довіра й повага Виконавчій Раді та адміністративній команді, хоч я власне одна з тих, що пропонувала виправити ганджі процесуального права і ціную реакції на комунікативні помилки. Тому зараз коли несеться про «що це взагалі за контора така», хочеться зацитувати назву вступного слова того ж Володі Єрмоленка до українського видання «Діалогів»: «Ви тільки не відвертайтесь». Бо ламати легко. Важко продовжувати робити щось, у що віриш, коли це висміюється й знецінюється, підкріплене цитатами. Але що ж.

На знимці - ми із представниками HP UK Ink LtD штампуємо і пакуєму ту саму крайню партію дитячих книжок. Я приїхала на склад Book Aid просто з летовища, з нічного перельоту й переодяглася у вбиральні. Єдине, чого хочеться - спати і кави. Кавою вони мене, до речі, пригостили. Щоправда, для цього довелося взяти вихідний.