"Хакнути" демократію: як Гітлер на хвилі популізму прийшов до влади і дав рецепт політикам майбутнього

Німецький рейхстаг 23 березня 1933 року ухвалив закон, яким новопризначеному рейхсканцлеру Адольфу Гітлеру було надано диктаторські повноваження. З наступного дня лідер націонал-соціалістичної партії (НСДАП), міг керувати державою практично одноосібно, вже як необмежений монарх за допомогою декретів без дотримання демократичних процедур. 30 січня того ж року рейхспрезидент, генерал-фельдмаршал Пауль фон Гінденбург, призначив його головою уряду. Надалі, вже в ситуації необмеженої нацистської диктатури дія закону, який отримав маніпулятивну та популістську за формою назву "Про ліквідацію бідування народу та держави", постійно подовжувалася.

На сучасному сленгу це називається дуже просто – "хакнути" демократію. Що ми і бачимо просто сьогодні на прикладі наших заокеанських ще зовсім недавно вірних союзників із США. Наскільки далеко заходитиме кардинальна зміна зовнішньополітичного курсу адміністрації президента Дональда Трампа та руйнація самих основ демократичного ладу в наймогутнішій державі світу, покаже час.

Перша спроба нацистів піти у велику політику

…Після Листопадової революції 1918 року в Німецькій імперії й на тлі поразки Центральних державу Першій світовій війні у Ваймарі 31 липня 1919 року було проголошено республіку. Найближчими роками після світового конфлікту відбувалися тектонічні територіальні зміни у всьому світі, і особливо в Європі, освячені рішеннями переможної Антанти. Версальська система мирних договорів призвела до нечуваного раніше приниження і репарацій відносно тих країн, які виявилися переможеними у світовій бійні. Німеччина втратила всі колонії та вимушена була поступитися чималими регіонами на півночі, заході та сході колишньої імперії, а також потрапила в економічну пастку з виплатами колосальних репарацій.

Назва Ваймарська республіка стала відомою лише під час десятої річниці прийняття у цьому місті конституції держави, що отримала в її першій статті компромісну назву – "Германський рейх є республікою". Після проголошення закону про диктаторські повноваження Гітлера республіка завершила своє існування де-юре. А де-факто державний переворот відбувся трохи раніше, бо після "дивної" історії з підпаленням берлінського рейхстагу 27 лютого 1933 року був виданий указ рейхспрезидента Гінденбурга "Про захист народу і держави" (головним пунктом було анулювання 81 мандата депутатів від Комуністичної партії Німеччини, для остаточної "націоналізації" парламенту). Комуністів можна назвати антагоністами з нацистами, але вони дуже були схожі в ненависті до Ваймарської конституції і республіки взагалі. А до цього комуністи та нацисти часто голосували в рейхстазі солідарно.

З часу, коли 8—9 листопада 1923 року відбувся фарсовий "Пивний путч", пройшло трохи більш як дев'ять років. Маргінальна, крайньо права партія з яскраво вираженою тоталітарною ідеологією (такий собі вінегрет із таких елементів, як соціалізм, націоналізм, пангерманізм, секуляризм, антисемітизм, антикапіталізм тощо) на той момент була практично відсутня на політичній мапі держави, хіба що на півдні – в Баварії. Проте поступово нарощуючи авторитет безупинною критикою держави як такої, її інституцій, нацисти буквально перед початком Великої депресії, в травні 1928 році нарешті вирішили піти у велику політику та діяти в рамках закону. Поки що. Але не маючи досвіду парламентської боротьби, гучно провалилися, отримавши 2,6% голосів і лише 12 мандатів з 491. Для порівняння, комуністи отримали 54 мандати (10,6%). Перемога Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) з 29,8% голосів виборців (153 мандати) дозволяла їй знову очолити майбутню урядову коаліцію.

Український філософ Мирослав Попович у книзі "Червоне століття" писав про непримиренну боротьбу лівих партій у Веймарській Німеччині: "Для взаємовідносин соціал-демократів з комуністами характерно, що вони вважали одна одну фашистською партією… Комуністична газета "Роте фане" 12 квітня 1929 року назвала соціал-демократію "тараном фашизму і імперіалізму"… Але варто зазначити, що і німецька соціал-демократія в цю епоху не проводить ніякої різниці між комунізмом і фашизмом". Голова партії Отто Вельс на Берлінському партайтаґу 1924 року говорив про наці і комуністів як про "взаємопов’язані ланки одного ланцюга, які роздирають тіло Німеччини до крові і врешті задушать її".

Дуже скоро, вже восени 1929 року у США відбувся Біржовий крах, який буквально за кілька місяців накрив і більшість держав Європи. В складній економічній ситуації (Німеччина ще й продовжувала виплачувати великі за обсягом репарації) саме несистемні, з популістським присмаком партії починають нарощувати м’язи…

Як колишній єфрейтор став головою уряду

І все це відбувалося на тлі несприйняття більшою частиною суспільства, військовою елітою, фінансово-промисловими магнатами економічних змін, які дещо стабілізували соціальну напругу в суспільстві. Це стосувалося насамперед вдалої валютної реформи 1923 року, скорочення бюджетних витрат, що їх проводили численні уряди, де визначальну роль грали якраз соціал-демократи і партія Центру. У 1927 році об’єм промислового виробництва досяг передвоєнного рівня.

Але вже на рубежі 1930-х років Велика депресія зруйнувала й ці ростки стабілізації економіки. У 1930 році кількість безробітних досягла трьох мільйонів осіб. Криза призвела до припинення кредитування німецької економіки, яке йшло здебільшого зі США. Наступного року рейхсканцлер Генріх Брюнінг навіть заявив про можливий державний дефолт. І в цій ситуації саме нацисти обіцяли і виборцям, і, головне, великому капіталу, стрімкий вихід з кризи. 27 січня 1932 року на зустрічі в Дюссельдорфі зі сталевими, вугільними магнатами Руру та впливовими підприємцями Гітлер, вправний демагог, буквально заворожив їх. Спільний лист великих землевласників, підприємців до рейхспрезидента фон Гінденбурга в листопаді 1932 року став чи не вирішальним у призначенні колишнього єфрейтора головою уряду. До того ж корупційна історія з сином сивочолого генерал-фельдмаршала Оскаром потрапила у ще вільну пресу: все могло завершитися гучним скандалом. Гітлер стає рейхсканцлером.

…Маргіналізована маса в умовах масштабної кризи та гіперінфляції чекала дива, і його обіцяли в першу чергу позасистемні партії, такі як нацистська і комуністична. Вони продовжували між собою відчайдушну криваву боротьбу на вулицях міст, підточуючи владу. І вже парламентські вибори від 14 вересня 1930 року стали першим вироком демократії: нацисти отримали 18,25% (107 мандатів), а комуністи 13,13% (77). Ще дві "антиваймарські" на той час за поглядами правоцентристські партії – Німецька національна народна партія та Німецька народна партія — разом отримали 11,54% голосів виборців і 71 мандат.Отже, з 577 крісел у рейхстазі вже 255 займали представники партій, які з різних позицій критикували саме поняття демократії та Ваймарську конституцію.

Навіть вибори до рейхстагу, які відбулися 31 липня 1932 року, остаточно не ставили хрест на сподіваннях тих німців, які вірили в силу демократії, її незворотність. Так, нацисти понад вдвічі наростили свій електорат – до 37,27% голосів виборців, а саме 13 745 680 осіб (230 мандатів з 584). Але єдності у їхніх супротивників не було. Нацисти розпочали процес поглинання правоцентристських партій. І в цьому їм допомагали представники як військово-промислового комплексу, так і частини військово-політичної еліти, яка особливо болісно переживала поразку в Першій світовій війні. І бажала реваншу, намагаючись використати партію Гітлера як таран, не сприймаючи політичні лозунги нацистів як катастрофічні. Але ж такими вони виявилися для держави в недалекому майбутньому. Як же вони помилялися! Чомусь згадується "семибанкірщина" під час першого "обрання" президентом РФ Путіна.

Помилявся у можливостях Гітлера і останній перед ним, недовговічний (неповні два місяці на посту – до 28 січня 1933 року) рейхсканцлер, бойовий генерал Курт фон Шляйхер, аристократ і консерватор, який недолюблював нацистів. Він багато років був вправним майстром політичних інтриг, фактично керуючи урядами Генріха Брюнінга та Франца фон Папена. Цікаво, що Адольф Гітлер під час розправи над керівництвом штурмових загонів СА у "Ніч довгих ножів" 30 червня 1934 року поквитався також із багатьма політичними суперниками: фон Шляйхер був убитий разом із дружиною на своїй віллі; чудом залишився живим колишній військовий Франц фон Папен, якого захистив від есесівців нацист № 2 Герман Герінг – льотчик-ас Першої світової війни.

Отже, отримавши всю повноту влади, Адольф Гітлер відразу ж анулював всі громадянські права і розпочав репресії буквально проти всіх політичних суперників і навіть попутників: розпочавши з комуністів та соціал-демократів, він не зупинився, повністю зачищаючи поле для безроздільного панування НСДАП. Бачення ролі лідера держави він артикулював у зверненні нового імперського уряду до народу: "Своєю найвищою метою та першочерговою задачею народний уряд вважає відродження єдності, волі та духу нашого народу. Він збереже і захистить ті інституції, на котрих тримається сила нашого народу… Повага до нашого великого минулого, почуття гордості, викликане нашими давніми традиціями, – все це лягатиме в основу виховання німецької молоді. Тим самим уряд оголосить нещадну війну силам духовного, політичного і культурного нігілізму… Нумо ж, німецький народ, дай нам чотири роки, а потім суди нас!"

Завершивши розгром демократії, Гітлер призначив себе фюрером

Після смерті рейхспрезидента Пауля фон Гінденбурга 2 серпня 1934 року Адольф Гітлер довершив розгром демократії, призначивши себе фюрером — вождем нації.

Попереду були понад 12 років нацистської диктатури, кровопролитна Друга світова війна (1939—1945), розпалювачем якої була гітлерівська Німеччина, а після підписання Пакту Ріббентропа-Молотова, і сталінський Радянський Союз. 22 червня 1941 року один хижак напав на іншого і розпочався найтрагічніший етап вже другої в XX столітті світової бійні. Запобігти такому розвиткові подій можна було, але… Щоб розгромити нацистську Німеччину та її союзників, демократичні держави Заходу були вимушені об’єднати зусилля з ще однією тоталітарною потугою – СРСР.