Вбивці й кати: звідки в російській армії така жорстокість

Це моторошне видовище.

Російський солдат, імовірно, 32-річний батько двох доньок Олег Яковлєв із Саратова, кричить: "Знімай мене! Знімай мене!", поки український полонений, один із шістьох, які здалися, повільно відходить від нього.

Інший солдат його фільмує, а Яковлєв підіймає свій автомат Калашникова й розстрілює беззбройного українця. Ще один солдат вигукує: "Залиш одного для мене!"

Це відео — лише один з епізодів у документальному фільмі Financial Times, підготовленому київським кореспондентом Крістофером Міллером. За даними офіційних осіб, це лише один із 59 зафіксованих випадків, коли російські військові стратили 201 українського полоненого.

Попри те, що дрони й мобільні телефони дедалі частіше фіксують такі злочини, зафіксоване — це, ймовірно, лише вершина айсберга.

Як людина, яка багато років стежить за Росією, жила в Москві у 2000-х і висвітлювала ранні роки Путіна при владі, я давно відчуваю одночасне захоплення й огиду перед схильністю росіян до крайньої жорстокості.

Під час роботи в Росії я понад тиждень провів у відрядженні зі спецпризначенцями неподалік чеченської столиці Грозного, а також спостерігав за їхніми діями під час великих терактів того часу.

Я також таємно подорожував у Чечню — тоді вона була оголошена "антитерористичною зоною" — щоб поговорити з родинами жертв Росії. Я слухав розповіді наляканих чеченських цивільних, переважно жінок, про тортури, викрадення та вбивства.

Москва, звісно, не хотіла, щоб такі історії ставали відомими. Після однієї поїздки на Північний Кавказ місцеві агенти ФСБ заарештували мою перекладачку й загасили об її руку сигарету.

Спогади про чеченські відрядження часто повертаються до мене, коли я бачу нові докази російських воєнних злочинів в Україні: масові поховання, позасудові страти, катування й сексуальне насильство.

Коріння російської військової жорстокості сягає глибоко. Під час Другої світової війни Червона армія здобула сумнозвісну репутацію через жорстоке поводження як з ворогами, так і з цивільними. Просуваючись Східною Європою, радянські солдати залишали за собою сліди руйнувань, що включали масові зґвалтування й мародерство.

Сталін одного разу цинічно заявив, що зґвалтування — це нагорода для радянських солдатів за "звільнення" Східної Європи від нацистів. У містах від Берліна до Будапешта сотні тисяч жінок зазнали жорстокого насильства. Тих, хто чинив опір, розстрілювали.

Утім, жорстокість у російській армії не обмежується лише полем бою. Вона глибоко вкорінена у внутрішній культурі війська, особливо через практику "дідівщини" — систематичного знущання та цькування молодих призовників.

Вона бере початок ще з царських часів, коли офіцери змушували новобранців працювати до виснаження й били їх нагайками.

За радянських часів, коли строкова служба тривала два роки, а поповнення приходило кожні шість місяців, цей термін почав означати систему, за якої солдати, які залишалися на службі останні пів року, знущалися з тих, хто щойно прибув.

Ситуація значно погіршилася після військової реформи 1967 року, що дозволила чоловікам із кримінальним минулим вступати до армії для збільшення її чисельності. Злочинці принесли з собою тюремні порядки та навіть жаргон.

Російські спецпідрозділи часто зображують як елітні підрозділи, але їхні методи також сповнені жорстокості.

Під час перебування в Грозному солдати розповідали мені про зиндан — яму в землі, куди вони кидали полонених. Через кілька днів або тижнів катувань, за їхніми словами, в’язня просто вбивали.

"Допит – це не те, чому тебе навчають, – сказав мені один з офіцерів у Чечні. – Це те, що ти сам опановуєш".

Коли Москва розпочала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, ця культура російського військового насильства отримала новий простір для реалізації.

Лише в Київській області українська влада й міжнародні організації виявили понад 1100 тіл цивільних, щонайменше 458 – у Бучі. Багатьох знайшли зі зв’язаними руками. Інші мали сліди жорстоких катувань, переламані кістки, опіки й понівечені тіла.

Доказів стає дедалі більше. Згаданий фільм дає рідкісний і моторошний погляд на свідомість російських солдатів в Україні. Фільм поєднує кадри повсякденного життя у зруйнованих війною містах із записами перехоплених телефонних розмов між російськими військовими та їхніми родинами.

В одній зі сцен солдат спокійно зауважує: "Звичайно, нам довелося вбити всіх цивільних — вони могли видати наші позиції".

В іншій військовий вихваляється, що вкрав пару кросівок New Balance. Його дружина радіє й закликає знайти ще й комп’ютер для доньки, яка скоро піде до школи.

Ще один солдат каже: "Ми тут багато нацистів ловимо. Сьогодні вранці трьох маленьких спіймали й убили". Невідомо, чи йдеться про дітей.

Один із найбільш разючих аспектів фільму — реакція дружин солдатів. Коли один із них розповідає, що застрелив матір на очах у її дітей, його партнерка відповідає: "Звісно, вона теж ворог".

Інша жінка закликає чоловіка "перетворювати їх на шашлики".

Попри численні докази воєнних злочинів, майже нікого не було притягнуто до відповідальності.

До кінця радянсько-афганської війни 1989 року радянська влада ув’язнила 2500 військових, а 200 були засуджені за умисне вбивство.

Але у війні проти України панує культура безкарності. Ба більше, Путін назвав російських військових у Бучі героями й нагородив їх.

Моторошно уявити, що саме росіяни роблять з українськими полоненими — військовими й цивільними — поки дипломати в костюмах літають на переговори між Москвою, Вашингтоном і Ер-Ріядом.

Оригінал