"Людина – це передусім свідомість"

Ми недооцінюємо руйнівного впливу соціальних мереж. Правильно їх було б називати "антисоціальні мережі". Вони виривають людину з реального суспільного життя і поміщають у "бульбашку", в якій вона перестає адекватно розуміти і сприймати світ. Наслідки повального перебування в соцмережах бачимо в політичному житті багатьох країн – до влади приходять неадекватні люди.Користі від соцмереж значно менше, ніж шкоди. Демократії не можуть ними так оперувати, як це роблять диктатури. І Китай, і Росія навчилися успішно їх використовувати. Те, що їм не подобається, блокують на своїх територіях. Натомість на чужі землі запускають потрібне їм.Воєнний стан – це ситуація з багатьма обмеженнями прав і свобод, але я був вільний і залишаюся вільним у тому, що стосується моєї творчості.Найголовніше нині – не відновлення всіх свобод, а завершення війни.Вірю, що Україна досі має цей невичерпаний ресурс опору. Проблема буде в тому, де ми знайдемо суспільний консенсус щодо розуміння, що таке перемога.Є правильний бік історії і неправильний. Упевнений, що Україна – на правильному.Я до фізичного болю пережив момент перемоги Дональда Трампа. Здається, ця брутальна, абсолютно архаїчна людина може нам тільки нашкодити.Людина – це передусім свідомість, частка тієї Свідомості високої, яка над нами всіма. Важливо цю свідомість використати правильно, тобто пізнати себе. Напевно, людина народжується для самопізнання.Маю ще сім разів народитися і померти, щоб остаточно все осягнути. Я лише п'ятий раз живу. Нам дається 12 життів.Намагаюся спілкуватися з Творцем, але в мене немає якихось конкретних конфесійних образів. Вистачає думати про Нього в якихось філософських категоріях як про абсолют, вічний початок, те, що над усіма нами.Кожне віровчення зі своєю конкретикою не здається мені достатнім. Але, оскільки живу у країні, яка вважає себе християнською, то не заперечую, що наша традиційна ментальність близька до християнства.Бог – це якийсь ідеальний комп'ютер із безмежною пам'яттю. Але ще і з любов'ю.За самовідчуттям наближаюся за віком до 50 років. До цього часу вже звільняєшся від залежностей, які забирали твій комфорт роками. Це й некомфортні люди, і їжа, і музика. 20 років тому перестав курити, хоч деколи хочеться, але стримуюся. Стараюся підтримувати тіло в життєздатному тонусі, щоб не загнивало, не полюбило лінощі.Коли письменник спить, то не зовсім відпочиває. Сновидіння – це частина його роботи. Уві сні мені вдається побачити багато з того, що потім відтворюю в текстах.Письменництво для мене – не зовсім професія. Це радше спосіб життя.Коли я закінчував школу, один старший чоловік радив мені вступати на філологічний до Львівського університету. Але я вирішив піти в Поліграфічний інститут, на журналістику. Найбільше остерігався університету через те, що всі його випускники мають ставати вчителями.Нормальне родинне життя – де дітям присвячуєш рівно стільки уваги, скільки можеш присвятити, й водночас не намагаєшся їм нічого нав'язувати. Треба відмовитися від будь-яких виховних методів – і тоді буде хороше виховання.Нуль фізичного насильства – це те, що я від своїх батьків передав своїм дітям. На мене, звісно, покрикували, але заслужено.Я вважав себе вокзальним хлопцем. Ми жили неподалік вокзалу. В'їлися в пам'ять запахи повних вагонів антрациту чи коксівного вугілля, розпечених сонцем шпал і рейок у літню спеку, диких квітів.У 8 років я вирішив випробувати силу свого удару ребром долоні. Вдарив сусідського хлопчика. Називали його в компанії Володька Малий, бо був низький зростом. Влучив в адамове яблуко, і він ніби задихатися почав. Я побіг по дорослих, думав, що він помре. Моя мама дала йому газованого напою з малиновим соком – і йому стало краще. Може, симулював, але мені досі соромно за цей вчинок.Уперше поїхав за кордон 1968 року – з мамою до родичів у Прагу, на шкільних канікулах. Я ніколи не бачив у нас хлопців із таким довгим волоссям, дівчат у таких мініспідницях, такої неймовірної архітектури. Люди дихали там повітрям свободи. Але за кілька тижнів туди поїхали радянські танки і я свідомо зненавидів країну, в якій народився і жив, – Радянський Союз.Батьки брали книжки в бібліотеці на 10 днів, як дозволялося. Позмінно читали вголос, щоб встигнути прочитати обом. Це були романи Джека Лондона, Теодора Драйзера, Еріха Марії Ремарка. А з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою мене більше знайомила бабуся, яка жила з нами.Мій батько більшу частину життя пропрацював як інженер-лісівник. Був фанат цієї справи. Міг отримати посаду лісничого, і це було б матеріально краще для нас. Але для цього треба було жити не в місті, а хоча б у районному центрі. Мама не хотіла залишати Станіслав (назва міста Івано-Франківськ до 1962 року. – Країна), і я їй вдячний за це.Я не перехвалював би свого міста, але тут мій родовід, який я відстежив до часів прадіда, й усі лінії мого походження перетинаються тут. Це місце, де я працюю і відпочиваю. У дитячому віці на мене найбільше вплинула вже згадувана Прага, в дорослому – Берлін.Колись усіма силами боровся, щоб після закінчення інституту залишитись у Львові. Але бюрократія працювала так, що не міг залишитися без прописки. Її отримати мав після того, як матиму роботу. А роботи не отримував, бо мав за півтора місяці йти до армії. Повернення до Франківська здавалося катастрофою, здавалося, нічого не досягнув за п'ять років навчання. Але все ж повернувся сюди вже з вагітною дружиною.Отримав роботу в друкарні і вже з літа почав працювати випусковим редактором. 17 листопада 1982 року в мене народилася донька Софія. А ще того дня був похорон генерального секретаря Брежнєва. Газета мала вийти з усіма некрологами і фотографіями.Мав перспективу служби в армії, тож надіявся, що народяться двійнята і це звільнить від служби. Із пологового подзвонили і сказали, що в мене дочка. А я питаю: "Скільки?" Відповідають здивовано: "Та одна". Виправдався, що мав на увазі, скільки важить.Любов – єдина сила, що якось утримує все на плаву. Без неї життя втрачає не тільки сенс, а й перспективу.Егоцентризм притаманний усім. А любов – це можливість вийти з цієї капсули, розірвати її. Тобто, коли долаєш своє его заради когось іншого, ламається залізобетонна конструкція в'язниці власного Я. І від цього збільшуються серце, об'єм грудей, ми стаємо більшими, ніж є.Фредерік Беґбедер вважає, що кохання живе три роки. У мене в романі "12 обручів" Артур Пепа вважає, що 12 років. Але, погодьтеся, тривалість кохання – це насправді дурниця.Суспільні тренди працюють. Виник тренд на бездітність, і будуть такі пари, які всюди підкреслюватимуть своє чайлдфрі. Так влаштований світ, що люди різні й роб­лять різний вибір. Завдання політичної системи – забезпечити можливість цього вибору всім. Крім злочинців, звісно.Культура – це постійна робота над виправленням і вдосконаленням чогось. Там, де закінчується робота, наприклад над деревами в саду, починається занепад цього саду. Є навіть таке близьке слово – культивування. Може бути культура садівництва, може бути культура мови, може бути культура гри у футбол.Важливо не зупинятися, а весь час розвивати й покращувати те, чим займаємося.Усвідомлюю, що скупердяй платить двічі, але не можу себе охарактеризувати як марнотратного. Хоча б тому, що фінанси – обмежені. Але можу обережно сказати, що маю достаток у тому, що мені потрібно.У дитинстві розумів, що ми насправді доволі бідно живемо. Був період, коли ходив у тісному взутті, мусив перетерпіти, бо нову пару батьки не мали за що купити. Було відчуття несправедливості цього світу.Бідність – коли ти змушений із тижня в тиждень, із місяця в місяць жити цією думкою: де взяти гроші. Відчуття звільнення почало виникати після перших публікацій, коли отримав гонорар за надруковані чотири-п'ять віршів.У радянський час бідність була захована, затушована – начебто всі однакові, всі рівні, але, ближче придивившись, ти бачив, що навіть серед однокласників є багатші. Коли побував у когось в гостях і запитували потім: а що в них у хаті є, а телевізор якої марки?Мені важливі контакти з горами. Коли маю змогу, їду до Микуличина за 70 кілометрів від дому. Там прогулююся, дивлюся на лінію гір і намагаюся запам'ятати кожен такий момент.