Прифронтова кераміка: сім'я керамістів із Слов'янська допомагає військовим

За радянських часів (і раніше) Слов'янськ на Донеччині славився своїми керамічними заводами. Родовища унікальних глин дозволяли виробляти безліч керамічних предметів для вжитку: сантехніка, плитка, ізолятори. І майже при кожному великому заводі займалися також керамічним посудом.

Після розвалу СРСР багато жителів Слов'янська почали відкривати свої маленькі підприємства. Серед них була родина Вікторії Попової. Продовжують вони займатися керамікою і досі. Розмальовані яскравими кольорами глиняні тарілки, келихи, глечики перетворюють обід чи вечерю на свято. Наразі розписують ще й гільзи, тубуси від снарядів.

Незважаючи на близькість фронту, регулярні прильоти, вибухи, Вікторія та Богдан Попови продовжують створювати керамічний посуд та допомагати військовим, які приїжджають у Слов'янськ на ротацію з усіх напрямків.

Як “Майстерня Попових” живе під час війни і чому подружжя не поспішає виїжджати, Вікторія Попова розповіла Коротко про.

Глину задуваємо кефіром – посуд стає темним, під старовину

- Вікторіє, виходить, що ваше підприємство має своєрідний ювілей – торік 25 років виповнилося? Як усе починалось?

– Ми займаємося керамікою з 1999 року. Коли у 90-х роках великі підприємства почали розвалюватися, люди робили собі маленькі грубки, починали працювати на себе. Тоді у нас було 12 найнятих робітників, ми робили кавові сервізи. Але я швидко зрозуміла, що з людьми мені важко: не вмію ними керувати. Тож виходило, що робітники мене "строїли", а не я їх.

І з 2014 року ми розпочали сімейне виробництво, чужих людей у ​​нас вже не було. І до повномасштабного вторгнення ми робили посуд від початку до кінця. Кожен мав свій процес. Заливав гіпсові форми тато, якщо треба було клеїти ручку – це робила моя мама. Після того як посуд висихав, його потрібно глазурувати - це робив мій чоловік, а ставила виріб в піч - я.

Посуд обпалюється за 980 градусів. А коли він остигав – наводили красу.

- Що ви зображаєте на своєму посуді? Це якісь традиційні малюнки чи згодом у вас з'явився авторський стиль?

- До 2011 року, коли працювали на білій глині, робили ширвжиток. Усі шукали себе. Богдан тоді видував модернові вази. Але потім поїхав до Києва, подивився на місцеву кераміку, повернувся та й каже: треба робити щось автентичне, українське. Так згодом у нас склалися свої орнаменти та авторські розписи.

- Зараз ваш посуд переважно темний – це якийсь спеціальний спосіб обробки?

- Червона глина після випалу задувається кефіром – посуд стає темним, під старовину.

- Кефіром? Це як?

- Купуєш кефір, через аерограф видуєш його на кожну одиницю посуду, що вийшов із печі, ставиш його в іншу пічку (до 600 градусів). При 300 градусах обпалюється кефір – посуд стає чорним. Після цього треба все затерти наждачним папером. Чорне та закопчене знімається - посуд стає каштаново-червоним. Так робила Богданова мама. Далі йшов розпис, це робили ми з Богданом. У нього виходить найкраще, у мене - гірше.

Я раніше працювала на кераміці і знала технологію виготовлення посуду "від і до", але, на відміну від чоловіка, ніколи не малювала. За освітою я технік-будівельник атомних станцій і підстанцій, але не працювала за спеціальністю жодного дня.

У чоловіка теж немає художньої освіти, але він малював, зокрема олійними фарбами. Знає, як класти тіні. Я погано розумію, де малювати тінь, щоб квітка виглядала об'ємно. Якщо ви бачите на нашій сторінці таке, що “вау” – це Богдан малював. Його соняшники, маки, півонії... Якщо ви бачите калинку, братки, "трипілля" – це моє.

"Трипілля" чоловік малювати не може: він погано бачить. А я вмію виводити правильні механічні лінії без лекал та візерунків. Сіла – і намалювала те, що побачила.

– До речі, як ви з чоловіком познайомились?

– Ми познайомилися, коли працювали в одному цеху. Потім я поїхала до Пітера, хотіла там залишатися. Але потім подумала: таку людину, як Богдан, я не зустрічала - треба повернутися і зробити йому пропозицію руки та серця.

Приїхала і кажу: може, ти одружишся зі мною? Він відповів: навіщо воно тобі, штамп у паспорті? Я говорю: якщо тобі все одно, давай краще поставимо. Він не сильно чинив опір - і ось уже 28 років ми разом.

Подруги сміються, що скрізь разом – ходимо на ринок, на роботу, вдома працюємо разом. Але все-таки у нас зараз різний біологічний годинник. Я раніше лягаю і встаю, чоловік - пізніше.

До речі, Богдан має взагалі цікаву історію. Він народився у Сибіру. Чому так? Тому що його тато у 1960 році розкидав у Маріуполі листівки “За вільну Україну”. І тоді йому дали 10 років із поселенням та відправили до Сибіру. Там він знайшов дружину Олю. У Сибіру народився Богдан. А коли закінчився термін поселення, вони повернулися на Слобожанщину. Тож у Богдана любов до українського у крові.

2022 року побачила в телеграмі геолокацію свого будинку з написом «Вона допомагає укропам»

- І з 1999 року ваша майстерня так і працює? Без перерв?

- Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, перші прильоти арти, ми побоювалися окупації. Хлопці (військові. – Авт) казали: якщо треба буде швидко відходити, ми вас забрати не встигнемо. А якщо потрапите в окупацію, то перші будете висіти. Тож ми поїхали до Стрия, нам дав притулок знайомий військовий, один із тих, кого ми годували та давали дах (сім'я Попових допомагає військовим ще з 2014 року).

Вже після від'їзду одержала посилання на телеграм-канал “Слов'янськ Смерш”. І в цій безглуздій групі було виставлено фото мого будинку з геолокацією і написано: "вона допомагає укропам". Думала тоді, що по нас прилетить, але не прилетіло поки що.

Повернулися ми через 9 місяців, коли у Слов'янську стало трохи тихіше. Бачили, що вже не так страшно, артилерія до нас не долітає, окупація не загрожує. Згодом перевезла і батьків назад до Слов'янська.

- Ваша майстерня вціліла під час вашої відсутності?

- Спочатку був один приліт поряд із нашою майстернею. Тоді ми все підлатали і встигли ще 2-3 місяці попрацювати. Остаточно майстерня була зруйнована у 2023 році.

Після цього перебралися додому та почали працювати там. Вирішили, що немає сенсу вкладати гроші в майстерню: вона знаходиться на території промзони, по ній постійно фігачать, та й саме помешкання стало аварійним. На щастя, встигли вивезти все потрібне.

- Але виходить, тепер ви самі посуд вже не робите з нуля?

- Так, зрозуміли, що простіше посуд купувати та розписувати. У нас у місті на 4,5 тисячі майстерень – художників одиниці. Сьогодні ми купуємо готовий посуд у друзів. Хоча вже напружено з глиною: кар'єри під обстрілами або під РФ. Люди допрацьовують те, що є, хто як може.

Але, на щастя, клієнтів вистачає. Ми навіть із чоловіком удвох не можемо задовольнити усі запити охочих. Мені кажуть: зареєструйся в Instagram, буде купа клієнтів. Я відповідаю, що й тих, хто є, не можу охопити. До ковіда був ринок оптовиків, з якими ми працювали. З 2019 року почала виставляти свої роботи до групи у Facebook: "Цікаві ідеї своїми руками". Мій набір із "трипіллям" зібрав понад 1000 лайків. Зробила свою сторінку у Facebook. Сьогодні у мене 2500 підписників, усі – живі люди, прийшли добровільно. Мені з цієї сторінки із головою вистачає клієнтів.

До того ж, ми не лише розписом займаємось. У нас постійно крутяться військові - цього погодуй, того забери, те привези, за гільзами з'їздь.

Борги за газ виплачуватимемо після війни

- Тобто ви паралельно з розписом активно займаєтеся волонтерством? Бачила, що ви продаєте на акукціонах розписаний посуд, гільзи від снарядів.

- Не можу назвати це волонтерством: великі суми не збираємо. Хіба що кілька розіграшів на місяць, від 12 до 15 тисяч гривень.

Допомагаємо тим, хто поряд, а також знайомому Богданові із Чорноморська. Він - шкільний вчитель, пройшов курси "Дрони на кухні". А в учителя яка зарплата? Збираємо кошти йому на запчастини. Один дрон зібрати – 16 тисяч. І це – найменший, який піднімає дурницю. Крутимося як можемо.

Також влаштовуємо розіграші. Я маю клієнтів з Німеччини, Нідерландів, Іспанії… Вони звідти донатять, а я розписую гільзи. Велику гільзу не передаси, а маленькі чудово доходять з посудом. Головне - її не ховати. Поки що всі доходили.

А ось глиняні горщики не дуже хочуть: для них потрібна велика коробка - пересилання коштує половину виробу. Невигідно, хоч ціни у нас демократичні.

- Як ви все встигаєте, вихідні хоч бувають?

- Буває, влаштовую собі “овочевий день”. Це коли ти прокидаєшся і почуваєшся "овочем". Сьогодні не збиралися нічого робити, але до нас уже хлопці з 63-ї бригади приїхали – посиділи, поїли та поїхали. Потім приїхали інші з Покровського напрямку. Так що полежати не вдалося, продовжуємо працювати. І так щодня або через день.

У мене є клієнти з різних областей України. І ледь не у кожного хтось воює - кум, сват, брат... Я завжди говорю: дівчатка, мій дім для військових відкритий. І не лише для них. "Свободівці" у нас стоять поряд. 3 дні на нулі, 3 дні тут. Коли приїжджають, селимо людей у ​​квартирі Богданової мами, якщо її вдома немає. Тільки намагаємося, щоби це були знайомі: солдати теж бувають різними.

- А на життя хоч заробити встигаєте?

– Клієнтів нам вистачає. Але якби не було війни, ми б почували себе краще. А так гроші постійно кудись потрібні. Значна частина нашого заробітку йде на потреби військових. Щоби ви розуміли, у мене по газу 40 000 гривень боргу. Гроші потрібні то на шуруповерти, то на скоби для військових... Але газ зачекає – борг виплачуватимемо після війни.

На жаль, багато зусиль волонтерів спрямовані не туди – боляче на це дивитись. То наліплять вареників, а вони в такій кількості не потрібні: військових непогано годують, то два мішки картоплі передадуть, а їх подіти нікуди, то шкарпетки в'яжуть – у них нога не влазить у берці. Я не знаю, як не образити бабусь і сказати, що краще не носок зв'язати, а кілька клаптиків, з яких можна пошити плед.

Коли ти маєш зворотній зв'язок з військовими, вони коригують, що їм потрібно, - дівчатка перестроюються. Наприклад, просять зробити кікімору або маскувальну сітку не такою важкою, щоб можна під нею ховатись, а не лежати пластом під вагою 7 кг.

Коли ти не маєш зворотного зв'язку, ти не розумієш, що потрібно. Якось у нас було багато дверей, я пропонувала їх військовим. Вони сказали: "Віка, у нас щотижня новий бліндаж. Нам, будь ласка, степлер та ковдри".

А де ти їх напасешся? Написала про це на своїй сторінці – і ковдри пішли з Івано-Франківська, Києва та інших міст. Ми добре затарилися, всім вистачає, усі розбирають. А хлопців у нас багато: усі напрямки приходять до нас на ротацію.

- І у такому режимі активного волонтерства ви живете з 2014 року?

- Так, допомагаємо з початку війни. Багатьох наших хлопців уже немає в живих. У 95-й аеромобільній бригаді всіх поклали. Нині там все нові обличчя. Спочатку сильно переживаєш, адже кожного знаєш, потім потихеньку серце кам'яніє. Стільки горя, і кінця-краю не видно. Думаю, що за свого життя перемогу я навряд чи застану. Жодних передумов не бачу. Але поки ми потрібні – допомагатимемо.

- А як зараз у Слов'янську? Обстановка працювати дозволяє?

- Поки що дозволяє. У нас такий район, що його ще 2022 року відстріляли. Порозбивали довкола стадіон, військкомат, школу, садок – усе розвалено. Останнім часом фігачать у районі аеродрому. Ми підстрибуємо, дах сипеться, але хоч вікна не вилітають.

Останні два роки у нашому районі працювати можна. Щоправда, під час локдаунів складно. Коли ти художник, потрібні лампи денного освітлення. Ми маємо акумулятор, заряджаємо його від машини. Довго так не попрацюєш: очі втомлюються дуже швидко. Коли втомлюємося, знаходимо собі іншу роботу, її у нас багато.

Нещодавно додалася наша “слов'янська волонтерка”. Городяни приносять старі речі, ковдри, рушники: солдатам нового не треба. Я туди зайшла, а місцева волонтерка каже: у нас занепад. Все, що можна було, вже винесли з дому. Я кинула клич на своїй сторінці – досі приходять коробки із речами, які треба перебирати.

На жаль, половину доводиться викидати. А хтось надсилає такі ящики, що відкриваєш і хочеться заплакати – все чистеньке, акуратно складене. Тому і без світла завжди є чим зайнятися.

- У вас не було думки знову виїхати зі Слов'янська? Все-таки ви близько до фронту. Чи хочете залишитися через батьків?

- Ні, саме батьки залишаються через нас. Поки ми можемо бути тут і допомагати – залишимося тут. Ми б і 2022-го не виїхали, але тоді загрожувала окупація. Поки що її не передбачається. І ми тут потрібніші.