Європа воюватиме без США? Чи реально це і як допоможе Україна

Імовірний майбутній канцлер Німеччини Фрідріх Мерц після перемоги на виборах 2025 року заявив про необхідність поступової незалежності Європи від США у сфері безпеки та оборони. На його думку, після висловлювань Дональда Трампа щодо НАТО та підтримки України стало очевидним, що Європа більше не може покладатися на Сполучені Штати як гаранта своєї безпеки.

Президент Франції Емманюель Макрон, який давно виступає за стратегічну автономію ЄС, привітав ідею та висловив сподівання на нове франко-німецьке оборонне партнерство. Водночас у Великій Британії ініціативу сприйняли з обережністю, побоюючись, що вона може послабити тісні безпекові зв’язки зі США, про що йшлося і на вчорашньому саміті, організованому Кіром Стармером. У країнах Балтії та Польщі, які традиційно орієнтуються на американську військову підтримку, такі пропозиції викликають аналогічні занепокоєння. Тим часом у Брюсселі вже тривають консультації щодо можливого створення нових фінансових механізмів європейської оборони.

Де будувати європейську оборону?

Коли йдеться про створення європейської армії, неминуче постає запитання: чи існує армія НАТО під командуванням США? Такої армії не існує, і створення єдиних збройних сил для кількох десятків суверенних держав не планується. Однак НАТО за роки існування розробило механізми інтегрованої реакції в разі агресії проти одного або кількох членів Альянсу. Основний сенс НАТО — зробити виконання Вашингтонського договору автоматичним і спільним за участю США.

Питання в тому, чи цього разу Альянс зможе стати інструментом колективної європейської оборони без участі США. НАТО діє де-факто, а не де-юре. Поточна політика Вашингтона може паралізувати його, і європейці розглядають варіанти збереження дієвості напрацьованих механізмів.

У НАТО є командна структура, яка не контролює всіх військ постійно. У високій готовності перебувають відносно невеликі сили повітряного патрулювання, Об’єднана оперативна група високої готовності (VJTF) чисельністю бригади, здатна розгорнутися протягом кількох днів, а також постійні військово-морські групи на півночі та півдні, що виконують функцію бойових морських патрулів. Меншу готовність мають інтегровані багатонаціональні Сили швидкого реагування НАТО (NATO Response Force, NRF), які можуть розгорнути сили корпусного рівня протягом тижня.

Ці сили доповнюються приблизно сотнею американських ядерних авіабомб B61, розгорнутих у шести країнах для здійснення колективних ядерних місій із залученням як ядерних, так і неядерних членів Альянсу. Все інше в НАТО у мирний час — це національні збройні сили, зокрема ядерні, під національним контролем. Інтегровані структури Альянсу спрямовані на забезпечення автоматичного залучення всіх неінтегрованих сил у разі необхідності.

Механізми обмеженої військової інтеграції, які формують надійні колективні гарантії, найкраще ілюструє східний фланг НАТО. Тут діє принцип «стратегічного запобіжника»: війська розгорнуті в такий спосіб, що будь-яка атака на одного з членів Альянсу негайно запускає колективну відповідь.

Східний фланг складається з кількох ключових компонентів. Насамперед це багатонаціональні батальйонні бойові групи НАТО, розгорнуті в країнах Балтії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії. У разі агресії вони інтегруються у збройні сили країни-господаря, переходячи під її командування. Тобто напад на одну країну означає атаку на колективні сили НАТО. Частка міжнародної присутності в національних арміях варіюється: у Латвії й Естонії іноземні контингенти становлять 20–30%, у Литві, Словаччині та Болгарії — 5–10%.

У Польщі та Румунії, які мають великі збройні сили, кількість іноземних військових значна за абсолютними показниками — 11 600 і 4700 відповідно, але через розмір власних армій їхня питома вага не перевищує 5%. Польща має другі за чисельністю збройні сили серед європейських країн НАТО — 250 000 військових, поступаючись лише Туреччині (450 000) і випереджаючи Францію (200 000) та Німеччину (180 000). В Угорщині, яка активно модернізує свою армію, іноземні військові становлять лише 2,5% від загальної кількості, що може свідчити або про впевненість країни у власних силах, або про відсутність побоювань щодо російського вторгнення.

Туреччина може відіграти значну роль у побудові автономної європейської оборони як друга за чисельністю після США армія НАТО, й вона вже надсилала сигнали зацікавленості. Європейські лідери розглядають можливість тіснішої співпраці з Анкарою, зокрема в питаннях постачання озброєнь. Однак залучення Туреччини до європейської оборонної автономії потребує політичного узгодження, особливо зважаючи на її балансування між Європою та власними стратегічними інтересами, включно з відносинами з Росією. Натомість Польща інших інтересів, окрім європейських, не має, так само й Україна, хоча не є членом НАТО.

Загалом на сході Європи нині зосереджені три великі військові сили: Україна (800 000 військовослужбовців), Туреччина (450 000, переважно за межами Європи, але на її кордонах) і Польща (250 000). Росія, яка має 1 500 000 військових (не всі з яких розраховані на європейський театр війни), агресивно намагається змінити баланс сил, але її стримує Україна. Це нагадує перегравання подій XVII століття, але з іншим результатом. Тоді Україна, балансуючи між Польщею й Туреччиною, необережно зблизилася з Москвою, тепер — незворотно віддаляється…

Другим важливим елементом оборони східного флангу є колективна повітряна присутність.

Країни Балтії не мають власної бойової авіації та повністю залежать від союзників. Що чотири місяці ротаційні контингенти НАТО розгортають 4–6 винищувачів. Румунія має 20 F-16, які покривають приблизно половину необхідного повітряного патрулювання, тоді як іншу частину забезпечують союзники. Болгарія, яка експлуатує вісім застарілих МіГ-29, значною мірою покладається на ротаційні сили НАТО, що розгортають 4–8 винищувачів щоразу.

Словаччина списала свої МіГ-29 і тепер залежить від 4–6 винищувачів союзників, які розміщуються на ротаційній основі. Польща має 48 F-16, кілька десятків МіГ-29 і планує отримати 32 F-35, перші з яких надійдуть 2026 року. Польські ВПС активно беруть участь у повітряному патрулюванні східного кордону НАТО та приймають ротаційні контингенти союзників.

Європейська доля американської частки в НАТО

Військова присутність США в Європі — як інтегрована у структури НАТО, так і автономна — донедавна вважалася ключовим елементом колективної оборони.

Основу сухопутної присутності США становлять бронетанкові бойові групи, дислоковані в Польщі, Німеччині та Румунії, кожна чисельністю близько 4500 військовослужбовців із приблизно 90 танками Abrams, 150 бойовими машинами піхоти Bradley та 20 самохідними гаубицями Paladin. Окрім цього, в Європі розташовані підрозділи спеціальних сил США, зокрема в Німеччині та Польщі.

На американських базах у Великій Британії, Німеччині, Польщі та Італії розміщені винищувачі п’ятого покоління F-35 і F-22. США здійснюють ротаційне розгортання стратегічних бомбардувальників B-52, B-1B та B-2, зокрема у Великій Британії та Румунії. У Європі також розгорнуті американські літаки далекого радіолокаційного виявлення, безпілотники Global Hawk та інші засоби розвідки, а також літаки-заправники KC-135 і KC-46.

Логістична інфраструктура США в Європі забезпечує швидке перекидання військ і техніки. За оцінками, США забезпечують близько 80% стратегічних авіаперевезень НАТО та мають мережу складських хабів для зберігання озброєння й техніки на випадок швидкого розгортання додаткових сил. Основні логістичні центри розташовані в Німеччині, Бельгії, Польщі та Італії. Логістична інфраструктура портів у Нідерландах та Німеччині адаптована для швидкого перекидання американських сил.

США утримують у Європі автономні від НАТО комплекси ПРО Aegis Ashore, розташовані в Румунії та Польщі. В Німеччині, Польщі, Словаччині та країнах Балтії розгорнуті батареї Patriot. Додатково США можуть ротаційно розгортати мобільні протиракетні системи THAAD.

Врешті-решт, ядерна присутність США в Європі є тим, що дає змогу вважати НАТО ядерним Альянсом.

За оцінками Bruegel Institute, для ефективного заміщення військової присутності США в Європі доведеться розгорнути додатково 300 000 військовослужбовців, 1400 танків, 2000 бойових машин піхоти та 700 артилерійських систем.

Авіаційний складник потребує розширення парку винищувачів п’ятого покоління, а також значного нарощування можливостей у сфері стратегічного бомбардування, повітряного дозаправлення та військово-транспортної авіації. Європейцям потрібно буде створити нові військові склади, морські й авіаційні термінали та покращити залізничну інфраструктуру.

У сфері протиракетної та протиповітряної оборони Європа має розширити можливості власних комплексів SAMP/T, IRIS-T та NASAMS, які наразі не здатні повністю замінити американські системи Aegis Ashore, THAAD і Patriot.

Найскладнішим завданням стане формування незалежного європейського ядерного стримування. Американські тактичні авіабомби B61 для F-35 теоретично могли б бути замінені французькими авіаційними ударними ядерними ракетами ASMP-A для Rafale. Проблема в тому, що B61 у Європі близько сотні, а за ними стоять кілька тисяч ядерних боєголовок США. Натомість ASMP-A налічує лише близько 50 одиниць, а за ними — трохи більш як 500 боєголовок Франції й Великої Британії, причому британський арсенал технічно та політично сильно залежить від США.

Фінансові ресурси для цих змін є досяжними. За оцінками Bruegel Institute, для заміни американської присутності Європа має виділяти додатково 250 мільярдів євро на рік, що відповідає 1,5% її сукупного ВВП.

Фрідріх Мерц закликав до швидкого посилення європейських оборонних спроможностей і негайних рішень. Під негайними рішеннями маються на увазі нові процедури фінансування автономної європейської оборони, які давали б змогу країнам ЄС обходити жорсткі бюджетні та фінансові обмеження, зокрема Маастрихтські критерії конвергенції.

Основний шлях європейської оборонної автономії — заміщення американського потенціалу в НАТО європейськими силами. Це потребує не лише додаткових фінансових ресурсів, які Європа може собі дозволити, а й часу та колективної волі. І ще потрібно переконати США, щоб їхній вихід із Європи був поступовим і не перетворювався на втечу з Афганістану. Візити до Вашингтона Емманюеля Макрона, Кіра Стармера та Володимира Зеленського показали складність діалогу з адміністрацією Дональда Трампа. З іншого боку, катастрофічне відчуття, створюване Вашингтоном, що на карту поставлено все, може мати ту ж переговорну механіку, що й катастрофічне відчуття наближення ядерної війни, регулярно створюване Москвою. Україна, а тепер уже і Європа, знає, як до цього ставитися, — спокійно.

Зрештою треба зазначити, що вага українського воєнного потенціалу в європейських планах автономної оборони тільки зростатиме.