Де країнам ЄС узяти гроші на оборону

Ще за першого президентства Дональд Трамп цілком справедливо вимагав, щоб європейські члени НАТО і Канада почали виконувати норматив оборонних витрат у 2% від національного ВВП, уже менш справедливо погрожуючи не надавати американської допомоги у разі потенційного нападу на союзників, які цього не зроблять. З тодішніх 30 учасників Альянсу шестеро не дотягували навіть до показника в 1%, а виконанням 2% стандарту 2018-го і навіть 2021 року могли похвалитися лише США, Велика Британія, Польща, Латвія, Греція (через конфлікт із Туреччиною) й Естонія. Навіть Литва хоч і була поряд, але зупинилася на позначці 1,96% від ВВП.

З 2022-го по 2024 рік ситуація з цим питанням значно покращилася, і тепер уже 23 з нинішніх 32 членів Альянсу виконують чинний норматив у 2% витрат на оборону. Однак з урахуванням нових викликів, передусім війни в Україні, вже йдеться про його підвищення до 3%, а в останніх заявах американського президента — і до 5% від ВВП.

Як ми вже зазначали у попередній статті, оборонні витрати у 5% від ВВП поки що є малореалістичними для більшості членів НАТО, навіть для самих Сполучених Штатів. 10 лютого Дональд Трамп публічно підтримав ініціативу Ілона Маска зі скорочення бюджету Пентагону, а вже 20 лютого новий глава оборонного відомства США Піт Гегсет видав розпорядження розробити план скорочення витрат на оборону на 8% щорічно протягом наступних п’яти років. Якщо цей план буде реалізовано (що насправді малоймовірно), то оборонний бюджет до 2030 року буде скорочений із нинішніх 900 млрд дол. до менш як 600 млрд дол. на рік. З урахуванням очікуваного зростання ВВП Сполучених Штатів це поставить їх самих на межу виконання чинного стандарту у 2% порівняно з оборонними витратами у 3,38% від ВВП 2024 року. Десь тоді ж, за оцінками американських аналітиків, уже до 2027–2028 років, КНР буде технічно готова до початку бойових дій у районі Тайваню, який США за власним законом 1979 року зобов’язувалися підтримувати, у тому числі військовим шляхом.

Європейські союзники по НАТО в цей час також можуть бути зайняті протистоянням (і добре, якщо не війною з Росією).

Насправді навіть зараз європейська частина НАТО ледь досягла середніх витрат на оборону у 2% від ВВП. Причому Німеччина й Франція спромоглися зробити це лише 2024 року, а Італія та Іспанія й досі тупцюють у районі 1,5 і 1,3%. Відповідно, ці країни оперують сукупним оборонним бюджетом близько 500 млрд дол. США на рік.

Солідна сума, але постає питання ефективності використання цих коштів, адже практично всі вони виділяються та освоюються в межах національних бюджетів, причому країни, очевидно, несуть витрати нерівномірно. Певна спільна стратегія оборони європейських країн Альянсу існує, переглядалася та удосконалювалася протягом останніх років. А от єдиної стратегії розвитку їхнього оборонного комплексу немає навіть у вигляді проєкту, адже тут усі завжди сподівалися на США. Витрачання коштів лише на національних рівнях може призводити до дублювання аналогічних виробництв і, навіть гірше, розробок, залишаючи водночас прогалини в обороні через недовиробництво інших видів зброї та боєприпасів, а розробка нової зброї в Європі явно недофінансована.

За останніми даними, 2023-го (свіжіших даних ще немає) на створення нових зразків Євросоюзом було витрачено суму, еквівалентну 11,8 млрд дол., що явно неспівставно з 138,9 млрд дол., які за той же рік на ці потреби витратили США.

З іншого боку, витрачаючи на оборону 5% від ВВП, європейські члени НАТО мали б сукупний річний оборонний бюджет, який більш як на третину перевищував би нинішній американський, або близько 1,25 трлн у перерахунку на долари США.

Подібний бюджет, за умови ощадливого використання і з урахуванням необхідності розбудовувати нову оборонну промисловість, уже за кілька років дав би Європі можливість озброїтися настільки, щоб не боятися конвенційного російського вторгнення навіть за відсутності на потенційному полі бою американських союзників. Власне цього і хочуть наразі європейці, стривожені останніми заявами з боку США.

Для України такий сценарій розвитку подій теж був би однозначно позитивним. І через збільшення фінансування європейської оборони, важливим елементом якої ми розраховуємо стати вже невдовзі, і через розширення виробничих потужностей наших європейських партнерів, що дозволить їм щонайменше масштабувати постачання і для нашої армії.

Однак одномоментне радикальне збільшення оборонних витрат потребувало б дуже відчутного підвищення податків і / або зменшення соціальних та інфраструктурних витрат. В умовах, коли більшість населення ЄС досі не вірить у можливість війни в їхніх країнах, це викликало б суттєвий спротив і зниження рейтингів відповідних політичних сил. Цього політики наразі бояться більше, ніж війни, тому на такі радикальні кроки без крайньої необхідності вони не підуть. Значить, треба шукати альтернативні джерела фінансування, й така робота теж ведеться.

У розбудову оборонної індустрії можна залучати й приватні інвестиції. Але не без проблем. Наприклад, за даними Стокгольмського інституту досліджень проблем миру (SIPRI), за підсумками 2023-го, з десяти провідних світових виробників зброї першу п’ятірку становлять корпорації, що базуються в США (Lockheed Martin, Raytheon Technologies, Northrop Grumman, Boeing і General Dynamics). Сумнівно, що вони стануть інвестувати в європейські країни, особливо за адміністрації Трампа. На сьоме місце досить несподівано, очевидно, за рахунок гігантського держзамовлення, вийшов «Ростех», який ще 2021 року не входив до десятки, з 8-го по 10-те місце посідають китайські AVIC, NORINCO та CETC, від яких інвестицій тим більше годі чекати. Лише одна компанія з першої десятки базується в Європі — BAE Systems, великий виробник техніки та електроніки переважно військового призначення з річним доходом у 30 350 млн дол. і штаб-квартирою у Лондоні.

Загалом же, у тому числі через надмірний європейський пацифізм минулого, у оборонних підприємств в Європі склався досить непривабливий для інвесторів імідж, що тривалий час заважало їхньому розвитку. Втім, через війну в Україні їхня капіталізація останнім часом зростає значно вищими темпами, ніж у інших європейських підприємств, що напевно «виправить» і їхній імідж.

Отже, приватні інвестиції тут є життєздатним варіантом, однак лише для розбудови виробництва. Але тут йдеться не про трильйони і навіть не про сотні мільярдів, а у кращому разі про кілька десятків мільярдів доларів / євро інвестицій за наступні кілька років, чого очевидно недостатньо.

Є ще варіант «надрукувати» гроші, необхідні для розвитку оборонної галузі. Ця ідея не нова, під час пандемії Covid-19 країни Європи і США проводили емісії чи не сотень мільярдів нічим, по суті, не забезпечених євро та доларів. Це дало змогу здійснити розробку і масове розповсюдження вакцин, підтримати систему охорони здоров’я, організувати виплати сім’ям, що змушені були місяцями сидіти на карантині. Але є у такого способу фінансування й очевидний мінус — інфляція.

Спроба за рік «надрукувати» 600–700 млрд євро, необхідних для досягнення цільового показника витрат на оборону в 5% від ВВП, може закінчитися для урядів країн не менш плачевно, ніж спроба підвищити з тією ж метою податки або зменшити інші бюджетні витрати. Отже, цей спосіб фінансування «оборонки» європейські країни якщо й застосовуватимуть, то з великою обережністю, не більш як на 50–70 млрд євро на рік, щоб не повторювати сумних рекордів «ковідної» інфляції 2021–2023 років.

Залишається позичати гроші як усередині Європи, так і в тих же США або навіть країнах Південно-Східної Азії. Тож у кордонах ЄС дедалі частіше обговорюється варіант емісії оборонних облігацій.

Основні наднаціональні емітенти Європи, такі як Європейський Союз, Європейський стабілізаційний механізм та Європейський інвестиційний банк, мають найвищий із можливих кредитний рейтинг AAA, отже, можуть залучати кошти під 2,5–3% річних.

До речі, останні були активно задіяні в ліквідації наслідків пандемії коронавірусу з бюджетами 240 і 200 млрд євро відповідно. Суми, співставні з необхідними у нашому випадку. Щоправда, для оборонних цілей оптимально робити такі запозичення хоча б протягом трьох років, і механізми фінансування тоді були б дещо іншими.

При запозиченні, наприклад 600 млрд євро навіть під 3% річних на виплату відсотків довелося б щорічно витрачати 18 млрд євро. Сума відчутна, але не забуваймо, що мова йде про європейських членів НАТО, серед яких чотири країни (Німеччина, Сполучене Королівство, Франція та Італія) входять до першої десятки економік світу, а Іспанія з Нідерландами на двох також мають понад 3 трлн дол. річного ВВП. Усього європейські члени Альянсу навіть без Туреччини мають ВВП майже 23,5 трлн дол. на рік. Отже, на обслуговування боргу за рік піде менш як 0,1% річного ВВП. Навіть якщо позичати три роки поспіль, на виплату відсотків знадобиться 0,23% річного ВВП замість майже 3%, яких бракує зараз. Тому цей варіант на сьогодні виглядає найбільш життєздатним і цілком реалістичним.

Звісно, є мінус і у цього варіанта, — гроші доведеться повертати, хай через п’ять або навіть через десять років. Те, чого так бояться зараз, а саме — підвищення податків й урізання соціальних та інших витрат бюджетів, все одно доведеться робити. Але цей варіант дасть можливість забезпечити Європі надійний захист доволі швидко, суттєво розтягнувши в часі негативні наслідки збільшення фінансування для громадян.

Для України такий варіант також майже ідеальний. Нас цей борг не торкнеться, оскільки ми поки не є членами ані ЄС, ані НАТО. Натомість згадане вище збільшення постачання для ЗСУ у випадку реалізації такої програми ми напевно отримали б. Ба більше, цілком можна було б розраховувати на мільярди, якщо не на десятки мільярдів євро інвестицій у наших виробників зброї. Адже і розробка, і виготовлення у нас поки коштують у рази дешевше, ніж навіть в Європі, не кажучи вже про США, а кваліфікація і досвід персоналу можуть бути за деякими критеріями навіть вищими, ніж у європейців.

Тому Україна має м’яко просувати ідею випуску європейських оборонних облігацій. Тим більше що самі ми вже маємо досвід емісії військових облігацій, тому технічно українська сторона могла б навіть надати європейським партнерам певні консультації.

Отже, будемо сподіватися, що розмови перейдуть у практичну площину, і Європа нарешті стане great again.