Безжально пограбовані інвестором

В Україні модно не любити дві речі: СРСР та капіталізм. Тобто інвестиції потрібні, але коли треба піти назустріч інвестору — він барига і хоче зжерти наші надра просто так. Мабуть, краще б зжер Коломойський чи Фірташ, їм можна.

Уявіть собі сцену. Іноземний бізнесмен у костюмі за пару річних бюджетів Чернігівської області заявляє: «Я заходжу в Україну, щоби працювати з гірничо-збагачувальними комбінатами». Всі розсипаються в компліментах, який же він насправді молодець.

Однак тут інвестор додає, що до держбюджету платити не буде. Всі мовчать і стискають кулаки. Мабуть, на цьому моменті пора вимикати відеотрансляцію та кликати охорону.

Бо дядечка одразу назвуть грабіжником. Ціну костюма нагуглять та пригадають із матюками впереміш. І, звісно, пояснять, що цей запроданець хоче обібрати нашу землю до нитки. Далі вмикається щира пролетарська ненависть.

Але чи не поспішаємо ми з навішуванням ярликів? Розберімось, що до чого. Бо за цією історією ховається більше, ніж здається на перший погляд.

Припустімо, ми іноземні інвестори з амбіціями. Хочемо добувати в Україні літій — той самий, з якого виготовляють батареї для електромобілів чи смартфонів. Куди нас віднесуть у плані податків?

Наш проект серйозний — скажімо, вартістю від 12 млн євро. Тоді він може підпадати під дію Закону «Про державну підтримку інвестиційних проектів зі значними інвестиціями в Україні». Дуже радимо його почитати, там цікаво.

У документі прописано пільги. Наприклад, звільнення від податку на прибуток чи ПДВ на імпорт обладнання строком до п’яти років. Або ж, якщо ми будуємо об’єкт в індустріальному парку, то діють правила Закону «Про індустріальні парки» і зміни до Податкового кодексу від липня 2022-го.

Не просто «От я не хочу й не заплачу вам», як розповість Юлія Володимирівна чи ще якийсь Разумков. Є чітко прописана система підтримки. Іноземцям буквально кажуть: «Приходьте, інвестуйте, ми вас підтримуємо!».

Інші гарантії не спрацюють. Ви вже бачили, як обіцянки на словах завершуються з першим обшуком СБУ. Ті, хто дають нам великі гроші, не дурники.

Тепер врахуємо реалії. Війна, обстріли, над головою час від часу гудять ракети та частенько — шахеди. Хто в здоровому глузді понесе свої гроші нам просто так? У таких ситуаціях працюють зустрічні пропозиції. У нас не СРСР, знову ж.

Як часом політика заважає нести золоті яйця

Щоб не лякати, держава пропонує: «Гаразд, до держбюджету напряму не плати». І це не фантазія. Той же Закон «Про державну підтримку інвестиційних проектів зі значними інвестиціями в Україні» дозволяє такі бонуси. Але знаєте, що? До місцевих бюджетів ми все одно будемо платити як паїньки, і нікуди від цього не дінемось.

Наприклад, земельний податок за ділянку, де розміщений наш комбінат. Чи податок на нерухомість за будівлі. Ставки визначають місцеві ради. Вони можуть або залишити їх стандартними (скажімо, до 120 грн за квадратний метр нерухомості на рік), або знизити. Ну щоб інвестор почувався бажаним гостем.

Тобто гроші в регіон ідуть хоч так, хоч так. Просто Київ їх не чіпає. Хіба це грабіж? Забули про децентралізацію?

Ніякого грабунку. Це знижка, як на кефір у супермаркеті. Замість повної ціни — акція. І причина зрозуміла. Коли російська армія гатить по наших містах, не кожен готовий ризикнути. Держава робить пропозицію, від якої не так легко відмовитися: заходь, запускай виробництво, а ми тебе підстрахуємо.

Ця система має успіхи. Є іноземні компанії, які вже працюють тут і платять не Києву. Щось ніхто не скаржиться. Ані місцеві бюджети, ані самі компанії.

Американська фірма Jabil збирає електроніку на Закарпатті. Має завод у селі неподалік Ужгорода та платить податки до місцевої громади: земельний податок за територію, а через зарплати працівників Jabil — ще й частину ПДФО (60% якого залишається на місці). Jabil працює в Україні з 2004 року. Наче живий.

Nespresso, Ceragon, SIAE Microelettronica, DUCATI Energia, SIT, TeleTec та Sagemcom — назви компаній, з якими Jabil співпрацює за контрактами. Все це — валюта.

2023 року виробництво було розширено. Війна йде, а американці вкладають гроші й платять українському селу. Отакі грабіжники, як сказали б деякі депутати (які, звісно ж, платять місцевим бюджетам набагато більше).

Є ще японська компанія Fujikura із заводами у Львові та на Вінниччині. Виробляє кабелі для автомобілів — наприклад, для Volkswagen чи Toyota. Теж платить податки до місцевих бюджетів. За землю, будівлі, плюс ПДФО від сотень працівників. 2022-го, коли багато хто тікав, Fujikura залишилася й продовжила роботу.

Ми спеціально беремо не дуже відомі компанії. Бо їх більше, ніж ви можете собі уявити. А все це приклад того, як іноземці не просто щось беруть, а й щось дають натомість.

У нас дефіцит валюти. Експорт просів. Іноземні інвестори, навіть із пільгами — це порятунок. Вони приносять гроші, створюють робочі місця. Хтось серйозно вважає, що їхній прихід погіршить ситуацію? Це прямий шлях до зростання ВВП.

Завалити КНР на лопатки важко. А поставити підніжку?

Умовний комбінат із видобутку літію дає роботу сотням людей. Місцевий бюджет отримує мільйони, а країна — валюту від експорту. І все це за умов війни.

Звісно, багатьом політикам зручно піаритись на надрах. Окей, нехай ідуть із Верховної Ради у великий бізнес, збудують нам хоча б один комбінат такого рівня. Тоді, так тому й бути, ми вислухаємо їхні претензії до іноземців. От тільки щось не пригадуються приклади успішного бізнесу від тих, чий рот відкривається лише з гаслами популізму. Або виправте нас у коментарях.

Ми за інвесторів із Заходу, бо вони зазвичай грають за правилами. В їхніх країнах є інститут репутації. Якщо вони будуть обходити податки тут, з’їдять їх із лайном удома (тут не факт, є ж Печерський райсуд). Вони хочуть легальної роботи, прозорих умов. Не бачимо, де це не співпадає з нашими бажаннями.

Втім, деякі ветерани інтелектуального фронту зараз люблять пропонувати Китай як заміну Заходу. Що ж, відкриємо секрет: китайські компанії вже видобувають ресурси у нас. Щоправда, у зоні окупації і в інтересах РФ. Отака біда, шановні.

Щодня вилазять розумники із порадами: «Назло США продамо себе Китаю». Наша відповідь проста. Зберімо цих експертів, відправмо гуртом в окупацію та подаруймо там їхньому коханому товаришу Сі. О, тоді хлоп’ят чекає багато цікавих дослідів. Нехай би на його рудниках копали, радіючи життю під мудрим керівництвом нефритового стержня.

А нам їхні геніальні ідеї не цікаві. Коли матимуть щось серйозніше за дитячі верески, із задоволенням послухаємо.

Повернімося до умовного літієвого проекту. Скажімо, комбінат на 10 гектарів у Житомирській області. Стандартний земельний податок становить 1–5% від нормативної оцінки землі. Якщо ділянка коштує 20 млн грн, це від 200 тис. до 1 млн грн за рік до місцевої скарбниці.

Плюс податок на нерухомість. За один цех площею 5000 м² платять до 600 тис. грн щороку. Щойно там наймуть 200 працівників із зарплатою по 20 тис. грн у кожного, ПДФО становитиме 8,6 млн грн за рік. Із них 5,2 млн грн піде до місцевих бюджетів. І це без урахування того, що місцева рада може знизити ставки, щоб власник почувався більш комфортно.

Де тут мінуси? Коли хтось обзиває іноземця грабіжником через бажання мати гарантії безпеки, задайте йому лише одне запитання: скільки мільйонів у валюті він особисто завів сюди, щоб патякати?