Під обстрілами, в очікуванні миру: свідчення з прифронтових регіонів

Щоночі по 20 ворожих шахедів, нові типи дронів із вибухівкою, систематичні удари по житлових кварталах та тактика випаленої землі – такий вигляд має реальність прифронтових регіонів України на початку 2025 року. Попри міжнародні розмови про мирні переговори, обстріли цивільної інфраструктури не припиняються, а місцями навіть посилюються. В ексклюзивних коментарях для інформаційної служби Національної спілки журналістів України журналісти та редактори з Харківської, Сумської, Запорізької та Донецької областей розповідають про життя своїх громад під постійною загрозою російських атак.

Тактика випаленої землі

«Вікна поставили у січні. Навіть тиждень не прожили з новими вікнами – перший обстріл вибив скло, а другий, на початку лютого, вирвав разом з рамами», – розповідає мешканка Краматорська, чия історія стала типовою для прифронтових регіонів України. Три місяці перед цим жінка чекала на відновлення свого помешкання після жовтневого обстрілу, закривши вікна OSB-плитами та тканиною. Перечікувала морози, сподіваючись на краще. І знову – руїна.

Останні місяці позначилися зміною тактики ворога в обстрілах прифронтових територій. На півночі Сумщини, як розповідає керівник місцевої медіамережі Олександр Соломко, фіксується зменшення використання керованих авіаційних бомб – здебільшого через ефективну роботу українських військових зі знищення складів боєприпасів противника. Натомість окупанти активізували застосування реактивних систем залпового вогню, мінометів та артилерії.

Особливе занепокоєння викликає поява нових видів зброї. У Глухові зафіксовано використання дронів з оптоволокном, які атакують цивільні об’єкти.

«Був удар по підприємству, цивільному, невійськовому, там було звичайне виробництво. Дрон влучив у цивільну автівку, була поранена жінка. Через тиждень був удар по тій самій околиці міста, по автомобільній дорозі. Коли на місце пожежі приїхали рятувальники, ще одним дроном вдарили по пожежному автомобілю та цивільному транспорту, що проїжджав поруч, – деталізує Соломко. – А у Шостці на Сумщині зафіксовано удар по підприємству з виробництва плавлених сирків. Дякувати Богу, ніхто з людей не постраждав».

За ніч через населені пункти Сумщини може пролітати від 10 до 20 ворожих шахедів, які прямують вглиб країни – на Київ та далі. Підрозділи протиповітряної оборони працюють цілодобово.

«У Краматорську на вулиці Лікарняній був уже не один приліт. Саме на цій вулиці стояв готель «Сапфір», під час обстрілу якого постраждали цивільні, у тому числі журналісти, – розповідає заступниця редактора видання «Технополіс» із Краматорська Віра Ільїна. – Внаслідок чергового прильоту зруйновано кілька будинків. У цьому районі живе мій знайомий зі своєю літньою мамою. Свого часу вони виїхали з Краматорська в Українку, і там у їхній будинок влетів дрон. Вони повернулися додому – і знов мало не загинули…».

У Харкові, за словами фронтової журналістки Ганни Черненко, противник випробовує безпілотники, які здаються примітивними, але оснащені вибухівкою та вражальними елементами.

«Росіяни наповнюють їх кульками, які вбивають на великі відстані при вибуху, – підкреслює Черненко. – Бійці ППО кажуть, що в них просто немає ночей, коли б вони нормально спали. Вони постійно на чергуванні, їх постійно будять».

У різних прифронтових регіонах спостерігається подібна картина: ворог систематично знищує цивільну інфраструктуру та житлові квартали. У прикордонному місті Середина-Буда на Сумщині російські війська щодня підпалюють по 2-3 житлових будинки.

«Їхня тактика – випалити місто, залишити там пустку. Це терор проти мирного населення. Як правило, страждають цивільні, а не військові», – пояснює Олександр Соломко.

«Це була кров працівниць служби у справах дітей…»

Схожа ситуація у Запорізькій області. Тетяна Велика, головна редакторка «Голосу Гуляйпілля», розповідає про масштабні руйнування від керованих авіабомб.

– По одному з сіл ударили 12 КАБами. Уявіть! Наші села – це дві-три вулиці. Якщо КАБ впав на одну вулицю, то посікло всі будинки. Утворилися величезні вирви, – каже Тетяна. – Деякі будинки, на певній відстані від місця вибуху, здаються цілими, але жити у них неможливо, бо споруди від удару наче підскакували в повітря, і цегла не тримається купи. Деяких сіл уже практично немає, і там не ведеться жодна сільськогосподарська діяльність.

Тетяна додає, що з настанням морозів обстріли – як артилерійські, так і КАБами, стали інтенсивнішими. За її словами, особливо страждають Гуляйпільська, Малинівська, Оріхівська громади, де обстріли відбуваються щодня. Місцеві жителі побоюються, що росіяни готують на їхньому напрямку прорив – і це додає тривожності.

Особливо цинічним є цілеспрямоване знищення цивільних об’єктів. Приміром, у ніч проти 18 лютого від російського обстрілу вкотре постраждала редакція золочівської газети «Зоря».

«По скромних підрахунках це вже десятий приліт. Два були на території редакції, всі інші – поруч, – розповідає заступниця головного редактора Леся Бабкіна.

Удар КАБом по Золочеву стався близько п’ятої ранку. У місті – багато руйнувань. Приміщення центру соціального захисту, де у робочий час завжди було багато людей, знищене повністю.

«Якби вдарили на три години пізніше, у центрі була б братська могила, – додає Леся Бабкіна.

А трохи раніше, 4 лютого, в Ізюмі серед білого дня від ракетного обстрілу постраждала редакція місцевої газети і соціальної служби.

«Коли я зайшов у адмінбудівлю, де ми орендуємо приміщення під редакційний офіс, усі сходи до четвертого поверху були скраплені червоним. Це була кров працівниць служби у справах дітей… – розповів заступник редактора «Обріїв Ізюмщини» Микола Калюжний. – Раніше, коли були прильоти безпілотників, було не так. А це було щось жахливе, та ще й у центрі міста. Бачив, як посипались вікна… Вибухова хвиля наробила багато горя. Біля будівлі стояли люди – хтось прийшов до міграційної служби. Я бачив загиблих, їхні тіла були прикриті. У 2022 році я пережив окупацію, бачив, як ховали людей ночами просто там, де вони загинули. Минуло три роки, і знову така сама ситуація…

У Дніпропетровській області знищено школу у Новопавлівській громаді, постраждали амбулаторія, сільська рада, будинок культури. У сусідній Межівській громаді на Дніпропетровщині шахеди влучили в адміністративну будівлю, де розміщувались центр надання адміністративних послуг, відділ соціального захисту, архів та рада ветеранів, розповів головний редактор «Межівського меридіана» Євген Хрипун.

У Краматорську почастішали обстріли саме житлових кварталів. Після одного з останніх обстрілів 70 будинків серед зими залишилися без опалення, розповідає Віра Ільїна.

На переконання Ганни Черненко, трагедії останніх тижнів – це яскравий приклад того, що російські військові б’ють не по військових об’єктах, а по цілком цивільних, які жодної загрози не несуть.

Дилема евакуації

Незважаючи на постійну небезпеку, життя у прифронтових регіонах не завмирає.

«У Межівській громаді, де деякі села розташовані лише за 5-7 кілометрів від лінії фронту, продовжують працювати магазини, банки, пошта, забезпечується електро- та газопостачання, – розповідає Євген Хрипун. – Виходить далі й наша газета. Люди кажуть, що це такий індикатор стабільності – якщо газета виходить, значить, все буде добре.

Місцеві жителі хапаються за найменші можливості не евакуйовуватися або повернутися додому, адже переїзд неминуче пов’язаний із великими грошовими втратами, зміною роботи, а то й соціального статусу – піти на це можуть не всі. Тож хоча у найнебезпечніших місцях – таких як прифронтові села Межівської громади – залишається близько десяти відсотків від довоєнного населення, у відносно безпечніших населених пунктах, як-от Краматорськ, ситуація інша. Багато хто сюди навіть повертається.

«Коли людина починає аналізувати і питати себе: «А де мені бути?» – часто вирішує, що краще вже вдома, краще зі своїми родичами, – пояснює Віра Ільїна. Особливо це стосується людей похилого віку, для яких евакуація означає повну втрату звичного життя.

Ще одна причина відмови від евакуації – присутність поруч вимушених переселенців із ще небезпечніших міст і сіл, розташованих на самому кордоні. Для цих людей Краматорськ чи Слов’янськ – «спокійні міста».

Особливе занепокоєння викликає ситуація з дітьми.

«Доросла може зробити вибір і за себе відповідати. Але коли дитина чує ці вибухи, бачить все це, то мені здається, все ж таки дитину треба рятувати – і не лише від ворожих уламків, а навіть від тих токсичних відчуттів, від страху, від того досвіду, від тих емоцій, які можуть дитині нашкодити, – наголошує Віра Ільїна.

Наші співрозмовники із різних прифронтових регіонів відзначають надзвичайну стійкість своїх земляків, але водночас говорять і про ціну такої стійкості – постійний ризик та втрати. Як зазначила одна з журналісток, «без такого досвіду людина на сто відсотків могла б прожити». І поки на високому рівні тривають розмови про мир, на прифронтових територіях України кожен день продовжує приносити нові випробування.

«Росіяни не тільки не зупиняються, – наголошує Ганна Черненко, – вони активізуються, випробовуючи на прифронтових населених пунктах нові типи зброї. Жодних ознак змін у бік миру.

Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ