На подіум у 48 років. Як переселенка втекла від "русского міра" і знайшла себе
На подіум у 48 років. Як переселенка втекла від "русского міра" і знайшла себе

На подіум у 48 років. Як переселенка втекла від "русского міра" і знайшла себе

Оксана Гриниченко з Луганщини була електромеханіком, а стала журналісткою, моделлю й громадською діячкою

Оксана Гриниченко — усміхнена моложава брюнетка з модною стрижкою й тату у вигляді ієрогліфів на шиї. Вона ж модель-початківець, вона ж редакторка газети у Кременчуці на Полтавщині, вона ж волонтерка й громадська діячка. Одне слово, людина надзвичайно різнобічна й успішна в багатьох справах, за які береться.

Втеча з "гетто"

Втікаючи до Кременчука від "русского міра", вона не збиралася професійно працювати в журналістиці. Ще на початку вторгнення окупантів в Україну жінка зрозуміла, наскільки це небезпечна професія під час війни.

Мрію ж стати моделлю Оксана виношувала ледь не пів життя. Ще 25-річною в одному з жіночих журналів вона побачила модель, якій було 50, і це її дуже надихнуло.

— Але у невеликому шахтарському місті на Луганщині, де я тоді мешкала, не було жодної модельної школи, тож мрію довелося відкласти, — усміхається Оксана. — Я вивчилась на підземного електромеханіка, працювала на високовольтній підстанції з напругою 110 кіловольтів, розбиралася у величезних схемах включення-відключення електрообладнання. Потім спробувала себе диспетчером, слідкувала за безперебійним постачанням електроенергії на підприємстві. Мені це все дуже подобалося, але в якусь мить зрозуміла, що немає куди далі розвиватися. Робота перестала приносити задоволення. І тоді я круто змінила своє життя — пішла в журналістику. Поштовхом для цього стало оголошення про набір кореспондентів у нову газету. Вирішила спробувати. Адже, окрім фізики й математики, мене завжди приваблювала літературна творчість.

Це виглядало нелогічно, оскільки я багато втрачала у грошах, та й фахової освіти не мала. Мене ніхто тоді не зрозумів, окрім чоловіка, який сказав: "Якщо тобі подобається, то кидай усе й займайся тим, що принесе тобі задоволення". Олексій завжди підтримував і продовжує підтримувати всі мої божевільні ідеї.

Оксана Гриниченко вже не один раз круто змінювала своє життя

Оксана досить швидко опанувала ази журналістики, її кар’єра стрімко зростала. У 2010-му вона вже була заступницею головного редактора. Газета продовжувала виходити й на перших порах після вторгнення російських військ на Луганщину в 2014 році.

Але одного дня у редакцію завалились так звані ополченці й забрали її у штаб, де допитували, залякували "підвалом", схиляючи до співпраці.

— Після допиту в штабі мене почав домагався один "добрий ополченець". Коли мене відпустили, думала, що найстрашніше позаду. Та коли повернулася додому, він мені зателефонував і запросив "відпочити в бані". В ту мить я пережила ще один шок. Якби до нього вийшов мій чоловік, його убили б. Якби я не пішла, мене знайшли б. І я прийняла нелегке рішення йти "на побачення", розуміючи, що мене чекає. Бо моє життя й життя мого чоловіка мені було дорожче…

Я благала того "залицяльника" відпустити мене. Казала, що дуже дорожу своєю сім’єю, що люблю свого Олексія, що я вінчана, що не повернуся в газету, що зранку поїду з міста…

І він мене відпустив. Пам’ятаю очі свого чоловіка — він був напівживий від невідомості й дуже радий, що зі мною все добре.

Після цього жінка, маючи чітку проукраїнську позицію, виїхала у безпечне місце.

— Довгий час мені складно було говорити з кимось про пережите. А коли наважилась розповісти подрузі, то, на диво, замість слів співчуття почула від неї: "А чого переживати? Тебе ж не зґвалтували". Так, мене не зґвалтували фізично. Мені зґвалтували душу…

Я не змогла самостійно справитися з тим стресом, довелось звертатись до психолога.

Рятувала робота. В умовно безпечному місці Оксана тривалий час працювала на фрилансі, публікуючись під псевдонімами, пізніше очолювала оргвідділ громадської профспілки.

Але у те умовно безпечне місце через десять років також прийшов "русскій мір".

— Росіяни одразу ж закрили кордон для чоловіків призовного віку. Тож виїхати зі штучно створеного "гетто" було неможливо, — зітхає моя співрозмовниця. — Життя було нестерпним. Ми задихалися в окупації. Нарешті напередодні 2023 року, через десять місяців після повномасштабного вторгнення, у нас з чоловіком з'явилося "вікно" можливості. Ми придумали легенду, що їдемо в гості до родичів у Польщу. Сіли в автівку й за кілька діб опинилися на західному кордоні України, проїхавши 3500 кілометрів, які пролягли аж через шість держав. Як тільки перетнули останній кордон, я стала на коліна, доторкнулася долонями до землі й заплакала. Чоловік, завжди стриманий, теж витирав сльози. То були сльози щастя…

Думки лягають на папір

Вже наступного дня по приїзду до Кременчука, де в Оксани давно живе сестра з родиною, подружжя вимушених переселенців включилося у пошуки роботи. Олексій — він професійний водій і майстер з ремонту пластикових вікон — невдовзі знайшов роботу за своїм профілем. Оксана ж мала намір влаштуватися організатором свят у дитячих чи шкільних закладах або у турфірму. Однак ці ніші в місті були зайняті.

— Безуспішно потикавшись туди-сюди, в очікуванні хоч якоїсь пропозиції, я сіла писати про власну історію втечі з окупованої території, — веде далі мову Оксана Гриниченко. — Статті дала заголовок "Життєва історія: довга дорога додому". Прикріпила до неї резюме й відправила у кілька місцевих ЗМІ. Після цього мені зателефонувала директорка "Кременчуцького Телеграфу" Леся Лазоренко — їм потрібен був SMMник, тобто спеціаліст, який просуває бренд у соцмережах. Я в цьому, якщо чесно, майже нічого не тямлю, але одразу погодилась. І опанувала б нову для себе професію, бо коли маю ціль, то досить швидко вчуся. Але так сталося, що людина, від якої залежало моє оформлення на роботу, поїхала на два тижні у відрядження. А я тим часом написала ще 5 чи 6 статей. Це були враження від міста, яке одразу стало для мене рідним. Їх опублікували, після чого я отримала пропозицію стати редакторкою друкованого додатка "Кременчуцького Телеграфу" — газети "Для дому і сім’ї". "Ну, редакторкою, так редакторкою", — сказала я. В цій справі я розуміюся. Це моя стихія.

Та просто редагувати газету Оксані було мало. Вона взяла на себе шматок роботи у "Кременчуцькому Телеграфі": пише великі інтерв’ю з військовослужбовцями та надихаючі історії з внутрішніми переселенцями, які, так само, як і вона, змогли реалізуватися на новому місці. Окрім того, знаходить можливості підтримувати захисників та людей з інвалідністю, організовуючи збори та роблячи донати. Домовляється про реальну допомогу для тих, хто зазнав сексуального насилля внаслідок війни. Водночас шукає фінансування для втілення своїх нових творчих проєктів…

— Якось усе так нанизується одне на одне у мене в Кременчуці, — продовжує Оксана. — На початку минулого року я під псевдонімом Мирослава Українська, який взяла собі вже тут, видала невелику збірку оповідань "Думки, що лягли на папір". До неї ввійшло 15 реальних історій людей, які пережили окупацію, одна з них автобіографічна.

Читачі кажуть, що оповідання написані легко, але читати їх важко. Особисто мене найбільше вразила історія літньої жінки, син якої вивіз з окупованої території всю свою родину, навіть тещу, а матір залишив. Старенька щоранку й щовечора виходила на узбіччя дороги, все чекала, що він за нею повернеться. Аж поки в її будинок не прилетів снаряд і вона не загинула.

Авторка за власний кошт видала загалом близько 200 примірників книги. Спочатку замовила 10 — мінімальну кількість, яку приймає до замовлення друкарня. Вони миттєво розлетілися, і наступний тираж був уже 30…

— Я рекламувала свою збірку в інтернеті, зазначаючи, що виручені кошти від продажу підуть на ЗСУ. Зі мною зв'язувалися вимушені переселенці з Канади, Японії, Польщі, Німеччини, Угорщини, Ірландії, Косово і робили свій внесок у підтримку наших захисників, — розповідає Оксана. — А ведучий проєкту "Медіа-кава" з Луцька реалізував кілька моїх книг через аукціони та теж виручені кошти переказав на армію.

Перша збірка оповідань Оксани Гриниченко стала переможницею кількох творчих конкурсів.

— До написання книги мене спонукав журналіст з великим досвідом, очільник творчої спілки журналістів Кременчуччини НСЖУ Володимир Шевченко, — каже Оксана. — У нас зав’язалася плідна співпраця. Разом з Володимиром і його заступницею по спілці Тетяною Булат ми вже підготували сім книжок під назвою "Криниця памʼяті — Герої Кременчуччини" про загиблих в російсько-українській війні.

Оксана Гриниченко (ліворуч) з Володимиром Шевченком та Тетяною Булат

Оксана виношує ідею написати збірку реальних історій про постраждалих від сексуального насильства, пов'язаного з війною. Але поки що це для неї морально важко. Кілька вже написаних історій вона передала Володимиру Шевченку, і він включив їх у три останні томи літературного проєкту "Крізь морок війни. Кременчук". Одне з оповідань має автобіографічний характер і торік отримало відзнаку Національної спілки журналістів України.

Тому не випадково вона погодилась стати співзасновницею всеукраїнської громадської організації "Нумо, сестри" (її голова Людмила Гусейнова три роки провела у рашистському полоні), що об’єднує жінок, проти яких були скоєні злочини сексуального насильства, пов’язаного з військовим конфліктом.

Моделі не дивляться по боках

А рік тому в житті Оксани Гриниченко з’явилась модельна школа. Її запросила на навчання молода й амбітна Валерія Лисиця, яка очолює першу в Кременчуці різновікову модельну школу "Unique.model.project". До цього Оксані відмовили у кількох з огляду на вік. У моделі, як виявилось, беруть зазвичай до 25.

— Тоді я ще не знала, що бути моделлю — це дуже важка праця, — зізнається пані Оксана. — Багато моїх уявлень було нещадно зламано. Найперше — хода. Необізнаній людині видається, що моделі ходять, виляючи стегнами. Насправді вони ходять рівно, з прямими плечима й зведеними лопатками. Настільки зведеними, щоб аж руки назад подаються. І щоб між лопатками можна було вставити хіба мізинчик. Це, до речі, одразу здорово витягує шию.

Моделі не можна ні відводити погляду в бік, ні опускати очі. Вона мусить дивитися чітко в одну точку перед собою.

Зате коли ти так гарно йдеш, з трішки піднятим підборіддям, і ні на кого не зважаєш, почуваєшся королевою. Це чудові відчуття, хочу я вам сказати.

Модель Оксана Гриниченко

Щодо власних параметрів тіла, Оксана самоіронічна:

— Я зовсім не худа дівчинка. Така собі здобна булочка. Але не комплексую ні через це, ні через свій вік. Бо вважаю, кожна жінка красива, якщо вона здорова фізично і психічно, якщо усміхається, ставить перед собою цілі й реалізує їх… Я саме така.

Моделлю можна стати у будь-якому віці, впевнена Оксана

Вперше на подіум Оксана Гриниченко вийшла перед Новим роком. Власне, в неї було аж чотири покази — найбільше з усіх учениць. Під час демонстрації товарів відомих брендів, що працюють у Кременчуці, Оксана була різною. І "домашньою" в кімоно, і спортивною — в джинсах та худі, і діловою з чорною сумочкою на короткому ремінці, і стильною з шикарною біжутерією.

Бути на позитиві важливо

Тобто на моделі 40+ сьогодні існує особливий запит? — уточнюю.

— Як сказати… Чомусь я припала до вподоби власникам брендів і дизайнерам, які обирали нас за фотографіями в повний зріст у лосинах і водолазках.

Оксана може бути різною

Не чули від колег, що зазналися?

— Подіум і життя — це різні речі. Так, я дуже люблю ходити з розправленими плечима, оцією модельною ходою. Це мені допомагає і спинку тримати, і впевненості додає. А своїх колег я з посмішкою попередила: "Якщо я з вами раптом не привітаюсь, не ображайтесь. Моделі не дивляться по боках".

Загалом модельна школа — це не тільки про ходу й не тільки про фотозйомки. Це такий різнобічний розвиток! І обов’язково спорт, щоб тримати себе в формі. Це й пілатес, і йога, і танці…

Віднедавна Оксана втратила статус найстаршої учениці модельної школи в Кременчуці. Він перейшов до 63-річної містянки.

— Дивлюсь на цю гарну, доглянуту й упевнену в собі жінку й захоплююсь нею, — каже Оксана. — А рівняюсь на двадцятип’ятирічних, заряджаюсь від них енергією молодості. В ході спілкування кожна з нас щось бере одна від одної, і це робить нас кращими, досконалішими.

"Чоловікові подобається, коли в мене горять очі"

— Знаєте, я дуже хвилювалася, що люди, дізнавшись про те, що я пішла в модельну школу, почнуть мене засуджувати, казати: "У країні йде війна і це не на часі", — зізнається Оксана. — Так от, я скажу: все на часі. Ми, незважаючи ні на що, маємо чимось надихатися, щоб не вигоріти й мати сили зробити більше для Перемоги. Хіба краще впасти у депресію, нічим корисним не займатися і лише бурчати, що все не так? Вважаю нещасними людей, які сидять і тільки на щось скаржаться. Мені важливо, щоб мене оточували люди, які насолоджуються життям, бути на позитиві. Набагато краще знаходити для себе якусь активність, реалізовувати себе.

Оксана Гриниченко: "Модельна школа — це не тільки про ходу й не тільки про фотозйомки"

Оце, модельне, особисто для мене воно на часі. Адже я займаюся дуже багатьма серйозними речами та потребую чогось позитивного, що надихає. Тоді з'являється бажання когось підтягувати, комусь допомагати. Може, комусь із перехожих, коли я йду з гарним настроєм, передасться моя усмішка, а комусь вона врятує життя.

Півтора місяця тому в Оксани з’явилося ще одне захоплення, яке надає їй енергії. З нового року вона моржує. Вирішила спробувати зануритися у крижану воду після того, як робила репортаж про місцевих любителів зимового пірнання.

В Оксани з’явилося ще одне захоплення - вона моржує

— Мені дуже подобаються ці відчуття, коли тіло ніби прошивають мільярди крижаних скалок, — захоплено розповідає жінка. — Це дуже бадьорить. Того дня, коли я вперше занурилась, в мене було заплановано дуже багато різноманітних і складних справ. Навіть не сподівалася, що до вечора справлюся з ними. Але вже до 17-ї була вільна, при цьому зробила навіть більше, ніж планувала. А ввечері ми з чоловіком обійшли пів міста, гуляючи. Він втомився, а я іще гуляла б…

Занурюватися, радить Оксана, краще зранку — тоді більша ймовірність, що не буде вітру. І загалом зранку завжди можна побачити те, що ти не побачиш в інший час.

Звісно, каже, в 48 років бути моделлю не так просто, треба тримати себе у формі: дотримуватись здорового харчування, висипатись, робити ранкову зарядку, ставати під контрастний душ, балувати себе пілінгами, скрабами (найбільше полюбляє каву з сіллю), живильними кремами…

А ще дуже важливо мати підтримку найближчих людей.

Оксана Гриниченко: "Почуваюся, мов за кам’яною стіною"

— У мене чоловік це три в одному, — усміхається Оксана. — Я завжди можу поспілкуватися з ним по душах, довіритися йому, і мені стає легше. Чоловікові подобається, коли в мене горять очі. А сама я дуже люблю навчатися всього нового, я від цього кайфую.

У мене гарні сини, які також стали моєю міцною опорою. Я почуваюся зі своїми чоловіками, мов за кам’яною стіною, хоча я сама сильна жінка. Але сильною легко бути, коли знаєш, на кого можеш спертися…

Фото надані Оксаною Гриниченко

Теги за темою
Луганщина
Джерело матеріала
loader