Від трагедії до мистецтва: як живопис дав другий шанс
Від трагедії до мистецтва: як живопис дав другий шанс

Від трагедії до мистецтва: як живопис дав другий шанс

Від трагедії до мистецтва: як живопис дав другий шанс

Уздовж стін кімнати-майстерні Максима розставлено картини різного ступеня готовності. Яскраво, запах фарб… Усе, як у майстерні будь-якого художника... От тільки художник дуже незвичайний. Він пише картини, затиснувши пензлика в зубах… 8 січня виповнилося рівно десять років відтоді, як 28-річний Максим Калинчук прикутий до інвалідного крісла. Рухатися він не може, здатний лише трохи повертати голову праворуч і ліворуч. «Але працюють інтелект, фантазія, відчуття кольору… Адже кажуть: якщо, наприклад, якийсь орган чуття в людини не діє, то інші починають працювати краще. Це правда. В моєму випадку загострилося ще й бажання щось змінити в собі», — каже Максим.

Ставний спортивний юнак навчався в коледжі на кухаря й кондитера, працював оператором атракціонів у одному житомирському торговельно-розважальному центрі. Того дня він допомагав інструктору батутного комплексу (це входило до його обов’язків). Біля батутів було заглиблення, наповнене кубами з поролону, де дітлахи любили поборсатися. Максим вирішив показати малечі подвійне сальто, ось тільки другого не докрутив, упав на поролонові куби, ті роз’їхалися, він ударився потилицею об бетонну підлогу й зламав четвертий шийний хребець.

Далі — повна нерухомість, поневіряння по лікарнях і реабілітаційних центрах. За кілька місяців прийшло розуміння, що рухливість не повернеться. Ніколи. Та це не стало для Максима капітуляцією. Допомагали, чим могли, друзі, рідні, благодійні організації. І якось сталося диво, що допомогло пробити нове несподіване русло в долі Максима.

Фото, надане інтерв'юйованим

— За п’ять місяців після травми мене привезли до реабілітаційного центру «Модричі» в Трускавці, — розповідає він. — Із нами, тими, в кого не працюють руки, займалась аніматорка Світлана Забара. Якось вона прийшла до нас із полотном і фарбами й запитує: «Коли ми з вами вже помалюємо?». А я сиджу в колясці нерухомий, але виявляю готовність. Запитую: «А як?». Вона: «Бери пензлик у зуби й спробуємо». Мені тоді, знаєте, було дуже смішно. Думав, зараз якусь фігню намалюю для розваги. Я просто наляпав на заґрунтоване біле полотно червону фарбу. Це була перша моя робота. Назвав її «Кров із носа». З того все й почалося. Поступово втягнувся. Почало виходити. Вдома допомагав друг і сусід Василь, який уміє малювати. Ще в мене є друг Максим. Він також допомагає з малюванням.

— А до цього жаху, до катастрофи, ви малювали?

— Узагалі не малював, не вчився. Нині працюю з акриловими фарбами. Спочатку в мене були роботи простенькі, «дитсадівські» малюнки. Не зупинявся, тренувався. 2017-го отримав перше замовлення — зробив логотип для однієї фірми. Мені півтори тисячі гривень заплатили, і я зрозумів, що на цьому можна заробляти. Це було дуже важливо, коли немає нічого, крім пенсії. Тоді пенсія була гривень дев’ятсот. Мама повністю присвятила себе догляду за мною, а батько працює зварником. Це зараз у мене пенсія аж дві тисячі гривень... Почав пропонувати через Instagram, Facebook свої роботи. Так у мене з’явилися клієнти, покупці. Клієнт каже, що саме він хоче, і я вже малюю під замовника. Доводилося й по п’ятдесят разів одну роботу переробляти...

Фото, надане інтерв'юйованим

— Яка ваша робота з уже проданих є найдорожчою?

— Вона коштувала десять тисяч гривень.

— І скільки робіт на рік вам вдається намалювати?

— За останні три роки в мене було три чи чотири роботи буквально. Одну передав благодійному фонду «Місія 823». Її засновник, американець Шон Саллівен, виставив її на аукціоні в США. Виручені гроші витратили на допомогу родинам, які постраждали від війни.

— Звідки беруться сюжети для ваших робіт? Це просто фантазія? Чи щось побачили? Чи хтось розповів вам історію, і вона стала сюжетом для картини? Як це робиться? Яка кухня?

— Найчастіше замовник пояснює, чого він хоче. Я йому пропоную варіанти реалізації сюжету, обговорюємо композицію. Іноді пишу просто для себе або в подарунок друзям.

— А розміри робіт які найчастіше обираєте?

— Від 30 на 30 сантиметрів і хоч до двох метрів завдовжки й завширшки. Однією з найбільших і найскладніших робіт став тетраптих «Тюльпани» — 110 на 80 сантиметрів, над яким працював сім місяців.

Фото, надане інтерв'юйованим

— У яких колекціях є ваші роботи?

— Найчастіше люди купують для себе або в подарунок комусь. Є мої роботи в Сполучених Штатах, у Польщі, одна робота поїхала до Данії.

Фото, надане інтерв'юйованим

— Рівень, який був на першому полотні з червоною плямою, й нинішній — різниця істотна?

На фото своїх старих робіт бачу їх недоліки, дуже хочу виправити, але ці роботи далеко від мене. А часом кажу людині, яка хоче забрати своє замовлення: «Тут тільки половину роботи зроблено, вона ще не готова». А замовник каже: «Надсилай, мені вже подобається»...

— Відмовлятися від замовлень, які вам чимось не подобаються, доводилося?

— 2022-го, вже після повномасштабного вторгнення, в мене була найважча картина. Емоційно важка. Це портрет друга — Михайла Яценка, який загинув, захищаючи нашу країну. Я подарував портрет матері загиблого. Є ще один посмертний портрет, який робив на замовлення. І хоча це була зовсім чужа людина, але теж було емоційно важко працювати, я звик, що мої роботи дарують радість. Розумію, що в цьому випадку вони дарують спогади й вічну славу героям, але не можу малювати людину, якої вже немає. Більше в цьому напрямі не працюю.

Фото, надане інтерв'юйованим

— Чи допомагаєте ЗСУ своїм пензлем?

— Мій друг, який нині служить, якось сказав у телефонній розмові, що йому й побратимам потрібні активні навушники, щоб контузію не спіймати, коли десь близько приліт. Щоб зібрати донати на навушники, виставив одну зі своїх перших робіт як приз у лотереї. Люди почали скидати по п’ять-десять гривень. Зібралося приблизно двадцять тисяч. Жителька Житомира виграла цю картину.

…А одну свою роботу Максим просто спалив. Фото залишилося. Метафорична, моторошнувата картина. Про темне та світле, про грубу силу й розум, про добро та зло.

Фото, надане інтерв'юйованим

«Малював її для себе, може, нерівно, криво, але для себе. І сенс її для мене свій, а для людей залишився фінал відкритий: нехай кожен сам додумає, чому спалив», — пояснює він.

«Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими», — так Ніцше сказав, потім збожеволів, a потім помер, — пише Максим на сторінці у Facebook. — Тому що це гарні слова, але це неправда. Тe, що нас не вбиває негайно, вбиває потроху, непомітно.

Вбиває нашу доброту й довірливість. Hіжніcть і щирість. Відкритість, щедрість, ясний погляд і м’яке серце... Обман, зрада, ницість, невдячність, жорстокість, несправедливість можуть не відразу вбити, а пo краплині, пo краплині... Стерпимо, витримаємо, рана заживе. Шрам залишиться — загрубіла шкіра. Так поступово цією шкірою й обростеш, і сам не помітиш, як так вийшло.

І можна себе втішати — так, я став сильнішим! Але в душі ще одна струна обірвалася, ще один кришталевий дзвіночок затих… І точно знаєш, що можуть ударити просто так, ні за що. Або навіть замість подяки. Й нітрохи цьому не дивуєшся. Звикаєш.

…Тe, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу. Але робить сильнішим чи знечуленим — хтoзна?.. Потрібно менше того, що вбиває. Й тих, хтo вбиває, — теж поменше...»

Максим продовжує працювати. Він уже твердо знає, що потрібен не лише собі та своїм близьким. Він бореться й перемагає щодня та щогодини свого дуже непростого життя в запечатаному нерухомістю тілі.

Джерело матеріала
loader