Радянська пропаганда порівняно з російською діяла куди більш витончено. Загалом радянські твори-агітки (це якщо говорити про літературу) були виписані ретельно, продумано, а інколи – навіть талановито та цікаво. Мені було років із 10, коли на день народження я отримала пригоди Альфонса Ціттербаке – авторства дитячого письменника з Німецької Демократичної Республіки Герхарда Гольца-Баумерта. Так, його теж можна зарахувати до радянських – якщо не за країною походження, то за ідеологічною лінією, якої він неухильно дотримувався.
Гольц-Баумерт, наскільки я розумію, мав завдання висміяти «загниваючий Захід», до якого йому – через Берлінський мур – було подати рукою. Причому висміяти, орієнтуючись на дитячу аудиторію. І герр письменник придумав хлопчика Альфонса – милого, по-своєму зворушливого, трохи дурненького, трохи бешкетливого. Ось він прогулює школу, а ось тягнеться за шматком пирога, але перевертає на себе всю тацю – таця гримить, з вітальні вискакують батьки та їхні гості і бачать хлопчака, обсипаного солодкими шматками тіста, а біля нього – руїни пирога.
А ось він летить з гори на санчатах і, забуваючи прокричати магічні слова-попередження «Геть з дороги, носороги!», збиває з ніг кількох бідолах, і разом з ними валиться у сніг. А ось він відпочиває у селі у дідуся і ставить на вуха всю громаду, бо йому здається, що він бачив пожежу. І оскільки пожежна команда складається з місцевих, то староста і селяни хапають шоломи та відра, швиденько запрягають стару клячу, сідають на підводу та, понукаючи нещасну коняку, їдуть гасити полум’я, якого нема. Це була моя найулюбленіша новела, смішна і дотепна, інакше я б не запам’ятала ані її, ані книжку, яку читала 40 років тому. Видана вона була, зауважу, українською мовою, та ще й непогано проілюстрована.
Стоп, скажете ви, а де ж загниваючий Захід? А він – в образі тітоньки Альфонса, яка живе по інший бік муру. Ця тітонька навіть не є негативним персонажем – ні, вона просто недолуга стара Шапокляк. Приїжджаючи у гості, тітонька починає пригощати «злидарів за Сходу» то ковбасами, то маргарином (саме так, не маслом, а маргарином!). Тато і мама Альфонса урочисто ведуть тітоньку до холодильника і показують їй, як добре їм живеться.
«Ну гаразд, – каже тітонька, – тоді у мене є дещо для нашого дорогого Альфі». І виймає жувальну гумку, який «дорогий Альфі» підкладає тітоньці на стілець. Та прилипає і думає, що із нею стався «удар», бо не може підвестися на ноги. «Так їй і треба, – резюмує тато, – не буде возити сюди американської гидоти».
Ось, власне, і все. Слова, заради яких була написана книжка, прозвучали. Америка = гидота, Захід заздрить Сходу, Схід живе краще за всіх, а всіх апологетів буржуазного способу життя покарано саджанням – ні, не на кіл і не на електричний стілець – а всього лише на жувальну думку… Але яка упаковка, шановні пані та панове, як круто загорнута пропаганда у справді класнюче дитяче видання!
Все це я згадала, коли побачила у російських пабліках книжку такої собі Ірини Ковальчук «Ваня Жуков проти Гаррі Поттера». Я навіть її прочитала, щоб переконатися, що обкладинка – не фейк, а наведені уривки – не творчість штучного інтелекту. Так от, вона справді існує. Книжка про те, як російський православний хлопчик провчив підлу заокеанську нечисть і навіки зрікся її «тлєтворного вліянія».
Припускаю, що перед Іриною Ковальчук (ким би вона не була) стояло завдання, аналогічне тому, яке мав Гольц-Баумерт. Висміяти Захід, розвінчати його цінності, підкачати скрєпи тощо. Але вийшла з того настільки «ядрёная» шизофренія, що навіть споживачі цього чтива над ним відверто регочуть. Це щось із серії «понюхал старик Ромуальдыч свою портянку и заколдобился». Та й як тут не «заколдобиться»?
Гаррі Поттер у Ковальчук виявляється, власне, Сатаною. А місце, де він перебуває (чи то пак куди провалюється Ваня Жуков) – пеклом. І водночас це щось на кшталт ГУЛАГу, бо дитячі душі там утримують силоміць, змушують працювати, там є якісь КПП та вертухаї, роль яких виконують покемони. Чому покемони – не маю ані найменшого уявлення, адже у хворобливій маячні авторки не простежується жодна логіка. До негативних персонажів, які збиткуються над Ванею та йому подібними, зараховані, зрозуміло, винятково американські «громадяни» – Скрудж Макдак, Мікі Маус, Шрек з Фіоною. Десь поруч товчуться й Телепузики, які пропагують «мужєлозтво» та інші нехороші «прєлюбодєянія» (цікаво, а юні росіянчики розуміють значення цих слів?).
На тлі цього всього Баба Яга, яка теж затусила у пеклі, мала б постати як «своя», «сєрмяжная», «ісконно-скрєпная», але ні! Вона в авторки промовляє чудові слова – про те, що «терпеть не может русских», бо від них «всегда одни проблемы». І це дуже цікаво, от тільки ніфіга не зрозуміло – чому «русских» не люблять самі ж «русские»? Трохи ясності (насправді ні) вносить наприкінці книги мама Вані, яка каже, що «русские» трохи зіпсувалися, коли стали «советскими» – цю думку вона так і не завершує, тобто не пояснює читачеві, чи стали знову «русские» хорошими, коли перестали бути «советскими», чи ні. Православна мама, до речі, відмолює свого сИночку з пекла додому, звідки він повертається зовсім, як то кажуть, «куку на муню»: із настирно-сверблячим бажанням «припасть к истокам славы русской» и тим остаточно очиститися від «скверны».
Те, що з Вані має вирости новий спаситель «Рассеюшки», у принципі, зрозуміло. Не зрозуміло, чому він, власне, Ваня Жуков. Алюзія з чеховським тезкою, який пише листа «на дєрєвню дєдушкє» легко зчитується, тим паче, що сам Ваня Жуков цитує цей твір. Але що хотіла сказати цим авторка? Що її Ваня Жуков – теж дурний як ступа, як і герой Чехова? Я сподівалась, що десь ось-ось вигулькне той Жуков, котрий Георгій, але ні – не «судьба-с». А дарма. «Маршал пабєди» міг би допомогти Вані Жукову приборкати нехрещену чортівню – замість того, щоб перекладати цю місію на плечі маленького олігофрена, який тільки й повторює, що він – «русский», «русский», аби, боронь боже, не забути свій діагноз.
А тим часом Ковальчук вже наваяла продовження пригод Вані Жукова – так і пішов гуляти російським книжковим простором «Гаврила», який то «служил почтальоном», то «булки выпекал». Але свої дерев’яні рублики вона отримала явно незаслужено, бо не всяка – навіть ура-патріотична – х…ня є грамотною пропагандою. Мадам Ковальчук повчилася б у старших товаришів, як треба писати, але ніколи – треба косити бабло. Хоча жодна нормальна дитина, і ненормальна теж (і навіть російська дитина) не стане читати оце, а тим паче, проникатися писаниною, виконаною у стилі «срали, мазали, ліпили – не хватило кізяків».
Але що ж… Якщо у дурдомі вже навіть санітари «волинять», дурдом приречений.