Остання дорога з фронту додому: як "На щиті" повертаються загиблі воїни ЗСУ – щемливі історії

Група "На щиті" займається тим, що повертає додому загиблих українських військових. Вони розповіли, як все відбувається.

В Україніє люди, які роблять усе, щоби загиблі українські воїни могли якнайшвидше повернутися додому, рідні мали змогу попрощатися, а незнайомі люди – зупинитися та віддати шану.

Про історію одного з екіпажів, які виконують це складне завдання, у матеріалі кореспондентки ТСН Наталії Нагорної.

ТСН вирушила з Донеччини з евакуаційною групою "На щиті". З Олегом Шибою та Тарасом Свистуном. Скільки в них було таких рейсів за останні кілька років – і не порахуєш. І попереду їх ще багато.

Як відбувається евакуація "На щиті"

"Один великий плюс, що мені сни не сняться, лише один раз на рік, це великий плюс. У нас звільнився по віку, служив, возив тіла. Він каже сни - бірки, фамілії, тіла", – каже Тарас Свистун, член групи пошуку та евакуації "На щиті".

"Мені таки сниться, дуже багато друзів, багато друзів і знайомих загинуло", – каже Олег Шиба, член групи пошуку та евакуації "На щиті".

Перша точка призначення за маршрутом – один з місцевих моргів, де чекають побратими, аби передати тіла чотирьох загиблих. Процесом оформлення у морзі керує Марго – вона контролює, аби перед відправкою перевірили кожного загиблого і їхні документи.

Тут група "На щиті" дізнається, що забрати доведеться не чотирьох, а сімох бійців.

Богдан, офіцер групи військово-цивільного співробітництва, каже, двоє бійців загинули під час штурму напередодні, ще одного вважали зниклим, але знайшли і витягли. Кожен повернутий в таких умовах – це вже дуже багато.

"Найважче – це дістати з поля бою. Не скажу, що якийсь з процесів більш складний, але найризикованіший – дістати з поля бою, а бюрократичний – щодо остаточного місця поховання", – каже офіцер військово-цивільного співробітництва 3 штурмової бригади Богдан Кулаков. 

Біля моргу чергують військові, серед загиблих – молодий командир їхнього батальйону і вони ледве стримуються.

Оформлення у морзі триває менше години, але попереду ще дуже довгий шлях. Раніше всіх везли на експертизу в Дніпро. Але останнім часом маршрут – інший. Група зробить зупинку і деякі тіла перевантажить побратимам.

"Щоби всі тіла їхали на Дніпро, то Дніпро б не справилось. Зробили такий проєкт, волонтери забирають тіла на весь захід України", – каже Тарас. 

"Віз загиблого хлопця, батько каже – їдь повільніше, хочу з ним побути"

Весь шлях додому – це спогади. Їх накопичилося чимало і кожна розбиває серце: "Забирав хлопчину, який був з 2006 року, сам з Маріуполя, він з окупацію виїхав. Вік моєї дитини і загинув, 2006 рік, а мама на окупованій території, ви уявляєте. Віз хлопчину, який служив разом із батьком, батько просив – їдь повільніше, я хочу подовше з ним побути". 

Наша дорога проходить через траси, які під вогневим контролем ворога, але наші супутники переживають не за себе.

Тарас і Олег родом з Львівщини. Вдома були сусідами. А на війні – стали побратими. Коли у 2014 Росія вдерлася в Україну, підприємець Олег, зароблені гроші вклав у створення першого добровольчого шпиталю імені Пирогова. Від початку ж повномасштабного вторгення вони приєдналися до війська і групи пошуку та евакуаціх загиблих "На щиті".

"Ми з Олегом везли нашого побратима додому, він один день воював, один день, приїхали, розселилися і зразу. Так буває в нашому житті", - згадує Тарас. 

Як прощаються із загиблими військовими

На Дніпропетровщині полеглих захисників передають волонтерам, які продовжать цей шлях вже на захід. Коли загиблі поверталися додому це вже історія не про те, як неймовріними зусиллями витягти та  вивезти, а про те, як гідно зустріти і попрощатися.

У Тернополі про повернення сповіщають сирени. На вулицях зупиняються машини і люди, аби зустріти своїх захисників. У Львові загиблих відспівують у храмі – перед ними стають на коліна, прикладаються до закритих трун. Після цього обов'язкова зупинка біля Ратуші – аби зупинилося місто. І сурмач заграв прощальну мелодію.