Пам’яті солдата Юрія Пододименка

В останніх розмовах із мамою обговорював своє майбутнє весілля

Юрій Пододименко народився в селі Райківці на Хмельниччині. Маленький боязкий хлопчик виріс - і перетворився на відважного чоловіка з доброю душею, який мав багато друзів.

- Юрасик народився 7-місячною дитиною. Він дуже поспішав побачити світ. Синочок був маленьким і тендітним, із блакитними-блакитними очима і жовтеньким волоссям, схожий на курчатко. У дитинстві він дуже всього боявся. Юрасик часто залишався вдома з лежачою прабабусею, яка навчила його багато молитов польською мовою, - ділиться мама Героя, Олена.

Жінка пригадує, як у дитинстві Юрій зламав ногу, коли катався на санчатах разом зі старшим братом. Лікування було тривалим, хлопчик довго не відвідував школу. Він дуже засмутився, що не піде, як зазвичай, з братом посівати, навіть плакав. Рідні та друзі влаштували малому Юркові сюрприз: весь день самі до нього приходили посівати, вітаючи зі святами. Це стало для нього одним із уроків людяності і доброти, якими він керувався в житті.

Після лікування хлопець почав займатися спортом, щоб повернути собі фізичну форму. Він бігав, тренувався з гантелями, захопився футболом і з часом почав грати за різні місцеві команди та їздити на турніри.

Паралельно Юрій почав займатися танцями. Хоча деколи й було важко, він танцював і не раз зі своїм колективом привозив призові місця зі змагань.

За словами пані Олени, Юрій також грав у шкільних виставах. Йому завжди давали комедійні ролі, які пасували його веселій вдачі. Коли хлопець виходив на сцену, зал захоплювався його грою і щиро сміявся. Завдяки гарним артистичним здібностям Юрка часто запрошувати стати ведучим різних заходів та брати участь у конкурсах читців.

Окрім того, у школі він був головою волонтерського руху і робив усе, щоб допомогти тим, хто цього потребує. Хлопець легко знаходив спільну мову з людьми різного віку та мав багато друзів.

Після школи Юрій пішов навчатися в Кам’янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка, де здобув диплом бакалавра за спеціальністю «Менеджер готельно-ресторанної справи».

Далі хлопець вирішив займатися бізнесом. За позичені в мами кошти він придбав свій перший автомобіль і зайнявся торгівлею. Через якийсь час Юрій купив вантажний бус і зайнявся вантажними перевезеннями. Він мав гарні навички водіння, що цінували його клієнти.

- На війну Юра пішов добровольцем, - згадує пані Олена. - Війна його застала дорогою з Києва. Коли син приїхав додому, у нього були повні очі сліз. Він зібрався й одразу поїхав облаштовувати з друзями блокпости. 26 лютого Юра сам поїхав у ТЦК, а коли повернувся додому, сказав мені: «Я закрив наше село і мушу йти далі».

Строкової служби хлопець не проходив, бо мав проблеми зі зламаною в дитинстві ногою. Тож до військових дій готувався в навчальному центрі, а далі виконував завдання на Рівненщині та відбув на Херсонщину у лавах 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Вже під час повномасштабної війни Юрій здійснив свою мрію, одружившись з дівчиною, яка давно йому подобалася. У нього було лише три дні відпустки, й коли побратими дізналися, куди він їде, дали йому позивний «Женіх». Як згадує пані Олена, син тоді сяяв від щастя і сказав їй: «Мамо, я знайшов собі таку дівчинку, яку хотів».

Дружина воїна Ірина знала Юрія з дитинства. Певний час він був її найкращим другом, а потім вона зрозуміла, що хлопець має серйозні наміри.

- Юра був дуже дбайливим і ласкавим, - ділиться дівчина. - Найбільше в ньому мене вражали мужність і доброта. Він дуже багато допомагав старшим людям та дітям. Міг віддати останнє, аби в когось щось було. Доброта – це та риса, яку я перейняла від Юри. Тепер, коли треба комусь допомогти, я роблю це з думкою про нього, бо саме він так мене навчив.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Ірина перебувала за кордоном. Щойно Юрію випадав вихідний, дівчина сідала в автобус і їхала в Україну, аби побачитися з коханим.

- Я знала, що Юра – це людина, яка не буде стояти осторонь того, що відбувається. Його рішення приєднатися до ЗСУ було для мене цілком очікуваним, і я його повністю підтримувала. Він говорив, що йде на війну заради наших майбутніх дітей, своїх племінників, батьків. Наші розмови про війну були дуже глибокими і щирими. Звісно, всього він не міг мені розказувати. Як дружина я хотіла вислухати Юру і бути для нього опорою. Він говорив про страх, бо це нормальна людська реакція, але цей страх його не зупиняв. Юра казав, що може не повернутися і я мушу до цього бути готовою. Під час нашої останньої зустрічі він надав мені всі свої документи на випадок, якщо щось станеться, - каже дружина.

Востаннє рідні бачилися з Юрієм під час вінчання. Весілля молода пара вирішила влаштувати після війни. Юрій бачив успіхи Збройних Сил на різних напрямках і вірив, що невдовзі ворога вдасться перемогти.

За словами пані Олени, розмови з сином перед його загибеллю були пов’язані з майбутнім весіллям. Вони вже обрали ресторан, обговорили меню та список гостей.

6 жовтня 2022 року жінка востаннє чула голос сина. Саме того дня солдат Юрій Пододименко загинув у селі Нова Кам’янка на Херсонщині. Воїну було 23 роки. Тіло полеглого героя побратими змогли евакуювати через два дні.

У пам’ять про Юрія Ірина відкрила в Хмельницькому кав’ярню, яку назвала «Женіх». Хлопець любив каву і добре в ній розбирався, а ще мріяв, що такий заклад стане їхнім сімейним бізнесом.

Юрія Пододименка поховали у рідному селі Райківці. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та удостоєний звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади». На фасаді Райковецької школи, де навчався Герой, встановили пам’ятну дошку.

У воїна залишилися мама, брат та дружина. Його тато помер після загибелі сина.

Вічна пам'ять Герою!

Фото Олени Пододименко, Ірини Зам’ялої та з Інстаграму Юрія Пододименка