Закріпачення селян Москвою під час колективізації в Україні: перший крок до Голодомору 1932—1933 років

Уже практично беззаперечний лідер Радянського Союзу Йосип Сталінназвав 1929 рік роком "великого переламу". На цей час було "зачищено" чи відправлено на другорядні посади представниківстарої ленінської гвардії. Їх остаточно, практично всіх, доб’ють уже в 1937—1938 роках під час "Великого терору". Період всіляких "ухилів" та "опозицій" минув після їхнього розгрому якраз наприкінці 1920-х років. А всі, хто хоч слово сказав проти генеральної лінії партії і "Вождя всіх народів", знаходилися на гачку спецслужб і були приречені опинитися в кращому разі в таборах Сибіру та Далекого Сходу.

Погром української науки та культури

Управлінські кадри, а це здебільшого ще дореволюційна науково-технічна інтелігенція, з 1928 року опинилися під ударом влади: відбулися показові судові процеси – "Шахтинська справа", процес Промпартії, за результатами якого були засуджені 65 інженерів і техніків Донецького басейну. Ці справи призвели до нагнітання істерії й терору, вони ніби обґрунтовували необхідність продовження класової боротьби в державі, яка знаходилася в кільці ворогів. А в Україні ця боротьба мала свою специфіку як протистояння московського центру з національно налаштованою інтелігенцією, яка відчула подих свободи під час проведення українізації/коренізації з середини 1920-х років.

В цьому руслі у березні-квітні 1930 року в Харківському оперному театрі (до 1934 року це місто було столицею радянської України) відбувся грандіозний процес Спілки визволення України (СВУ) – вигаданої антирадянської організації. Метою процесу була дискредитація діячів української культури – основної рушійної сили українізації, а отже її згортання і посилення процесу русифікації в республіці. Відбувся справжній погром української науки та культури.

Цікаво, що політику Москви спочатку підтримували й провідники цієї самої українізації в партійних і освітніх органах влади, так звані націонал-комуністи. Але Кремль не вірив у їхню лояльність комуністичним ідеалам, і тому вони невдовзі, вже у розпал Голодомору 1932—1933 років були знищені або відправлені до таборів, де вже завершили свій земний шлях під час "Великого терору".

"Багата Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат"

…Запроваджена весною 1921 року на X з’їзді РКП(б) так звана Нова економічна політика (НЕП) була лише тимчасовою лібералізацією після жорстокої політики "воєнного комунізму" під час кривавої громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, яка викликала конкретно в Україні масовий спротив селянства. І вже у 1928 році ситуація в економіці кардинально змінилася. Необхідність величезних обсягів капіталовкладень у розвиток важкої промисловості та військово-промислового комплексу в СРСР (а багато чого треба було купувати за валюту в капіталістичних державах) вимагала від його керівництва знаходити нові резерви. І тут виявилося, що найбільш важливим джерелом для одержання необхідних коштів була торгівля хлібом та збіжжям з тими самими "проклятими капіталістами". Сталін побачив, що виходом з кризи є колективізація сільського господарства. І її можна було провадити лише під суворим державним контролем з використанням методів часів "воєнного комунізму", які на той час вже ніби пішли в небуття.

Роль України та Кубані як житниць всієї держави була відомою всім. Нарком земельних справ УСРР Олександр Шліхтер ще 1927 року наголошував про важливість "багатої" України для життєдіяльності всього Радянського Союзу: "Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба, щоб розподілити його примусовою розверсткою по губерніях і повітах. 100 мільйонів для зголоднілої Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення з боку Заходу. Ці 100 мільйонів – цифра колосальна… Багата Україна, хлібна Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат".

Отже, для порятунку "голодуючого московського пролетаріату" більшовикам необхідно було фактично "почистити" українське село, яке з перших кроків влади опиралося колективізації. Це була своєрідна "пацифікація" селян на кшталт тої, що проводила 1930 року польська влада на Галичині. Уже на початку 1930-х років вона прийняла огидні форми; розпочався новий виток репресій, звісно ж під виглядом боротьби з українськими націоналістами, "петлюрівцями". Радянські окупанти відкрито грабували, знущалися з селян під час заготівлі не тільки хліба, але й м’яса, картоплі, яєць, шерсті та інших сільськогосподарських продуктів.

Від суцільної колективізації до терору голодом

Проте процес колективізації селянських господарств, створення колгоспів проходив дуже повільно. Міжнародна кон’юнктура також змінилася: в країнах Заходу розпочалася після біржового краху наприкінці жовтня 1929 року так звана Велика депресія.Вона у більшій чи меншій мірі охопила всю світову економіку, що автоматично призвело до різкого падіння цін на хліб і збіжжя – основний експортний продукт СРСР. Вже у листопаді того ж року відбувся пленум ЦК ВКП(б), який і ухвалив курс на суцільну колективізацію. А 6 січня 1930 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву".

В "Короткому курсі історії Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків)" обґрунтовувалася політика знищення куркульства як класу. В Україні, як і в Казахстані, Центрально-Чорноземній області Росії, в Сибіру та на Уралі планувалося завершити колективізацію навесні 1932 року. З цього часу крок за кроком саме на українських землях, на Кубані, населеній переважно українцями, розпочинається організований комуністичною владою терор голодом, який отримав назву Голодомор 1932—1933 років.

Наприкінці січня 1930 року було оголошено про перехід від політики "обмеження" куркульства до жорстокої ліквідації куркульства "як класу". У так званих куркулів (часто це були "середняки" й навіть бідні селяни) конфісковували житлові й господарчі будівлі, засоби виробництва, підприємства і кооперативи з перероблення сировини, будь-яку худобу. Для контролю над рішенням партійних і господарських органів на села відряджали робітників-комуністів, які отримали назву "двадцятип’ятитисячники"; в Україні це були здебільшого етнічні росіяни. Багато з них ставали головами новостворених колгоспів, хоча не мали жодних навичок хазяйнування на землі й лише виконували жорсткі рекомендації та накази партії.

Частина господарств "куркулів" була взагалі конфіскована, голова родини підлягав арешту і суду; члени сімей відправлялися на поселення на північ і схід СРСР. Ці репресії вже у перші місяці "суцільної колективізації" призвели до висилки понад 150 тисяч селян.

Не забуваймо, що в Україні позиції заможних селян і "середняків" були особливо сильними. Часто цих самих "середняків" і навіть бідних селян огульно оголошували "підкуркульниками" через небажання добровільно вступати до колгоспів. Вже до 1932 року було ліквідовано, а точніше, експропрійовано приблизно 200 тисяч господарств і більшість селян примусили вступити до колгоспів.

Саме в Україні, на Кубані відбувався найбільш активний спротив колективізації. "До весни 1930 року українське село накрила хвиля селянських повстань. Лише в березні 1930 року влада зафіксувала 1700 селянських повстань і протестів. Повстанці вбили десятки радянських адміністраторів і активістів, ще кілька сотень зазнали нападів та фізичного насильства. В українських регіонах на кордоні з Польщею цілі села підіймалися і йшли до кордону, тікаючи від жахів сталінської колективізації", – писав професор історії Гарвардського університету Сергій Плохій в книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності". Загальна кількість повстанців становила, за різними підрахунками, від 30 до 50 тисяч людей.

Влада активно використовувала в боротьбі з селянами армію і підрозділи ОГПУ. Після статті Сталіна "Запаморочення від успіхів" (2 березня 1930 року в газеті "Правда"), в якій він призупинив насильницьку колективізацію, на кілька місяців ситуація кардинально змінилася, значна частина землі повернулася до селян. Але це був тактичний відступ, і восени того ж року наступ на село відновився, зустрічаючи вже здебільшого пасивні форми опору – такі як відмова вирощувати більше зерна, а також забій свійських тварин; десятки тисяч селян виїжджали до промислових центрів Донбасу і на Подніпров’ї, де на нових будмайданчиках (на кшталт Дніпрогесу), на заводах, шахтах відчувався брак працівників.

"На середину 1932 року було колективізовано 70% українських домогосподарств, у той час як середній показник по Союзу становив 60%. Республіка, яка виробляла 27% усього радянського збіжжя, стала відповідальною за 38% усіх поставок зерна державі" (С. Плохій). Попереду був терор голодом в Україні, який забрав, за різними даними, від 5,5 до 7 мільйонів життів наших співвітчизників.