Справедливе завершення війни. Як вступ України до НАТО допоможе досягти міцного миру в Європі

Хоча очевидно, що обраний президент США Дональд Трамп хоче покласти край війні Росії проти України, залишається незрозумілим, як йому вдасться домогтися цього у справедливий спосіб, що призведе до міцного миру.

Зрозуміло, кращим підходом було б надання Києву зброї та ресурсів, необхідних для відновлення контролю над міжнародно визнаними кордонами 1991 року. Але через повільність і нерішучість Вашингтона США надали країні допомогу, достатню тільки для виживання, але ніколи не достатню для перемоги.

Це не вина України. Це колективна вина Америки та її європейських союзників.

Але поки точаться спекуляції щодо того, який вигляд може мати врегулювання, узгоджене з Трампом, ми маємо враховувати два моменти: Україна має відчувати, що будь-яка угода про закінчення війни буде справедливою, і вона також має почуватися захищеною від майбутніх російських атак.

Останній пункт особливо важливий, оскільки історія говорить нам про те, що якщо в бойових діях настане пауза, Росія, найімовірніше, повернеться і спробує довести справу до кінця.

Саме тому так важливі коментарі президента України Володимира Зеленського про припинення "гарячої фази" війни в обмін на членство в НАТО. І хоча дехто відкине цю ідею, якщо Україна готова її розглянути, то й ми повинні.

Нині існує безліч припущень про те, що США можуть попросити Європу надати Україні післявоєнні сили безпеки, сподіваючись уникнути прямої участі в майбутніх конфліктах. Але ті, хто вважає, що це дасть змогу США уникнути будь-якої майбутньої війни в Європі, наївні.

Думка про те, що французькі, британські або німецькі війська можуть зазнати російського нападу без дій у відповідь НАТО, немислима, незалежно від того, діють ці війська в межах місії НАТО чи ні. Подібний сценарій призведе до одного з двох результатів: прямого військового втручання США або до падіння довіри до НАТО.

Саме тому вступ України до НАТО може стати найкращою пропозицією для встановлення міцного та ефективного миру в Східній Європі. Членство в НАТО не тільки послужить надійним стримувальним фактором проти майбутньої російської агресії, а й забезпечить значущий розподіл тягаря між членами НАТО.

Важливо Трамп закриває Україні шлях до НАТО: який сигнал Путіну дає президент США

І що особливо важливо, навіть якщо післявоєнне врегулювання залишить частину території України під фактичним контролем Росії, для України все ще існує відповідальний, реалістичний і розумний шлях вступу до альянсу. Однак для того, щоб це сталося, НАТО і Україна повинні зробити три ключові кроки:

По-перше, у межах будь-якого мирного врегулювання уряд України має офіційно заявити про незастосування сили для повернення окупованих територій і натомість зосередитися на довгостроковій дипломатичній стратегії. Це не має бути проблемою, оскільки Зеленський уже пропонував таку можливість. Тим часом сама обіцянка може бути складена за зразком декларації Західної Німеччини 1954 року напередодні вступу до НАТО, в якій йшлося про те, що вона "зобов'язується ніколи не вдаватися до сили для досягнення возз'єднання Німеччини або зміни теперішніх кордонів Федеративної Республіки Німеччина та вирішувати будь-які суперечки мирними засобами".

Далі вся міжнародно визнана територія України — включно з тимчасово окупованими Росією регіонами — буде запрошена до НАТО, але тільки райони за межами російської окупації отримають гарантію безпеки за статтею 5. Стаття 6 Північноатлантичного договору 1949 року визначає зону відповідальності НАТО як "Північноатлантичний район, на північ від тропіку Рака", і тому такі американські території, як Гуам та Гаваї, Фолклендські острови Великої Британії та острів Реюньйон Франції, не підпадають під дію статті 5. Отже, й Україна не буде

Нарешті, і це, мабуть, найголовніше, альянсу доведеться внести поправки в статтю 6, щоб виключити з неї регіони України, що перебувають під контролем Росії. Ця поправка може бути внесена під час процесу підписання протоколу про приєднання, який проходить кожен член альянсу, перш ніж його ухвалять, — і цьому є прецедент. Статтю 6 було змінено перед вступом Греції та Туреччини 1951 року, а 1963 року, після здобуття Алжиром незалежності, Північноатлантична рада визнала, що стаття 6 більше не застосовується до алжирських департаментів Франції.

Однак є й ті, хто не погоджується з цим процесом і стверджує, що країнам заборонено вступати до НАТО доти, доки не будуть вирішені всі невирішені територіальні суперечки. Але й це — поширена помилка, яка корениться в поганому розумінні "Дослідження з розширення НАТО", опублікованого альянсом 1995 року.

Більш уважне вивчення цього документа показує, що територіальні суперечки не обов'язково перешкоджають вступу країни до альянсу, як ідеться в дослідженні: "Держави, які мають етнічні суперечки або зовнішні територіальні суперечки... повинні врегулювати ці суперечки мирними засобами відповідно до принципів ОБСЄ. повинні врегулювати ці суперечки мирними засобами відповідно до принципів ОБСЄ. Вирішення таких суперечок буде одним із чинників при визначенні того, чи запрошувати державу приєднатися до альянсу".

Звісно, в ідеалі майбутні члени мають врегулювати всі невирішені прикордонні суперечки до вступу в альянс. Але політикам доводиться діяти в реальному світі, а не в тому, в якому вони хотіли б опинитися. У "Дослідженні з розширення" чітко сказано, що розв'язання таких суперечок буде "чинником" — не "головним чинником" — під час визначення того, чи буде надіслано запрошення, і є прецедент, коли країни з прикордонними суперечками вступали до НАТО. Наприклад, Естонія, яка вступила до альянсу 2004 року, досі не має юридично узгодженого кордону з Росією, а Хорватія, яка приєдналася до НАТО 2009 року, має неврегульовані прикордонні суперечки із Сербією.

З моменту свого першого розширення 1952 року політика відкритих дверей НАТО значно зміцнила трансатлантичну безпеку. Але зловмисні дії Росії в Грузії, Україні та Молдові — і нездатність трансатлантичної спільноти дати відсіч — по суті, надали Москві фактичне право вето на майбутнє членство в НАТО. Наразі Росія знає, що для запобігання вступу країни до НАТО достатньо вторгнутися і частково окупувати її.

Тимчасова зміна статті 6 позбавила б Москву цього права вето — починаючи з України. Питання лише в тому, чи вистачить у лідерів по обидва боки Атлантики творчого підходу і політичної волі, щоб це сталося.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо У РФ немає армії для війни з НАТО: чому страхи про Третю світову війну значно перебільшені