Жінка-кішка, донецька версія. Що відомо про Юліану Лебединську, яка пише книжки для «дітей Донбасу»
Жінка-кішка, донецька версія. Що відомо про Юліану Лебединську, яка пише книжки для «дітей Донбасу»

Жінка-кішка, донецька версія. Що відомо про Юліану Лебединську, яка пише книжки для «дітей Донбасу»

Як харківська журналістка стала членкинею Спілки літераторів Росії та працює в Донецьку.

«Глобальні, розумні, нестандартні», — такими словами описала власні книги проросійська письменниця Юліана Лебединська, вона ж «Рися Сумрачная» та «Рись Кистьовуха». Змінивши український глянець на московські видавництва, вона написала щонайменше чотири фентезі-романи, декілька десятків оповідань і чотири дитячі книжки. Зараз вона є гостею російських телеканалів і конференцій, членкинею Спілки дитячих і юнацьких письменників, Спілки літераторів Росії та «Спілки письменників» окупованих районів Донеччини. Росмедіа описують її як «талановитого автора, провідного редактора» донецького видавництва та «волонтера».

У попередніх текстах спецпроєкту«Медіаколаборанти» ми вже згадували українських медійників, які свідомо пішли на співпрацю з окупантом, зокрема,Леонарда Свідовськова,Родіона Мірошника таВіктора Зубрицького. Також ми публікували тексти про журналістів Херсонщини,Донеччини таЗапорізької області, які стали колаборантами під час повномасштабного вторгнення.

Також окремим осередком російської пропаганди є коло письменників-«фантастів», які багато років або жили в Україні, або були гостями міжнародних літературних фестивалів, — але з початком війни систематично поширювали антиукраїнські пропагандистські наративи — й у книжках, і у власних виступах. Сама Лебединська публічно ці наративи не поширювала, як кажуть її колишні колеги по українських виданнях, але зараз вона «творить» у Донецьку, куди переїхала у 2021 році. «Детектор медіа» ознайомився з її творчістю, аби дослідити, який контент вона поширює на окупованих територіях, зокрема для дітей.

Жінка-кішка, донецька версія. Що відомо про Юліану Лебединську, яка пише книжки для «дітей Донбасу» - Фото 1

Юліана Лебединська в образі кішки

«Мій дитячий сегмент — це 6—12 років», — говорила Юліана Лебединська у відео на своїй сторінці в забороненій в Україні мережі «ВКонтакті» під назвою «Як і чому я стала дитячою письменницею». У ньому вона розповіла, що раніше писала книги для дорослих, а потім декілька років працювала «волонтеркою» «з дітьми зі складних родин», тож під впливом цієї роботи вирішила перейти на дитячу аудиторію.

Її біографія доступна на багатьох російських книжкових сайтах і в інтерв’ю вона розповідає про свій шлях до письменництва. Народилася Лебединська у Харкові, закінчила Харківський політехнічний інститут за спеціальністю «хімік-технолог», але після отримання диплома бакалавра почала шукати себе в журналістиці.

У Харкові Лебединська працювала в журналі «Телескоп», а у 2006 році переїхала до Києва, бо «рідне місто стало затісне», і вже за рік почала публікувати свої твори на літературних сайтах під псевдонімами Юліана Лінкс і Лєра Зимня. Деякі твори вона підписувала іменем Таніана Морс або більш грайливо (вже тоді в Юліані прокинулась кішка), як от Рися Сумрачная та Рись Кистьовуха («Рысь Кистеухая» російською). Навіть на сайті російського самвидаву її творчість підписана як «рисяча», а жанр визначається як «містичне безумство». У більш пізній творчості Лебединської котяча тематика стане повсюдною.

Її перші оповідання були опубліковані у 2007 році в українських російськомовних журналах «Наречений і наречена» та «Реальність фантастики». Пізніше деякі твори виходили навіть українською мовою, зокрема дитяче оповідання «Жабенятко для принцеси» у 2009 році та «Князь степу» в журналі «Український фантастичний оглядач» у 2011-му.

Одна з її колишніх колег по «Телескопу», яка побажала залишитися анонімною, розповіла «Детектору медіа», що через брак досвіду й освіти з Лебединською працювати було доволі складно.

«Вона писала для рубрики “Місто” й була поганим журналістом, м’яко кажучи. Нічим, крім смішних випадків, не запам’яталася. Якось вона отримала завдання написати про якесь чергове рішення Верховної Ради, натомість принесла новину, яка починалася словами: “Судячи з усього, в Україні скоро почнуть ґвалтувати направо і наліво”. І вона ніяк не могла зрозуміти, чому так писати не можна».

За словами нашої співрозмовниці, у Києві Лебединська почала працювати в газеті «Твій район Позняки», пізніше друкувалася у глянцевих жіночих журналах: «Я не пам’ятаю, щоб вона відкрито показувала свою політичну позицію, але ми знали, що вона відверта вата. Потім у неї почався роман із Глібом Гусаковим, у якого є видавництво в Москві та Донецьку. Вочевидь, завдяки йому вона опинилася на Донбасі».

Інша колишня колега Юліани, яка теж погодилася дати коментар анонімно, підтвердила, що у «Телескоп» Лебединська прийшла без досвіду, але з часом розвинулася: «Вона писала жахливо, з помилками, але за два роки дуже просунулась і для мене слугувала прикладом того, що якщо людина дійсно хоче навчитися писати, то вона зможе це зробити. Потім переїхала в Київ, і, за відгуками, досить непогано писала в глянцеві жіночі журнали. Плюс ми дружили в фейсбуці, я її читала — були нормальні роздуми за життя, читати було цікаво». Зараз на сторінці Лебединської лише кілька дописів, одне відео (письменниця танцює танець живота) і немає жодного запису до 2020 року.

Одна з колишніх колег Юліани розповіла, що на її погляди міг суттєво вплинути її чоловік.

Обранцем Юліани Лебединської став Гліб Гусаков — також письменник-фантаст, видавець, суттєво більш відомий у колах фантастів, ніж його дружина. Гусаков родом із Донецька, шанувальник ідеї загарбання південних і східних українських земель (зараз його живий журнал, де він розмірковував про подальшу долю окупованих Росією територій, видалений).

Свої книжки він публікує під псевдонімом Ярослав Вєров, але в соцмережах підписується як Іван Терракотов. Він був директором фестивалю фантастики «Сузір’я Аюдаг» і літературного семінару «Партеніт», які проходили в Криму вже після російської анексії аж до 2019 року. Тепер він «організатор і майстер літературного семінару “Сніжний ком”» від однойменного видавництва, директором якого він є. У цьому видавництві, а також в російських «Ексмо» та «Шико» протягом останніх років публікувалася й сама Лебединська.

Російський ресурс «Рыжий фест» пише, що у Донецьк Лебединська переїхала у квітні 2021 року, а до цього десять років працювала редакторкою перекладної літератури у видавництві «Азбука-Аттікус» у Санкт-Петербурзі. Нині ж вона «провідний редактор» у донецькій філії видавництва «Сніжний Ком-Діти».

Жінка-кішка, донецька версія. Що відомо про Юліану Лебединську, яка пише книжки для «дітей Донбасу» - Фото 2

 Юліана Лебединська та Гліб Гусаков на презентації видавництва «Сніжний Ком-Діти» в «Русском центре»

З 2022 року в Донецьку подружжя почало, як вони кажуть, допомагати «дітям Донбасу» та тим, хто постраждав від війни. Лебединська проводить зустрічі з дітьми, надає продуктові набори та медикаменти, ну і, звісно, дарує дітям незлічену кількість своїх книжок. Школярам 7 класу навіть довелося робити лялькове кошеня Пуф із фетру — головного героя книжок Лебединської.

У соцмережах Юліана разом із чоловіком проводять етери-лекції для письменників-початківців про те, як треба писати книжки. Однак, як сказав під час одного стриму в інстаграмі Гусаков, «щось поки ніхто не доєднався».

Жінка-кішка, донецька версія. Що відомо про Юліану Лебединську, яка пише книжки для «дітей Донбасу» - Фото 3

 Гліб Гусаков і Юліана Лебединська

Донецьк у задзеркаллі, коти й інше містичне безумство

Згідно з російським сайтом «Лабораторія фантастики», Юліана Лебединська є неодноразовою лауреаткою московської літературної премії «Басткон». Окрім того, вона є членкинею спілок письменників Росії та окупованих районів Донеччини. Хоч в одному з відео вона казала, що вік її аудиторії від 6 до 12 років і вона не розуміє, як писати для підлітків 12—16 років, за рік до цього вона написала підліткову п’єсу «Подивись на цей світ» і стала фіналісткою пропагандистського конкурсу «Герой — Весна.2023», який проводило російське «Творче середовище Моноліт».

Жінка-кішка, донецька версія. Що відомо про Юліану Лебединську, яка пише книжки для «дітей Донбасу» - Фото 4

 Юліана Лебединська серед членів журі конкурсу «Уральський книгоход»

У грудні 2024 року Лебединська взяла участь у проєкті «Кавказ-Донбас: Казковий місток», профінансованому російським «Президентським фондом культурних ініціатив». Для цього проєкту вона написала оповідання «Принс річки Кальмяус». «Кальмяус» саме через «мяу» (Кальміус — це річка на Донеччині, зокрема в Донецьку й Маріуполі), бо події оповідання відбувається у «країні чарівних кішок, яка розташована в задзеркаллі Донецька». У річці «Кальмяус» водяться «мяудузи» — медузи з котячими вушками, а головним у цьому підводному світі є Принс — кіт бузкового кольору з риб’ячим хвостом, як у русалки, але при цьому з шерстю. Книжки про інше кошеня — Пуфа — вже надруковані й саме їх Лебединська роздає дітям у школах і дитячих будинках. До речі, редактором першої книги про кошеня вказаний чоловік Лебединської — Гліб Гусаков.

Є у Лебединської котяча творчість і для дорослих, зокрема твір «Ангел. Кіт». Тут анотація така: «Смерті більше нема. Люди записують душі на чип і повертаються через 3—4 смерті до образу людини, перечікуючи цикли в кактусах, канарках, котах і мишах. Десь на відшибі цього світу живуть сімейники, ізгої, які виховуються не машиною, а справжніми живими родичами».

Проте пише авторка не лише про котів, а й про тарганів у голові. У книзі «У кожного свої таргани, або Кроки додому» головним героєм є ментальний тарган Грегорі, який ходить зі свідомості до свідомості у пошуках нової домівки.

На російському сайті Livelib вдалося знайти ще одну книгу Лебединської під назвою «Поза контекстом», ще й із цитатами, що балансують між якимись риторичними питаннями та графоманією.

Є у Лебединської фантастична книжка, написана у співавторстві з іншим письменником Ігорем Вереснєвим — «Архів порожнечі». За її сюжетом, сталася екологічна катастрофа, яка поставила планету на межу загибелі. Щоб знайти вихід, найкращі розуми Землі зібралися у Криму, в закритому захисним куполом Наукограді. У ньому живуть лише науковці, яким немає діла до решти населення світу, так званих «обдолбів», які «нестримно споживають легальні симулятори, вдаються до низьких розваг і байдикують».

Не оминула казкарка і воєнної теми. В альманах «Словесність-2024» від Спілки літераторів Росії увійшла її моноп’єса «Чи бояться магнолії обстрілів?», яку вона називає автобіографічною, але рідним містом називає Донецьк, а не Харків. У найбільш патетичних шматочках твору Лебединська розповідає те ж саме, що й російська пропаганда. Переклад із російської, але пунктуація збережена: «Довелося виїхати з мирного благополучного міста ось… сюди. У сіру зону (з Києва до Донецька — «ДМ»). Ти знаєш, я там уже майже не могла говорити рідною мовою. Я перукар-стиліст. Так одна клієнтка таке мені влаштувала за те, що я до неї не державною мовою звернулася! Ну, начальниця мене цінувала, мені нічого не було. Тільки дуже вже просила мову вивчити. Закон же новий і таке інше. Адже я спочатку ще вірила у свободу слова цю їхню хвалену. Навіть у чотирнадцятому році, коли все почалося, ще вірила... Думала, можна сказати про те, що на душі болить. І тебе почують ... Ну і наговорила всякого на підтримку Донбасу. Мовляв, мають право люди на власний вибір! І взагалі, не ображайте моє рідне місто. У відповідь такого наслухалася».

Вона пише в п’єсі, що знайомий зі спецслужб порадив героїні виїхати з Києва, бо хтось написав на неї донос. У Донецьку їй краще, але роботи немає, води теж, а на околицях чутно вибухи. А виїхати на «Велику Землю», як вона називає Росію, — ціла проблема, адже «стоять блокпости, митниця, перевірки та затори». Потім героїня п’єси починає допомагати «нещасним людям у Маріуполі», які залишилися «без домівок, без їжі». Вона розповідає, що жителям Донецька приходять смски з «немісцевих номерів», аби ті виходити на мітинги проти мобілізації у російську армію, але «мало народу на це повелося».

Окрім мовного питання, звісно, хвилює героїню і тема народного братерства. Вона розповідає, що передивилася новорічний мюзикл «Вечори на хуторі біля Диканьки»: «Знаєш, так смішно і сумно його дивитися зараз. Адже там актори — і російські, і українські. І всі разом грають. Усі дружні такі…». Ще вона згадує колишніх київських друзів, які критикують її за вибір жити в окупованому Донецьку.

Останні на сьогодні оповідання Лебединської вийшли у збірках «Донбасс-русский герой» і «Юный Донбасс» у 2024 році. Автори цих збірок їздять із презентаціями по бібліотеках, школах і лікарнях — ось тут можна подивитися (якщо витримаєте), що саме вони розповідають своїм слухачам. Зокрема, про те, що нібито «українські солдати писали на снарядах “лучшее — детям”, коли прицільно обстрілювали дитячі садочки».

В одному з інтерв’ю російському медіа bfm74.ru Юліана Лебединська розповідала, що пише про те, як живуть люди під обстрілами щодня, тому дуже хотіла «познайомити зі своїми п’єсами людей із великої Росії».

Та якими були б її «п’єси», якби вона хоча б день пожила у своєму рідному місті Харкові, який російська армія ледь не щодня атакує КАБами, ракетами та дронами? Найгірше, що безумство цієї «авторки» популяризується серед дітей на окупованих територіях — найбільш вразливої аудиторії, у якої наразі обмежений доступ до якісної літератури, освіти й інформації загалом.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
Долучитись
Теги за темою
Діти Харків Донецьк
Джерело матеріала
loader